Не дратуйте грифонів – Іван Білик

А десь там за деревами та кущами лісу грали дуди, чулося важке зітхання бубна й лунала притамована лісом пісня.

Великий князь, володар Древлянської, Сіверської, Руської україн та неораного Дикого Поля, де пасли свої табуни саки-бродники, брав собі жоною жону свого вітця. Й се теж було по-еллінському, й княгиня Кіно сказала, що в Елладі так чинять споконвіку.

Новий господар, велитель усіх сколотів, навіть не прийшов попрощатися з братом, хоч йому й донесли, що княжич Осмогруд знімається всіма своїми сотнями й усіма волячими возами.

Розділ 7

Протаґор ходив попід колонами перістилю й слухав, а Гіпербол говорив. Нарешті афінському елленотамієві знайшли відповідне його санові житло, й він мав змогу отак, не озираючись і не тамуючи голосу, розмовляти про все, що хоче й що йому треба. Будинок був старий, кладений з непаленої цегли, але добре доглянутий і гарний. Вимощений нерівними вапняковими плитами дворик сяяв од білоти, й коли сонце підбивалось угору, від тих плит аж очі різало.

Й, мабуть, найкращим у сьому чепурному будиночку, що надавало йому й затишку, й разом із тим якоїсь тихої врочистости, була мармурова колонада перістилю навколо дворика, яка підтримувала звішені всередину черепичні стріхи й, ідучи попід усіма стінами двору, складала правильний, трохи видовжений чотирикутник.

Протаґор ішов зліва, щоб бути ближче до мармурових колон. Вони викликали в нього якесь тепле почуття, й він, проходячи, торкався кожної з них тонкими довгими пальцями.

Приміщень у будинку було стільки, як і в кожному порядному еллінському домі: комірчина для приворітного роба в самому пілоні. Навпроти мармурового пілона, в глибині двору, — таламус, головна опочивальня для подружжя; праворуч от таламуса — велика світлиця для жін, ґінекей; ліворуч — гостьова вітальня, так званий екус, за екусом — пекарня, а найдалі, коло самої вулиці, — нужник. Усе те займало два боки й усі двері виходили просто на двір. А з двох інших боків були комори та кліті для господарських потреб.

Над першим поверхом протилежного від пілона боку була закрита тераса з чотирма колонами, але зараз там пекло сонце, й Протаґор водив гостя попід перістилем. Вони тихим кроком пройшли навколо всього дворика разів з десять, перш ніж афінянин озвався. Він спитав таке, що, здавалось, не має жодного відношення до їхньої розмови, й старий метек трохи злякано повторив його запитання:

— Питаєш мене, що мислить про се Геродот?

Метекові згадалася його зустріч коло велетенського мідного котла, що засвідчував незліченність скіфського племені, й оті слова лоґоґрафа: «Ти — метек! Чого пнешся? За мзду?» Сі слова могли б образити кого завгодно й на все життя, але Гіпербола вони не образили, а злякали. Геродотів оклик стьобнув його по щоках, мов давно забутий бич наглядача, й старий метек благально глянув на Протаґора. То коли б довелось розповідати, мусив би розповісти тому все, геть усе: й за той раптовий ляк на березі гірководної скіфської річки, й за своє страшне минуле. Й Гіпербол змовчав.

— Не відаю, кіріє, — тільки й сказав він і схилив голову.

Але Протаґор добре знав думку Геродота й перейшов до зовсім іншого:

— Чому ж басилевс Скіл і досі не починає війни?

Він мав на увазі Великого князя Соболя. Гіпербол стенув плечима:

— Хто їх розбере, сих скіфів!

Протаґор мав би вибухнути, бо саме для того він і посилав Гіпербола до матері скіфського басилевса, натомість його розібрав сміх:

— Ти ж, речуть, також роду скіфського?

Тоді побачив, як засмутили старого метека його слова, й вирішив пригладити свою необачливість:

— Нічого; ти хочеш стати елліном? Ти станеш ним.

Але йому здалося, що він переплатив метекові, бо той полегшено відітхнув і чоло його розгладилось, тож Протаґор нагадав:

— Станеш, коли прислужишся Ольбії й Афінам. Коли доведеш справу до кінця. Се речу тобі я, Протаґор!

Та між ними лягла тінь, і через неї важко було переступити. Вони мовчки пройшлися попід усіма чотирма рядами мармурових колон перістилю, й коли Протаґор нарешті відчув, що тінь потроху розтанула й з метеком можна було говорити далі, брязнуло кільце калатала.

Протаґор подивився на ворота. Стара зморшкувата роба пішла відчинити, й до двору ввійшов Геродот. Вони не бачилися з-перед самої подорожі, й урочистіше, ніж звично, підняли руки для привітання.

— То як, лоґоґрафе, многе побачив?

Геродот знав, що Протаґорові зовсім байдуже, наскільки збагатились його «Музи», але чемно відповів:

— Записувати не мав часу, а побачив багато.

Міг би розповісти своєму молодшому товаришеві, яке то громаддя — скіфське плем'я та як небезпечно з ним заводитись, але тільки всміхнувся. Мовлене слово було срібним, а немовлене, як завше, — золотим.

Вирядивши метека, Протаґор повів Геродота в екус і кивнув йому на одне з лож:

— Умощайся!

А сам заходився зміщувати в маленькому розмальованому чорним лаком кратері вино з водою.

— Чи, може, тобі по-сфіському? — спитав він, закінчивши колотити.

— Я теж еллін, Протаґоре, й такий самий афінянин, як…

Протаґор звів брови:

— Се що: натяк?

— Ні. Я теж народився не в Афінах. Але хоч і вдячний Періклові за те, що афіняни прийняли мене в свої стіни, та не хочу бути більшим афінянином за самого Солона.

Протаґорові не хотілося сваритись, і він підхопив його думку:

— Солон теж був хитрою людиною. Домігся прийняття синодом своїх законів, а тоді десять років блукав світами, щоб демос не міг скасувати їх. Бо ввесь синод перед тим поклявся, що не зачепить законів без його відома.

Геродот здивувався:

— Звідки се ти знаєш?

— Із твоєї першої книги, лоґоґрафе!

Вони обоє засміялися й почали помалу сьорбати вино з вухатих скіфосів.

— А де ж твої роби? — спитав Геродот, бо тільки тепер завважив, що Протаґор навіть вино сам розводить.

— Одна, коло воріт, і ти сам її бачив. Друга щось варить у пекарні.

— Та й годі? Архонти поскупились?

Протаґор стенув плечима. Він зумисне вибрав сих двох роб — одну стару, як пень, до того ж глухувату, а другу молоду, але таку, що не знає по-еллінському жодного слова — для «миття ніг» і для пекарні. Так він міг чинити в своєму домі все, що хотів, і говорити, про що мав бажання, не остерігаючись чужого, стороннього вуха. Та Геродот про се не відав, і молодий господар не вважав за необхідне відкривати йому свою маленьку таємницю.

— Чого се ти питаєш?

— Спитав, бо знаю твою прихильність до розкошів. Я то сам робів ніколи не купував собі.

Протаґор ухильно мовив:

— Як каже мій учитель, Геракліт, усе тече, все змінюється, й ніколи не можна зайти двічі в одну й ту саму річку, не кажучи вже про людину.

— З твоїм розумом, — озвався Геродот, — ти міг би стати великим софістом. — Утішений такою оцінкою відомого в усій Елладі лоґоґрафа, Протаґор солодко зітхнув, бо то останнім часом було його заповітною мрією: розробити ще ніким не розроблювані закони логічного мислення й мистецтва риторики. Він удячно глянув на співрозмовника, який безтурботно лежав, спершись ліктем на м'яку подушку. Але втішався завчасно, бо Геродот ще не закінчив своєї думки. — Кажу, ти міг би стати великим софістом, коли б не встрявав у мул брудної політики.

Протаґор від образи не знав, що йому відповісти, нарешті здобувся на слові:

— Хтось повинен і в багні длубатися, Геродоте!

Історик гримнув:

— Нехай у ньому нездари длубаються! Ті, що нестелепні до чогось путнього!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: