Не дратуйте грифонів – Іван Білик

Та в толосі Геродот випужав кількох безпритульних псів і годі. Ольбійський толос мало нагадував затишну афінську споруду, тут смерділо пусткою й людськими нечистотами. Плентаючи вже заснулою вуличкою, він прибився до будинку Еака й насилу збудив роба-приворітника.

— Що сказати господареві? — сонькувато поспитав роб.

— Речи, його хоче видіти афінянин Геродот, син Ліка.

Роб довго длявся, нарешті вийшов, і голос його був тепер неприязний і зверхній, аж Геродотові кров од образи скипіла:

— Архонт рече, щоб ти-с ішов геть, поки він не гукнув сторожу.

Коїлося щось незрозуміле, й Геродот, спересердя грюкнувши дверним кільцем, потяг ноги далі. На вулицях тинялися тільки собаки та коти. Але в Іфікратів дім його впустили. Сидячи на ложу в таламусі, Іфікрат сказав йому:

— Я шаную тебе, Геродоте, але в Ольбії пішла чутка, ніби ти був слом басилевса тракійського до басилевса скіфського Октамасада й замирив скіфів із тракійцями. Не відаю, чи то правда, та коли се так, то я шаную тебе. Афіни забувають, що ми живемо на землі скіфській, дбають лише про себе й перетворили нас на підданців своїх. Але наші бористеніти почули про твоє сольство й хочуть кинути тебе в поруб. Пошануй і ти мою старість, і хай простять мені кумири сей мій гріх. Утікай, Геродоте, бо я тепер волості не маю в сьому городі, та й хворий я ще.

— Куди? — спитав Геродот.

Іфікратові було соромно дивитися гостеві в вічі, й він тупився на хитляву завіску дверей.

— Ти їсти хочеш?

Але їсти вже перехотілось, і Геродот мовчки поплентав до виходу. За хвірткою вздовж вулиці човгали важкі ковані черевики. Геродот подумав, що се сторожа шукає його, та йому було геть байдуже. Він вийшов і довгим тупим поглядом провів нічну сторожу, поки й зникла за рогом, тоді пішов у протилежний бік, не знаючи ні куди, ні нащо. Й тут здибався з Гіперболом. Його він упізнав одразу й хотів був проминути, але старий метек-трапедзит теж його впізнав:

— Геродоте!

Лоґоґраф неохоче спинився.

— Ходім до мене. Я про все відаю й прихищу тебе.

Улесливий голос метека викликав одразу, але Геродот не мав іншого виходу й іншого притулку й пішов за метеком. Та щойно вони причинили по собі хвіртку, як почулися лункі удари і хрипкуватий погук:

— Ей, Гіперболе!.. Гіперболе! Чуєш, метеку!

Гіпербол злякався й зашепотів:

— Сторожа!..

— Чого їй треба? — спитав Геродот. — Чого ти в своєму власному домі боїшся?

У хвіртку грюкали і грюкали, приворітній роб гасав од хвіртки до Гіпербола й знову вертався назад, не знаючи що робити.

— Метек ніколи не почувається вдома, Геродоте. Навіть у власному теремі.

Геродот на мить забув, що господар сього дому — колишній роб, але то була правда, й з нею доводилося рахуватись.

— Ей, метеку, чи тобі позакладало?!

Гіпербол щось прошепотів своєму робові й потяг Геродота за полу гіматія. Той дався вести себе, й незабаром, спустившись у підвал комірчини, вони відімкнули там якесь лазиво й опинилися на сусідній вулиці. Грюкання припинилось, певно, приворітній роб, виконуючи наказ господаря, впустив сторожу до двору.

— Біжім! — потяг його знову Гіпербол, і Геродот без особливого бажання побіг за ним. Ноги старому слугували ще добре, й доводилося поспішати. На свій великий подив Геродот незабаром спостеріг, що вони опинились на священній площі. Тут Гіпербол турнув гостя в тісний прохід між якимись двома хоромами, сказав йому чекати, сам же зник, і минуло щонайменше година, перш ніж з'явився знову:

— Ти тут?

— Тут…

Приміщення, до якого вони ввійшли, за всіма ознаками було хоромом Посідона, Гермеса чи якогось іншого міжнього кумира — крім сирої та гореної оливи, тут ще тхнуло часником, оцтом, лютим товченим перцем і сирою рибою, а не чебрецем та ладаном. Хтось третій, не видимий у темряві, підважив у кутку важку кам'яну плиту й сказав:

— Лізте. Лиш обережно, бо глибоко!..

