Не дратуйте грифонів – Іван Білик

— Ти злякавсь аґафірсів. Але ж ти могутній володар наймогутнішої землі.

— Я не люблю воювати, — сказав скіфський басилевс. — Кожному кумири визначають долю. Нащо ж випрошувати в них понад те?

— А в Афінах усі думали, що ти покараєш зухвалого вбивцю.

Господар будинку не відповів, але втрутилася Кіно, яка досі не промовила й слова:

— Син мій повів собі нову жону, елленотамію, й синові зараз інше на думці.

Соболь подивився на матір, бо вона явно підбивала його дати гостеві якесь слово, й спитав:

— А на що все те вашим Афінам?

— Афіни, — випалив Протаґор, — вирядили б тобі на підмогу скільки завгодно й гоплітів, і вершників, і трієр.

Тепер уже все стало ясно, й Соболь умисне встав і налив собі вина з кратера, хоч личило б гукнути роба-частувальника. Ніхто нікому нічого не дає дурно, й скіфський володар перевів розмову на геть інше. Зараз йому не хотілося приймати ніяких рішень, тим більше — давати обіцянок. У сьому гарному, наче з давньої материної казки, мармуровому теремі йому було затишно, й за сусідніми дверима чекала найкрасивіша в усій Ольбії й цілому світі жінка, й ніхто не повинен, заважати йому докучливими натяками.

Протаґор збагнув, що розмови не вийшло й не вийде, і пішов до свого сумного дому пережовувати сумні думки.

А скіфський басилевс, пробувши в Ольбії з місяць, несподівано вбравсь у бойові лаштунки й зник. Разом з водатарем зняло облогу й військо; й прості ольбіополіти та хлібороби з навколишніх еллінських сіл піднесли кумирам щедрі жертви за збавлення.

Розділ 12

Уся рать Великого князя Соболя разом із возами неквапом посунула правим берегом Лиману на полуніч, а там, де Лиман кінчався й Бог уходив у звичні вузькі береги, Соболь наказав переправлятися на той бік. За три дні повільного руху перед ними блиснули густі хвилі Білого озера з хоромом Юра Побідника на косі. Ще за два дні, спиняючись і пасучи коней, військо повернулося знову до старого місця над берегом Лівого гирла, де стояв Стан уже кілька літ і звідки Великий князь повів був свою рать в незрозумілу витягу. Вої говорили всяке, й дехто знав, що Соболь одружився в грецькому торжищі, та з Ольбії він повернувся сам, без жони, й розмови потроху вщухли. Ратні можі мусили завдруге обладнувати полишений і розорений Стан, а зайнятість найліпше гасить усілякі плітки.

Се мав на оці й велій болярин Сур, коли порадив Соболеві:

— Княже, настала пора й валку до Вітчини рядити.

Великий пан Малко, з яким Соболь теж часто радився, зрозумів натяки, хоча знав більше за Сура, й поквапливо підтакнув:

— А пора вже…

Навкіл стояло ще в розповні літо, за інших обставин Соболь не поспішав би виряджати непорожніх жін і старців на Вітчину, в Древлянську вкраїну, та сього разу згодився:

— Хай збираються.

Й уперше згадав про свою жону Опію. Після місяця в Ольбії йому не хотілося бачити її, й він подумав, чи не вирядити й Опію разом з валкою, хоч Великий князь міг тримати в Стані всю сім'ю цілий рік. Так чинив навіть дехто з-поміж болярства.

Четвертою людиною в полотці, крім Великого князя та Сура з Малком, був брат турицького володаря Воїжира — Валдислав. Коли ті двоє вийшли в справах, він затримався, й Соболь зрозумів, що Валдислав хоче йому сказати щось віч-на-віч.

— Речи! — підохотив його Соболь. А Валдислав здивувався:

— Об чім?

— Сам ліпше відаєш.

Великому князеві не хотілося зараз вислуховувати гостя. Після походу він охоче спочив би, та Валдислав загадково блискав очима, й Соболя врешті розібрала цікавість.

Валдислав звідавсь:

— А жону свою так і тримати-ймеш в окремій полотці?

— Пощо питаєш? — настовбурчився Великий князь, який сподівався від Валдислава зовсім іншого запитання.

— Просто питаю, та й годі.

— Задля сього й лишився-с тут?

Валдислав схилив очі додолу, та раптом кинув:

— Осмогруд вельми лютий на тебе за неї.

Про те Соболь уже давно відав і тепер тільки стомлено зітхнув. Його й самого переймала лють на брата, й він намагався не мислити на нього, а сей ускок узайве роз'ятрив незагоєну рану.

— Ти-с, Валдиславе, як той лис лукавий, — проказав Соболь і вороже глянув йому в вічі. Та гість витримав сей погляд і викінчив думку, розгадану Соболем:

— Осмогруд — небіж Воїжирові. Ти не боїшся?

— Він і тобі небіж.

— Мені-і? — Валдислав удавано весело засміявся. — Мені… А про що можуть умовитися два жебраки?

— Двох жебраків злучає ненависть до двох володарів. — Соболь зорив так само похмуро.

— Жебрацьким ціпком, — сказав гість, — можна тільки боронитись од псів…

Голос йому зривався від хвилювання. Валдислав одкашлявся, щоб утамувати той трем, і несподівано мовив:

— Княже! Твій брат — родак мені. Він є сином сестри моєї й сестри мого брата. Се так… Але ж ти не родак ні мені, ані мому братові!

— То й що?

Соболь уже давно відчув, куди хилить Валдислав, і вирішив перервати розмову. Він зняв з головної сохи меч, підперезався ним і мовчки вийшов. На порозі глянув спершу ліворуч, де стояла полотка старшої жони, тоді в праву руку на полотку Опії й, не сказавши жодного слова, пішов повз високу сосну в берег.

Але Валдислав на відстані чотирьох кроків слідував за ним і не хотів одставати. Й коли зійшли до води, Соболь непривітно зиркнув назад:

— Пощо вчепився за мною?

— Княже, — підступивши впритул, озвався турич. — Не дай родичам змовитися. Буде тобі гірко!

Соболь одсторонив його й пішов понад берегом, і м'які червлені чоботи його лишали на мокрому піску низку довгастих слідів. Зиркнувши вгору, чи немає кого на кручі, Валдислав голосно промовив:

— Княже! Ти-с найдужчий володар у цілому світі.

Соболь не обзивався й лише зрідка цвьохкав лозою, нахиляючи шелюги. Валдислав докинув услід йому:

— Дай мені полк!

Нарешті було сказано все до решти, й Соболь обернувся:

— Хочеш повоювати свого брата?

— Я подолаю його!

— Ти-с уже долав його раз і мусив-с утікати від Воїжира аж до Витислава Лютицького.

Соболь мав намір укласти в те речення якнайбільш зневаги, та голос пролунав кволо й невпевнено. На думці й досі муляли ті Валдиславові закиди, й Соболь аж тепер усвідомив, що вони печуть йому душу вже давно, від самого вітцевого похорону, лише він намагався приглушити їх у собі.

— Чи боїшся мого брата? — відчувши вагання, докинув приску в те полум'я Валдислав.

Соболя взяло за живе. Він більше не кривуляв попід шелюгами, а позад нього, на якихось два кроки, важко й схвильовано дихав той, кому він дав притулок у своєму Стані. Коли Великого князя звинувачують у лякливості — то найстрашніша образа, й Соболь був певен сього, бо навіть там, в Ольбії, подібні закиди завжди викликали в ньому лють. І він хотів уже сказати про се Валдиславові, та згадка раптом викликала в голові цілу вервечку думок. І Соболь мовив, наче сам собі:

— Всі підбивають мене до меча. Й вони, й ти ось тепер…

Валдислав здогадався, на що натякає князь, але вдав байдужого:

— Вони — то одне, а я-м — инче.

— Як се — инче?

— Грекам треба земля, вони й крутять.

— А тобі що треба?

— Мені? — Валдислав подивився на нього з-під брів. — Мені — теж земля, але вітча. А їм твоя земля не дає спати. Хочуть ставити нові торжища, а не мають де. Тож і канючать бодай клаптик. А грека пусти в сіни, то він тебе згодя й із твоєї світлиці видурить.

Соболь ображено кліпнув, у його жилах текла й грецька кров, і сей бездомний князь не мусив про те забувати.

Він знову рушив мокрою смужкою піску, й Валдислав притишив ходу, бо лозиння стьобало по обличчі. І лише коли попереду над самою водою нависла круча й далі йти не можна було, Валдислав узявся за своє:

— Якщо ти спідможеш мені вигнати Воїжира, я дам тобі ввесь Нижній Дунай, де він повертає на полуніч.

Соболь подумки засміявся. Коли б він вирішив зратитися з Воїжиром, то взяв би не тільки Нижній Дунай, але перед очима виросла братова постать, і Соболь заходився дертись на стрімку кручу. Вгорі починалось узлісся, й між обрідними деревами видніли намети та вої. Він і досі не вийшов за межі Стану, навіть перших возів не видно було. Соболь поглянув через Ліве гирло на той бік, де паслися коні, корови та вівці, рябіючи плямами на ще яскравому зеленому килимі луків.