Не дратуйте грифонів – Іван Білик

Коли домовились про все, що стосувалося майбутньої витяги, й високі радці почали виходити, Осмогруд спинив Любицю:

— Тоту робу, котру ти-с пойняв у наліжниці синові свому, віддай, княже, Тимні.

Любиця спохмурнів:

— Робою гречинові? Вона ж не грекиня чи якась там персіянка, щоби з волохатим у ложе лягати!

Осмогруда здивувало, що сіверський князь усе знає, проте не став допитуватися, лише повторив:

— Оддай, княже.

Любиця зблід:

— А ти віддав би-с, Осмогруде, дочку свою чужинцеві?

— Роби не мають племені, — спокійно завважив Осмогруд. — Тому вони й роби.

Але Любиця повідав:

— Тота Данка, Великий княже, є роду мого!

— Як то?!

— Донька брата мого в других,[66] князя руського Берила. Вмикнули її гості фінікійські й продали в Ольбію, а ольбійці — тамтому гречинові афінському.

— Веди! — коротко мовив Осмогруд і пішов попереду Любиці в той бік, де були намети сіверського князя. Коло наметів стояв гармидер, туди й сюди шастали можі та жони, челядники й роби, й Осмогруд повірив, що Любиця Пугачич готується до справжнього жоніння.

— Де вона є?

Рудовусий князь одразу повів його до крайньої полотки. Всередині вешталося кілька жін, і він кивнув їм головою вийти. Всі кинулися до дверей, але Любиця схопив найостаннішу за руку:

— Осе і є вона. — Й сказав до діви: — Розіпнись. Перед Великим князем се можеться.

Діва зняла з голови напівпрозірну грецьку намітку, й Великому князеві аж не стало чим дихати. Діва була юна й красна, як русалка польова. Майже кара коса її товстим плетивом спадала на високі груди, чорні брови були невдоволено й трохи лякливо зведені над карими вічми, а тендітні губенята напіврозтулилися й пашіли жаром. Тонке зелене полоття спадало їй до самого долу, й Осмогруд насилу спромігся одвести від неї погляд.

— То ти-с русинка? — дивлячись убік, вичавив він із себе.

— Русинка єсмь. Але була-м увесь час прикута до іншої роби й не могла-м себе вбити.

— Князева Берилова донька єси? — Осмогруд і не помічав, як вона виправдовується, що стільки жила робою

— А так, Берилова…

— Коли ж умикнули тебе чужинці?

— На тій весні.

Данка говорила неголосно, але слова мов скрапували їй з вуст округлими дзвінкими срібляничками.

— А кличешся як?

Дівка відповіла, та Великий князь і не чув її відповіди. Йому було щемно слухати сей нечуваний досі голос, і він повторив те саме:

— А як ся кличеш?

— Да-анкою! — здивовано звела на нього ясні вічі князівна. — Вже-с питав про се допіру.

Великий князь аж тепер подивився на неї вдруге й зашарівсь:

— А скільки літ маєш?

— Сімнадцять.

Сього разу й дівка зашарілася, й Любиця стурбовано блимав то на неї, то на Великого князя. Тоді запала мовчанка, важка й нестерпна для всіх трьох, і рудовусий господар похопився бодай словом розвіяти її з полотки:

— Донька вона моєму братові в других, Великий княже.

— Берила, князя руського, — мовби самому собі пояснив Осмогруд і раптом заквапився: — Ходім, княже, ходім, бо ще маємо… — Й, вийшовши з полотки, попрямував до берега, де стояв червлений намет із великокняжим знаком на версі.

А наступного дня, коли Любичині тридесять тисяч комонців із пішаками та обвозом уже стояли, готові до походу, Осмогруд несподівано мовив Любиці:

— Підеш, княже, слом до Ратимира. Полк твій сіверський готовий, та князь же туричів усхідніх не відає про се.

Любиця здивувавсь:

— А як же полк?

Осмогруд, не дивлячись на нього, проказав:

— Поведе син твій, Стоїл.

В усіх, хто чув сю балачку, з подиву аж вуса пообвисали, та ніхто не зважився й слова зронити супротиву Великому князеві. Любиця теж не знав, на яку ступити, й що діяти, й що казати, й Осмогруд зрозумів се й першим пішов геть.

— Сього ж дні, — тільки й мовив він, але в тих трьох словах забриніла пружна струна тятиви.

Того ж таки дні під обіди Стоїл Любичич повів зготовану вітцеву потугу через холодні ще хвилі Данапра. Весілля, що призначалося на останній, Дажбожий день сідмиці, було відкладено на невідь коли.

Любиця Пугачич з'їздив до всіхднього турицького князя Ратимира й повернувся з його присягою сукупити обидві раті. Любиця ще не встиг заскочити й до своєї полотки, щоби вчинити требу Цурові за щасливе вороття, й був страшенно здивований, коли Великий князь поспитав його після всього:

— А де є тота княжна, Данка?

— Де їй бути: в полотці…

— Не є там. Її вмикнуто.

— Ким?!

— Твоїм сином.

Вуста Осмогрудові сіпалися, й він міцно стискав їх. Любиця спробував усміхнутись:

— Молода кров… не терпиться, може, й прислав по неї… Хай жониться…

Та Великий князь одрубав:

— Гони по ньому й речи, нехай вертає княжну в Стан.

— Пощо?..

— Візьму її жоною!

Любиця Пугачич насилу стримався, щоб не сказати Великому князеві лихого слова, та тільки почервонів і зціпив зуби, а коли сонце перекотилося через полуднє, взяв три сотні комонних косаків і побрався на захід, навіть не зголосившись до молодого володаря перед рушанням.

По трьох днях і Великий князь усією потугою раті своєї переплив Данапр.

Розділ 23

Вислідники перестріли головну рать Осмогруда вже за Данапром чільний воєвода їхній Живко доказав:

— Воїжир, жупан турицький, стоїть у гирлах Дунаю.

Та Великого князя цікавило не тільки се. Він поспитав:

— Ходили сте й на той бік?

— Ходили смо, Великий княже.

— Й що сте виділи?

Чільник вислідної сотні завагався. Що вони виділи? Рать, велику рать турицьку, й вози, й комоней, і череди споживної худоби.

— Скільки їх є? — знетерпелививсь Осмогруд.

Живко збрижив чоло На таке запитання не сплоха відповісти. Великий князь нарешті попустив:

— Питаю — на око скільки їх?

— На око? Виділи смо сім корогов темних. Мабути, тисяч із сімдесять.

Осмогруд махнув Живкові, щоб ішов, а сам замисливсь. Одну тьму він виставив поперед себе, шість мав під своєї корогвою. А де ж оті три, що їх повів Стоїл Любичич? Ні від Стоїла, ні від отця його вістей і досі не було, вислідники теж нічого не сказали про Стоїла, й іти далі не було змислу.

Поподумавши сей день і наступну ніч, уранці Великий князь гукнув головного волфа Вербана й повелів йому дізнатися волю Юра Побідника. Вербан спалив на вогнищі дволітню телицю, й спечену в її серці кров показав невтіху:

— Рече Юр Побідник стояти? — запитав Осмогруд, і чільний жрець кивнув запнутою головою:

— Так показує жертва…

Він і досі з острахом поглядав на Великого князя й не наважувався казати відверто: так або ні.

Осмогруд засів у своїй полотці з наміром дочекатися від кумира ліпшого знаку чи бодай почути щось про князя Любицю Пугачича або його сина. Та ні вістей, ні ліпших знаків не було, й у кінці квітного місяця він послав за Дунай ту саму сотню вислідників. Сімдесят тисяч Воїжирової раті супротиву сімдесяти — його власних… Хто зможе? Юр Побідник чи їхній Тур? Про міжню вдачу тамтих він начувся ще змалку, та не се хвилювало зараз Осмогруда. Хвилювало невідоме: де ті три тьми Стоїла Любичича? Й де сам Любиця Пугачич?

За товстими стінами великокняжої полотки притамовано гомонів багатотисячний табір, але всередині було тихо й прохолодно. Роб-огнищанин допіру підіклав у вогонь дубових рубанців, і полум'я силкувалось облизати їх пекучими язиками. Та дубці не піддавалися, й Осмогрудові раптом похололо на душі. Невже се він завинив перед теплим духом свого вогнища, перед домашнім Цуром, і Цур тепер одворотився від нього?

Юний володар квапливо зняв із полиці над вогнищем глечик і линув у полум'я священної олії. Вогонь засичав і став поволі чорніти. Осмогруда повив ще дужчий ляк, і він вигукнув у двері:

— Лиско!

Старий, ще вітчий вогнищанин, мов тут уродився, й князь безпорадно вказав йому на згасаюче полум'я. Лиско вибіг, уніс трісочок і торішнього сіна й заходився коло вогню, та в сей час увійшов чільник вислідної сотні Живко й зблиснув проти дверей голеним тім'ям. Оселедець коси йому змок і прилип до щоки, й Осмогруд забув за свої дотеперішні страхи: