Не дратуйте грифонів – Іван Білик

Осмогрудова рать частково пасла коней та споживну худобу, частково стерегла свій табір, а решта, розподілившись навпіл, гарцювала в недалекому вибалку, й Любиця зрозумів, що старі досвідчені вої навчають ратитися молодих комонників. У сьому маленькому таборі без діла ніхто не сидів, і се дуже втішило рудовусого князя. Роз'їзди верхівців зустріли Любичину рать за десять гін[62] від осередку й, викликавши до себе перемовців та зрозумівши, хто йде й задля чого, привели гостей аж до полотки Осмогруда.

Молодий князь був схвильований з'явою Любичиних косаків, але намагався се приховати від северина.

— Пощо-с прийшов, Любице? — спитав він, не дивлячись на рудовусого князя, його старшого сина Стоїла та двох боляр.

Любиця відповів, торкнувшись пальцями витолоченої трави:

— Чолом прийшли смо бити тобі, Осмогруде!

Осмогрудові тьохнуло в серці. Так споконвіку вітали тільки найстаршого володаря, й хоч Любиця не назвав його Великим князем, а звернувся на ймення, та Осмогруд зрозумів і настрій Любиці, й подуми його, й настовбурчився, вирішивши не розкисати й не погоджуватись ні з чим, до чого підбиватиме його старий володар Сіверської україни. Колись Любиця мав звичку дуже пишатися перед Осмогрудовим вітцем Велеславом і своїм давнім родом Пугачичів, і могуттю Севери, й отець недолюблював його, Опіїного стрия. Тепер Осмогруд намагався збагнути, чого прагне Любиця.

— Я відаю все, що ти лаштуєшся мені сказати, — так само похмуро мовив син Велеславів. — Розводите смуту й котору межи князями та болярами, а від сього тилько радість ворогам україн. Пощо прийшов-с удруге, княже? Все, що маєш казати, мені вже повідав твій син. Чого знову хочеш для себе?

І Любицю образили такі підозри, він аж займався знітом:

— Неправедні річі твої, Осмогруде-княже! Не тилько про себе дбаю, а й про сіверян, і про твоє плем'я древлянське, що дає нам тепер Великих князів, і про Руську вкраїну, й про туричів-солян, і про саків-бродників, про всю сколотську вкраїну нашу. Неправедно речеш, княже! Коли б я-м не привів осюди сю тисячу, — Любиця, не дивлячись, махнув рукою позад себе, де розсідлувала коней його рать, — то лише невблаганна Доля відає, що б сталося.

— А що? — Голос Осмогруда вже не був такий ущипливий, як допіру. За сі дні, відколи в нього побував Стоїл Любичич, він багато передумав, душа йому млоїлась у напуванні якогось великого неминучого лиха, й хоч він і намагавсь одігнати від себе ті думки, але так досі й не прийшов до жодного висновку. — Покладімося, княже, на Соварога та всіх наших кумирів.

Таке можна було сказати, аби не казати нічого, й Любиця Пугачич не міг такого знести.

— Кумири самі нічого не чинять, Осмогруде! — сердито сказав він. — Я-м старіший од тебе втричі й добре-м се затямив. Кумири вказують лише путь, а все чинять люди. Коли би-м я не привів сюди рать свою, вона самочинно подалася б до стану. А тоді…

Осмогруд знову хотів закликати на поміч і древлянського Соварога, й сіверського Бога, й Юра, та се знову була б утеча, й Любиця попередив його, закінчивши свою думку:

— А тоді вже б ніякі кумири не порятували ні твого брата, ні тебе, ні нас усіх.

Осмогруд кволо посміхнувся:

— То ти й за брата мого дбаєш?

— За всі україни наші дбаю, княже! — в розпачі від його небажання вилізти зі своєї равликової черепашки вигукнув Любиця Пугачич і натяг шапку, бо досі розмовляв з Осмогрудом простоволосий, наче перед Великим князем. — Та не думай, що лише сам ти вмієш дбати про всіх, яко твій отець Велеслав Боримислович. Я-м також не з вулиці взятий. Мій отець Лют Пугачич разом з своїм дідом Боримислом Дарія розтрощили.

Й він пішов, а його сини Стоїл та боляри Дорогомир і Людота ніяково подалися назирці.

А ввечері обидві раті — Любичина й Осмогрудова — зійшлися докупи й не розходились, і то тут, то там побіля вогнищ лунали притамовані голоси, й уранці сам Осмогруд увійшов до полотки Любиці й похмуро заявив:

— Твої можі намовляють моїх, княже…

Рудовусий северин хотів був сказати, що він до того непричетний, але син Великого князя Велеслава докинув:

— Я не вірю в усе те, про що ви тут… Але мушу звидітися з братом своїм. — Тоді докинув: — 3 Великим князем. — І раптом очі його зайнялися похмурим вогнем: — Але відай собі, княже, коли все то є лжа, волфи вкажуть чорну смерть тому, хто ту лжу сіє!

Й вийшов, сердитий і нестримний, нагадавши Любиці покійного Велеслава.

Полки з веселим гамором знялися й рушили на полудень понад усхідним берегом Інгула. Попереду йшли череди худоби, далі тяглися, кожен сам по собі, обози волячих двоколів і чотириколів з доброю сторожею, а по них ішли вої двома вервечками — Осмогрудові й Любичині.

Осмогруд усю дорогу їхав мовчки, коли ж і перекидався двома словами, то лише з веліїм болярином Дорогомиром про місце нічного стану чи про ще щось таке. Любиця теж не намагався вступити з Осмогрудом у перемови. Тоді вони наговорили один одному чимало прикростей, які не личить дарувати, але попереду була Ольбія, й вона мала вирішити, хто з них правий, а хто кривий.

До торжища підійшли пізнього вечора, по заході сонця, з боку Полунічних воріт, і розташувались одразу ж за некрополем: Любиця в своєму старому стані, Осмогруд же — на півгін лівіше, над невеликим вибалком. Любичин табір був оточений докруж ровом у півтора списи завширшки та добрим насипом ізсередини рову. Князь Осмогруд же тільки скотив докупи вози й позчіплював їх, і досі не вірячи в підступи лякливих і покірних гречинів, а ще менше — в братів гріх.

Коли по третій нічній сторожі розвиднилось, Осмогруда неприємно вразило, що Полунічні ворота торжища так і лишаються зачинені, а на стінах рябіє від синіх, зелених та чорних корзен, стирчать списи й мають на вітрі гривасті грецькі шоломи. Він послав десятника до Західних воріт, але й там і вежі, й мур були зайняті ольбійцями.

Збентежений Осмогруд пішов знову до Любиці, й сіверський князь, і досі тамуючи образу, похмуро сказав:

— Греки зачинились.

Осмогруд і сам усе бачив, хоч і не міг зрозуміти, чого брами на засувах. Та Любиця глухим голосом додав:

— А мого малого ніде нема, й ніхто не може й досі знайти його.

Він казав про молодшого сина Милана, якого лишав тут разом із десятком воїв у засідці, й се, певно, зараз найдужче непокоїло Любицю. Осмогруд уперше глянув йому в вічі, але мовив про інше:

— Пошли когось кликнути брата мого… Великого князя.

Любиця вийшов з полотки й наказав крикунові йти до брами торжища. Та крикун повернувся дуже швидко й повідомив:

— Речуть греки, що не є в городі.

— А де ж є? — гримнув Осмогруд. Крикун повторив те саме:

— Речуть, не є там…

Осмогруд сів на коня й погнав до свого стану, захищеного возами. Перший, хто трапився йому на вічі, був Слободан, і князь повелів йому:

— Жени до їхнього торжища й речи: князь Осмогруд, син Велеславів, має хіть ізвидітися із своїм братом старійшим Соболем, Великим князем.

Слободан, який мав при собі лише меч, оперезався ще й тулою з луком та стрілами й незабаром кумедно загупав у своєму сідлі, повпихавши носики черевій у ремінні петлі. Та по якомусь часі й він повернувсь із тією самою звісткою:

— Не є там брат твій, княже!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: