Не дратуйте грифонів – Іван Білик

Геродот намагавсь узгодити щойно чуте з тим, що знав, але кожен плів свої міфи так, як йому було вигідно.

— А писати про все треба, — задумано сказав він Протаґорові. — Лиш олімпійці надаровані віщим зором і здатні одвіяти зерно істини від полови слів.

Але Протаґор зорив на нього невидющими очима, власне ж, і не на нього, а кудись понад ним, аж Геродот озирнувся.

— Ти оповідав мені, мовбито наші кумири народилися в сій землі й ми запозичили їх у скіфів.

Геродот уважно подивився на молодого друга. Дотеперішні слова не в'язалися з його мовою, та він кивнув:

— Запозичили в скіфів.

Протаґора мов ужалило, він підхопився й вигукнув:

— Ахей! Еврика! Тоді сам Олімп велить нам осідати в сій землі!

— Чого б то? — здивувався Геродот.

— А ти помисли! Наші кумири народилися тут? І тут їхня україна? — Геродот мовчав, збагнувши плин Протаґорової думки, й той аж палахкотів: — Коли україна еллінських кумирів — тут, то й наша україна — також. І ми мусимо повернутись на землю наших кумирів. Ахей!!!

Старий архонт-басилей, який, розповідаючи Геродотові свою казку, майже спав, тепер теж прокинувся й заходивсь махати руками перед носом в історика, як допіру й Протаґор:

— Я йому теж казав, теж! Ти, елленотамію, хоч молодий літами, зате вельми мудрий, хай пошлють тобі наші кумири довгих днів і ще яснішого розуму! — Він масно всміхавсь до Протаґора й раз по раз кидався то до нього з прихильним словом, то до Геродота з огудою. — Я теж казав йому се! Скіфи — то шепеляві варвари! Вони п'ють кобиляче молоко й забивають кожного сотого полоненця в хоромі свого бога Арея!

Геродот згадав, як у землі орачів молодий воїн розповідав йому про доїння кобил, але то була вигадка, звичайна кпина з мандрівника-чужоземця, й Геродот бачив се по їхніх лукавих очах, однак слова архонта-басилея допекли його. Хотілося сказати йому те, що вже казав сьогодні: лише безумець згоден проміняти поганий мир на найщасливішу війну, коли, супротиву природі, батьки мусять ховати синів. І він би нагадав оті мудрі речення немудрого Креса, хоч тут і стояв Протаґор, який уже чув їх, — та в сю мить приворітний роб ахонта-басилея відчинив хвіртку й до дворика ввійшов гість — архонт-епонім Іфікрат.

І господар, який був його давнішнім ворогом на всіх синодомах,[43] і в екклесіях, і на судах присяжних, підніс обидві руки дороги й почав закликати на допомогу кумирів:

— О, безсмертні! Ось і сей зараз почне співати тієї самої пісні!

— Еаку! — сказав гість. — Коли до елліна приходить еллін, той мусить радіти, а не цькувати на нього ериній.

— А хіба я назвав ериній? Хіба я назвав ериній? — підскочив до нього Еак. — Я радий вітати тебе в своєму домі. Хіба ж я не правдивий еллін? Ану скажи!

Геродот уперше бачив сих двох дідів укупі й лише тепер спостеріг, які вони різні. Господар його був низенький і гладкий, щоки йому аж тряслися, коли він починав вимахувати руками, и черево теж перекочувалося під просторим хітоном. Прийшлий же вдався високим і худим, а густе сиве волосся й така сама кучерява коротко підстрижена борода мимоволі притягали око. Та старий архонт-епонім, певно, прийшов сюди не з доброго дива, про його давню ворожнечу з Еаком знала вся Ольбія, й Геродот підставив йому свого дзиґлика.

Іфікрат, одначе, застережно підніс руку вгору, закликаючи до уваги. Він сказав Протаґорові:

— До нашого поліса приїхала басиліса-мати.

Еак пирхнув:

— А то хіба вперше? Ото дивина! — Й сам пояснив Протаґорові, мовби той не мав про се жодного уявлення: — Басиліса має собі в нашому полісі будинок.

— Еаку! — суворо сказав йому гість, хоч і далі так само дивився лише на Протаґора. — В наш поліс прийшло нещастя.

Запала тиша. Всі приготувалися до найгіршого, й Іфікрат сказав:

— Володар скіфський зібрав рать на аґафірсів.

Мовчанка тривала ще якусь мить, по тому й архонт-басилей Еак, і Протаґор удвох заволали:

— Ахей-й!!!

Іфікрат же з Геродотом дивилися й не приставали до їхнього радіння. Іфірат звернувся до Протаґора:

— Я був свідомий того, що для тебе се — радість, елленотамію. Але для нас із тобою, — тепер він уже говорив до свого співгромадянина, — для нас, Еаку, то велике лихо, й ти марно радієш.

Протаґор перестав вимахувати руками й поспитав:

— Сю звістку принесла тобі скіфська басиліса-мати?

Гість кивнув головою.

— А де вона є?

— В своєму домі по той бік аґори.

— То скажи їй, — мовив Протаґор, — що ваша прекрасна й щаслива Ольбія рада буде прилучити й свій полк до полку її сина.

— Що?

Архонт-епонім стояв, мов ошелешений. Він не міг збагнути політики сих афінян. Скільки й пам'ятав себе, Афіни завжди дбали тільки про Афіни. Він вигукнув:

— Але ж ми також елліни, Протаґоре! Ти ще молодий і не знаєш, яке то лихо — війна. Ти ще молодий, — повторив він.

Та Протаґор аж сяяв од радости. Й що найбільше вражало, старий архонт-басилей Еак і собі смачно потирав руки, наче йому присудили на олімпійських іграх найбільший вінок.

— Ти чого радієш?

Еак широко всміхався й мовчав, тільки Геродот усе відав і все розумів, і в сю мить йому було соромно зватись афінянином. Протаґор підійшов і поклав йому руку на плече:

— Не сумуй, дидаскале. Нам ся війна не дорого обійдеться.

— Не дорого, речеш?

Насуплені брови Геродота звелися докупи й ніс видававсь не таким кирпатим. Геродот глянув на свого господаря й підняв руку:

— Прощавай, архонте, й прийми мою дяку за гостину.

Й вийшов на вулицю, сердито грюкаючи простим ясеновим ціпком по вапнякових плитах дворика. Се означало, що він більше сюди не повернеться, й усі те добре відчули. А Геродотові було й справді гидко ділити стріху з людьми, які радіють із того, з чого мали б лити сльози. Афіни роздмухали вогонь не щоб обпікати на ньому руки, — вони давно звикли гребти жар чужими руками. Тепер скіфи зчепляться зі своїми найближчими родичами — аґафірсами, й Афінам од того буде тільки навар.

Геродота хтось наздоганяв, і коли кроки наблизилися, він озирнувсь. Архонт-епонім Іфікрат, підібравши поділ гіматія, ляпотів услід йому сандаліями, й кощаві литки його блискали проти пізнього сонця сивою волохатістю. Геродот приспинивсь, бо той зробив йому ціпком знак зачекати. В сю мить не хотілось бачити нікого, навіть того приємного діда.

Старий архонт нарешті здогнав його й пішов повільніше, глибоко сапаючи.

— Вельми швидко ходите ви, молоді, — сказав він, але Геродот не озвався на той закид, по якому вгадувалася довша розмова. — Куди ж ти йдеш?

Історик думав, що відповісти, та дід раптом потяг його під стіну чийогось дому. Назустріч вузенькою вуличкою з-від аґори їхав торохкий двокіл запізнілого базарювальника. Селянин вітально махнув їм рукою й погнав коня далі, й тільки на самій аґорі, де вешталося троє робів-підмітальників та один з ринкових наглядачів-аґораномів, Геродот відповів:

— Іду подихати чистішим повітрям.

І Ольбія всю надвечірню пору була наче полишений город, і чистого повітря вистачало скрізь, але Іфікрат розумів, на що той верне думку, й сказав, силкуючись не образити афінянина:

— Ходімо до мого дому

Геродот подумав, що коли б сей архонт знав хоча б стільки, як він, то віднині не запрошував би до себе в дім жодного афінянина.

Іфікрат же по-своєму зрозумів його вагання:

— В мене оселя велика, а людей мало. Не бійсь.

І так щиро й прихильно глянув на нього, що Геродотові стало ще прикріш. Але в чужому городі людині треба мати бодай один дім, куди можна вертатися на ніч, і він мовчки рушив за дідом.

І до самого вечора, поки гомонів із старим архонтом про геть сторонні речі, йому на душу тиснув камінь. Мав би розповісти Іфікратові все, що знає про ту нечисту й небезпечну гру Афін, але щоразу, коли слово вже мало зірватися з вуст, якась нелюдська сила зціплювала Геродотові зуби. Одному кумири дають трохи свого розуму, іншого наділяють відвагою, третього — чесністю, а я не знаю, чим обдарували мене ревниві й заздрісні олімпійці, думав він. Був певен тільки одного — рішучістю вони його обійшли. Й од усвідомлення сього на душі ставало ще прикріше. Завтра почнеться війна з усіма її жахами й несправедливостями, й у тому буде й моя провина, сказав собі Геродот.