Геродот першим стрибнув у чорний отвір і боляче забив ногу та правий лікоть, за ним гримнув додолу й Гіпербол і теж застогнав. Тоді щось хуркнуло й ляпнулось Геродотові коло самих ніг, він мацнув рукою й налапав міх із водою й клунок хліба чи перепічок. Важка ляда натужно скреготнула й знову лягла на місце, й у підземеллі настала повна тиша.

У темряві було чути лише болісні стогони Гіпербола, й Геродотові раптом стало страшенно шкода сього чоловіка, якого раніше зневажав, і гарячий клубок підкотився йому до горла. Шкрьобаючи по камінні підлоги сандаліями й тримаючи долонею забитий лікоть, він знайшов його й нахилився:

— Хто ти, чоловіче добрий, що так сліпо пішов, аби порятувати мене?

Слова в чорному підземеллі бились об невидиме склепіння й знову верталися до нього, й Геродотові здавалось, ніби вони круглі, й торохкі, й порожні. Ся людина важила собою заради його безпеки, й ніякими словами не можна було висловити їй своєї любови й дяки.

— Я Гіпербол, — відповів метек, переставши стогнати.

— Не про се питаю. Я знаю тебе, давніш, але не відав досі, хто ти є насправді. За що важиш своїм життям?

У пітьмі почулося шарудіння. Гіпербол підтяг ближче міх із водою й разів зо п'ять лунко ковтнув, тоді заходився розмотувати клунок. Запахло свіжими перепічками й часником, і метек сказав:

— Бери їж, афінцю.

Геродот простяг руку й узяв із Гіперболової руки шмат перепічки й кавалок липучого мітлотосу, від якого смачно пахло сиром, медом і часником. І все разом: і та не видима в темряві дружня рука, й лоскітливі пахощі з дитинства улюбленої їжі, й ся лунка тиша довкола знову викликали сльозу в Геродотовому вічу. Він жадібно їв, і дослухався стогонів Гіпербола, й боявся сам сказати слово. Першим обізвався метек:

— Я був у домі Іфікрата. Він мій покровитель, простат. Се тобі, може й не відомо? Я був колись робом його.

Про се Геродот знав, бо Гіпербола вважали найбагатшою в Ольбії людиною й розповідали про нього чимало всякої всячини. Він тепер думав про те, скільки треба випити води з одного скіфоса, щоб пізнати людину, довідатися, чим вона живе й чим дихає.

— Я був у домі простата й чув усе, що він говорив із тобою. Сі дні тут про тебе тільки й гомонять.

— Про мене?

— Кажуть, ніби ти пішов усупрот Афінам.

Нарешті вгамувавши перший голод, Геродот зітхнув. Знову було те саме, й знову люди не розуміли одне одного. Афіни… Афіни великі. Він так і сказав Гіперболові:

— Всім не догодиш.

Хотів був пояснити сьому метекові, що в Афінах живе не тільки Фукідід, а й ще один великий між, Перікл, але Гіпербол зітхнув і визнав:

— А я годжу всім…

Се було незрозуміло, й Геродот запитав про інше:

— В якому се ми хоромі?

— В хоромі Зевса Фратрія, афінцю.

— Головний жрець тутешній — твій приятель? — спитав Геродот. Коли заходили сюди, йому чогось видалося, ніби се хором Посідона.

— В метека друзів немає, — відповів Гіпербол.

То було сумним нагадуванням, і Геродот надовго замовк. Він був людина вільна, хоч і переслідувана, сей же чоловік, певно, й довіку не забуде, що носив на собі важкі пута рабства. Й Гіпербол потвердив його здогад:

— Узавтра — свято Афіни Робітниці. Метекіон я уже вніс давніш, а взавтра маю внести до скарбниці города… три оболи.

Геродота аж мурашки побили. Досі йому не доводилось отак близько сидіти з відпущеним на волю робом. Який жах… Усе життя оті три нужденні й страшні оболи…

— А жрець сього хорому — за Перікла? — спитав він, аби перебити розмову.

Але відповідь метека ще дужче вразила його:

— Телефан — за Фукідіда, афінцю.

То було невірогідно, й Геродот довго перетравлював чуте.

— Й він погодився сховати мене?

Пролунав старечий смішок:

— Срібло й золото полюбляють усі, афінцю: й ті, хто тягне руку за Періклом, і їхні супротивники. Я пообіцяв йому тридесять мін сріблом й афінськими драхмами.

Геродота пойняв пекучий здогад, він уже був майже певен, що сей метек не даремно йшов за нього на ризик, важив своїми старими кістками, а може, чимось набагато важливішим, і він роздратовано спитав: