Не дратуйте грифонів – Іван Білик

— Не те речеш, Геродоте! Коли народ гострить мечі, його не слід лякати отими твоїми «вічними істинами».

Геродот знав, що йому на думці. В Протаґорові й досі жив ефеб[36] і найголовнішим для нього таки лишалася палестра[37] з бойовими змаганнями та войовничими промовами. Але ж не можна жити до тридцяти літ самою палестрою.

— Мечі гострять по-всякому й для всякого. Найкраще, коли се роблять, аби прогнати загарбника зі своєї землі.

Він сказав се й подивився, яке враження справили на Протаґора його слова. Протаґор знову випростався горілиць і відгукнувсь не зразу.

— Ворога ще не добито, — сказав він. — Сього або наступного літа побачимо, за ким потягнуть руку безсмертні кумири.

Він мав на оці Персію й ту війну, яку вели з нею елліни із невеликими перервами вже п'ятдесят років, — від першого літа 70-ї олімпіади.[38]

— А що захищатимуть елліни в чужій для них Скіфії?

Протаґор і досі лежав, зумисне для того, аби не дивитися на Геродота і в його в'їдливі хитруваті очі.

— Скіфи мають вельми многі землі, а в нас кожен клаптик засиджений. Фукідід наказав мені…

Геродот перебив Протаґора:

— В Афінах, окрім Фукідіда, є й інші стратеґи.

— Перікл, як ти знаєш, теж мені друг.

— Не можна бути Другом двох ворогів.

Тут історик мав цілковиту рацію, й Протаґор не зміг би знайти в пам'яті слів супротивнику, бо й сам уже не раз і не двічі замислювався над тим. Але істина лишилась істиною. В Періклі йому подобалися стриманість і залізна воля, у Фукідідові — запальне слово й войовнича нестримність, яка була до смаку всім ефебам і всім молодим афінянам. А розумом Афіна велемудра наділила обох однаково, тому Протаґор і досі не знав, кому віддати перевагу, кого вважати своїм учителем і за ким іти.

— Ти в кого вчився? — несподівано спитав Протаґор.

Геродот відповів коротко:

— В життя.

Се, звичайно, була хитромудра відмовка мандрівного Одіссея, й він усміхнувся.

— Питаю, в кого вчився писати.

— В музи історії Кліо.

Протаґор думав своє. Найкраще було б, аби в одній людині поєдналися й Фукідідів запал, і стриманість та залізна воля Перікла, й таланти Софокла, Фідія та Анаксаґора. Але чи можливо се? Певно, таки ні, бо то було б уже аретою, — найвищим виявом сили, спритності, розуму й доброчесності, а се здатні поєднати в собі тільки олімпійці. Життя таке коротке, що людина може осягти лише котрусь одну з сих чеснот, та й то, певно, не сама, а з проводатарем.

— То в кого ж ти вчився? — спитав те саме Протаґор. Геродот відповів також те саме:

— В Кліо.

Тоді посміхнувся й додав:

— Але спершу завчив напам'ять траґедії Есхіла, читав не раз Гомера й Гесіода, Арістея й Архілоха, Сафо й Алкея, Анакреонта й Піндара. Знаю Кадма Мілетського й Харона Лампакського, знаю Гекатея з Мілета, який написав «Об'їзд землі». Й знаю Гелланіка з Мітілени. Сі четверо — всі лоґоґрафи, а Гелланік старший за мене на дванадцять літ.

Коли Геродот перелічував сі ймення, Протаґор підвівся, й в очах у нього зародилась повага.

— Але Гелланік полюбляє писати все, що почув, — сказав Протаґор.

Геродот замислився:

— Писати й треба про все. Лише не всьому слід вірити так, як Гелланік. А в мене є учень, його теж звуть Фукідідом. Він каже, що пліткам не місце в писаннях лоґоґрафа.

— Скільки йому літ?

— Йому? Двадесять і три. Вже закінчив палестру.

Протаґор дивився на старшого товариша. Було видно, що Геродот любить отого Фукідіда, хоча й не схвалює його молодечої невіри. Протаґорові раптом стало соромно, що він, ледве сягнувши повноліття й нічого не зробивши помітного, сидить у своєму власному домі, хай і тимчасовому, й новий червлений хітон на ньому аж ряхтить широкою золотою лиштвою подолу, а на Геродотові те саме руде лляне рубище, в якому він і приїхав з Афін. І всі ті слова здалися марницею, й він, сором'язливо й серйозно подивившись на гостя, сказав:

— Хотів би і я бути твоїм учнем…

Але Геродот відповів:

— З мене поганий дидаскал, Протаґоре. Маю лише одного учня, та й то не відаю, чи я його вчу, чи він мене.

Протаґор ще мало прожив в Афінах і не знав усіх афін, але в сю мить його полонили ревнощі до того невідомого Фукідіда, якого, певно, так поважав Геродот.

Після симпосію вони побрали свої ціпки й пішли до архонта-басилея Еака, в якого так і лишивсь мешкати Геродот. І було трохи дивно дивитися, як Протаґор у яскравому тонкому гіматії, в червлених сандаліях, що лишали в пилюці відбитки вирізаних на підошвах слів «радій, що йдеш за мною!», скромно цюкає дорогим ціпком із срібною булавицею за бідно, майже по-робському, вдягненим Геродотом.

У будинку архонта-басилея допіру повставали з обідніх ліжок, сам господар сидів на прохолодній кам'яній цямрині дворового колодязя. Сказавши, що вже теж пообідав, Геродот почав розпитувати старого про скіфів. Архонт-басилей знав багато всяких пліток і різних переказів, і лоґоґрафові було цікаво знати й думку місцевих еллінів про той народ, який дозволив їм оселитися в своїй україні.

— Одразу над нами й далі на захід живуть калліпіди, — сказав архонт-басилей. Добрий обід розморив його, вічі стомлено мружились. І язик у роті повертався мляво, як незмащений. — Се були колись елліни, а стали скіфами.

— Що, й мову еллінську забули?

— Та, вважай, забули. Варнякають ще потроху.

Геродот почав уточнювати:

— А чому ви називаєте їх так?

— Бо тут, понад морем, і далі, багато вельми гарних джерел та озер. Калліпіди[39] орють землю й сіють хліб. А ще далі над ними, на полуніч, аж до Гіркої річки, — яку Вони звуть Мертвовід, сидять алізони: ті, що копають соляний камінь. Але ми, ольбіополіти, прозиваємо їх алазонами, бо вельми брехливі.

Геродот усміхнувся й покрутив головою. Характеристики старого архонта були влучні, але аж надто зневажливі.

— Там — орачі. Сидять аж до верхів'їв Гіпаніса.[40] Речуть, нібито Гіпаніс витікає з великого озера. Й коло озера того пасуться на волі дикі білі коні з чорними хвостами та чорними гривами.

— Й вони, ті орачі, теж уредні? — з прихованою посмішкою спитав Геродот, знавши наперед архонтову відповідь.

Архонт-басилей і справді відповів:

— Усі скіфи вредні.

Се було вимовлено з такою впевненістю, що історика підбурювало поспитати, чому ж вони тут живуть, коли скіфи такі погані, та він добре знав старого впертюха й не хотів заводитися, — як не кажи, — господар, а під якою смоківницею сів, із тієї й плоди треба їсти, хоч хай вони й червиві.

— А вище?

— Далі вже Скіфії нема. На заході — гори, а на полуночі — неври, інший народ; скіфські двоюрідні брати. За горами ж — аґафірси.[41] Скіфи сидять на всхід: орачі — від Гіпаніса до Бористена. За Бористеном уже так звані хлібороби: їхні села тягнуться на одинадцять днів дороги вниз… Такі відстані, що, як не візьмеш у торбу запасних черевиків, то краще й не рушай у дорогу.

Протаґор сидів на дзиґлику, якого йому винесла стара сива роба, й уважно слухав. Усе, про що розпитував Геродот, здавалося цікавим і важливим, він намагався не вґавити жодного слова. Геродотові теж винесли стільчика, та він розмовляв, підперши плечима блискучу колону перістилю, куди ще заглядало вечорове осіннє сонце. Він мовив архонтові:

— Я вже спитав був тебе колись, від кого походять скіфи, й ти не повідав мені. То від кого ж? Хто народився перший у сій дивній землі?

— Мій дід казав мені, — обізвавсь архонт Еак, — а дід мій ставив ольбійські мури, бо першим приїхав сюди з Мілета, тож казав, що то все вигадки, ніби скіфи пішли від якогось Тарґітая. Їх породив наш Геракл. Він гнав биків Геріона, стомився й заснув. А коли прокинувся, то ні коней, ні колісниці. Пішов він колією, й вона привела його до Бористена. Там людей ще не було, жила лиш одна діва, та й та до поперека діва, а вниз — змія замість ніг Ото й спитав Геракл у діви, чи не бачила його коней та колісниці. Вона сказала: «Бачила. Вони в мене». — «То дай» — «Е, ні, — сказала діва-змія, — тільки тоді, якщо поймеш мене». Геракл не мав що робити й пойняв діву-змїю. А вона знову не віддає коней: «Пожди, поки народиться син». Так він і прожив з нею й надбав тут трьох синів. Старшого назвали Аґафірсом, середульшого — Гелоном, а найменшого — Скіфом. Тоді вона віддала йому його коней і питає: «А що робити мені з твоїми синами?» Він каже: «Ось тобі мій лук і мій пояс із золотою чашею на прязі. Котрий підпережеться по-моєму й натягне лук отак, як я, того й лиши при собі, а тих прожени». Й коли сини виросли, вона дала лук і пояс Аґафірсові. Той митикував, митикував, та так і не зміг ні підперезатися по-вітцевому, ні лука до пуття нап'ясти, Жона-змія розсердилася й прогнала його на захід сонця, за самі гори, й там він і став жити й плем'я собі народив. Дала вона тоді лук і пояс Гелонові, середульшому. Той теж не зміг упоратися з ним, вона й його прогнала — на всхід сонця, за річку Танаїс,[42] де й досі живуть гелони. Й тільки найменший син підперезався поясом із чашею так, як се чинив отець їхній Геракл. І лишився найменший син, Скіф, у сій землі, та й досі.