Не дратуйте грифонів – Іван Білик

Махнувши рукою на Слободана, він одяг безрукаву гуньку, підперезався мечем і вийшов, і коли вони лишилися самі перед гамориська ратників, Осмогруд сказав:

— А ти-с мов набрав собі води в рота!

Слободан хитрувато примружився:

— Коли тузяться князі, в косака чуб тріщить. А якби ще й косак у їхнє тузіння встряв!..

Та князь був надто сердитий, щоб слухати його теревені.

— Грай до збору!

— Куди? — здивувався Слободан.

— Видіти-ймеш.

По годині Осмогрудова тисяча лишила табір і взялася на полудень. І вже біля самого Данапра молодий князь повідомив свого підручного ратника, що правив йому й за першого болярина, й за друга, й за служку:

— Не хочу перебирати чужої крови на руки, але не хочу й сидіти в одній полотці з клятволамом.

Він говорив про Любицю, й Слободан замислився. То таки був страшний гріх — клястися неправедно Цуром — теплим духом великокняжого вогнища, та Любиця ж також був косак, хоч і княжого роду, й по ньому б теж плакала й жона, й син Стоїл, і Стоїлові діти. Слободан приязно глянув Осмогрудові в обличчя, та згодитися з ним не міг і не мав бажання. Всім і досі була на пам'яті неправедна смерть Велеславового брата жупана Гостомисла Диби, й він сказав:

— Збираєшся до великокняжого Стану?

— Збираюсь.

Молодий косак зітхнув:

— Стережися Валдислава. Речугь, він тепер знову гороводить у Стані, як і тоді.

— Не забувай, що Валдислав є рідний брат моєї матері. Один отець їх породив: турицький жупан Тур.

— То ти єси небіж Валдиславів? — прикинувся незнайком Слободан, й Осмогруд непорозуміло скосував на нього.

— Небіж. Буцім і не відаєш!

— А ти відаєш, княже, що Валдислав заносив меч і на рідного брата свого Воїжира?

Тільки тепер Осмогруд уторопав маленьку хитрість білявого косака й надовго змовк. Обізвався вже біля самого берега. Данапр був чорногривий і непривітний, і на душі в Осмогруда теж туманилося, проте він переміг себе:

— Мушу звидітися з братом Соболем, Великим князем. — Се уточнення тепер здавалося найважливішим.

— То коли маєш таку хіть, пощо-с не повів із собою оте військо? — пристрасно мовив Слободан, кивнувши рукою позад себе, де лишився табір князя Любиці. — Всі косаки разом з болярами прийшли під твою руку! Соболь із Валдиславом пойняли б Любицю, та Дорогомира, та Людоту, та всіх їхніх, а по тому б і до тебе череда дійшла…

— Братня кров — то є найстрашніше, Слободане! — вигукнув Осмогруд. — Що ти речеш — кумири не дарують братньої крови!

Слободан зміряв князя довгим поглядом:

— Кажеш тилько про князів, Осмогруде. Забув єси, що в Любичиному таборі багато хто мав братів, і синів, і вітців у таборі Сура. То та кров не є страшна?

Осмогоруд не мав куди відступати й примирливо мовив:

— Брат мій любить мене.

Тисяча плавом перебралася на той бік, здолала острів, а надвечір перші косаки ввійшли до Стану. Дізнавшись, хто прибув, Соболь улаштував братові пишне стрітення. Він уже встиг одужати, навіть вуса йому відросли, а куцу кіску, необачно стяту в Ольбії, Соболь пильно ховав під шапкою, виставляючи на показ лише до синього виголені скроні та потилицю.

Осмогруд поводився дуже скуто. Його непокоїла та смушева шапка на братовій голові. Любиця набалакав йому багато всіляких страхів, і він тепер дивився тільки на Соболеву голову, бо в полотці було парко, й усі пороздягалися до сорочок і сиділи простоволосі. Та раптом Осмогруд забув про всі свої підозри. Соболь мовив йому:

— Хочеш, брате, бути рівнею мені? То бери оту половину раті, що там. Речуть, вона є схильна до тебе. Мені й сієї стачить, і ніяка кішка не пробіжить по тому межи нас. Там Любиця, речуть, усілякого на мене бреше, та не вір клятволамові.

Коли він се сказав, Осмогруд мимоволі глянув у бік материного брата, але Валдислав так щиро дививсь йому в вічі, що молодий князь остаточно позбувся будь-яких підозр.

— Ні, — сказав Осмогруд. — Не хочу я твого війська, брате. Ти-с Великий князь і тобі вести по собі всіх косаків. А з мене й моїх забагато. Пощо вони мені?

Він твердо вирішив перейняти всю рать, яка того дня ускочила від Великого князя, й повернути її назад у великокняжий Стан. І наступного ранку знявся й перейшов обидва гирла. Військо й досі стояло там, де Осмогруд його й покинув, але Любиця тільки посміхнувся на його слова:

— Косаки й самі не підуть, Осмогруде. Й косаки, й воєводи, й боляри не підуть під брата твого.

Сіверянин умисне розмовляв з ним коло широкого багаття, де юрмилося чимало всілякого воїнства: й підлого, й чільного, й усі схвально загомоніли. Любиця говорив тихо, але чітко, й був зовсім спокійний.

— Коли не ймеш віри нам, Осмогруде, піди сам у грецьке торжище, й греки повідають тобі все про твого брата.

Осмогруд спробував уранці зібрати боляр і воєвод, і Любиця не чинив йому в тім опору. Та боляри з воєводами були відвертіші й заявили Осмогрудові вустами Дорогомира:

— Княже, ми хотіли смо тебе й зуперше й кричали смо славу тобі, а не йому. Того більш не буде, що було досі. Перебирай меч на себе, бо не мати-йме україна дідня супокою.

Більшого він од них не почув і ходив кілька день лихий і нестямний, навіть своїй тисячі звелів вибратися з великого стану й розташував її на сусідньому паґорі за добрі гони відси. Та косаки вільно переходили зі стану в стан, і по двох днях і найвідданіші йому люди почали которитись, а ще за день чи два вся рать зі старого табору потроху перейшла на новий горб і заходилась обкопувати його ровом. У протилежному від Осмогруда краї поставив свого намета й Любиця, хоч і не з'являвсь молодому князеві на вічі.

Тоді Осмогруд сам пішов до нього:

— Добре, княже, вчинив єси, ліпше й не вигадаєш! Але я не вірю тобі й нині. Й не хочу війська братового. Піду в грецьке торжище, й начувайся, коли греки потвердять мені, що ти-с переступив клятву!

Любиця хотів сказати йому, що з греками теж треба обачно — ті за срібло можуть потвердити й посвідчити всяке: хто більше дасть. Але Осмогруда вже не було. Він звелів своїй тисячі негайно зніматися.

Десять неповних сотень Осмогрудових комонців із возами та чередою повільно виточилися в степ, і коли сховалися за далекими паґорками. Людота пустив услід їм спершу добрий роз'їзд, по тому споживну худобу, а далі й усю свою рать. Отак вони й ішли назирці, й коли Осмогруд переправився через Лиман плавом, Любиця підходив до торжища з іншого, полунічного боку, обійшовши Полудневий Бог поза Лиманом.

Осмогруд почав вимагати від греків, щоб йому відчинили брами, та ольбіополіти, дивлячись на нужденні сотні, лише реготали у відповідь і сипали зі стін образливими дотепами. Князь тоді попросив гукнути когось із-поміж чільників города, й знову прийшов уже знайомий йому наварх Аріон у чорній хламиді із чорною кінською гривою на шоломі.

— Що хочеш од нас удруге, Октамасаде? — спитав він, назвавши князя по-грецькому.

Осмогруд звелів Слободанові перетлумачити:

— Хай греки відчинять мені браму. Я лише ввійду й нічого не чинити-йму їм лихого.

Аріон відав, чого домагається скіфський князь, але синкліт заборонив упускати його до города, тож відповів:

— Скіфські басилевси дарували нам волю жити на їхній землі й ніколи не порушували слова. А ти хто такий, щоб вимагати неналежного?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: