Не дратуйте грифонів – Іван Білик

І коли він урешті спинився, лихий і червлений од власного крику, Осмогруд тихо, але чутно, проказав:

— Диба невинний, і хай убивцям одплатять за нього наші кумири. Ти підняв руку на родича, а рідну кров не змиєш ніякими покутами. Стрий Гостомисл Диба… Ну, а про твою турицьку рать повідав мені Валдислав.

— Хто-о?!.. — Соболь аж очі вирячив.

— Я-м уже казав тобі: Валдислав.

Соболь роззирнувся, шукаючи очима турицького жупана, який мав бути тут, серед мисливців, але не побачив його.

— Де Валдислав?! Нехай одповість моєму братові, що то є лжа! — вигукнув Соболь.

Осмогруд глузливо посміхнувся:

— Здоганяй, брате, вітра в полі!

Й кивнув бичем у степ, де бігло двоє коней. На одному з них сидів охляп турицький жупан. Почувши, куди хилить розмова між братами, він поза спинами мисливців розпутав двох найближчих скакунів і втік.

Соболь наказав негайно здоганяти втікача, та Валдислав був уже надто далеко, ще й із другим, заводним жеребцем.

Валдислав міркував приблизно так само, як і Соболь, що ліпше мати сусідом родака, до того ж найближчого — сестринця, ніж чужу людину, бо чужий завжди зрадить, а ще й поглумиться. Й він підбивав Осмогруда перехопити в брата меч Юра Побідника. Нахвалявся вбити Соболя коли Осмогруд пообіцяє йому, Валдиславові, підтримку супроти Воїжира.

Про те, що князь Осмогруд поблизу, Валдислав довідавсь у його підручного воїна Слободана, якого зустрів у трясовищах понад Інгульцем.

Тепер Слободан стояв конем олівуруч Осмогруда й теж посміхався, дивлячись, як тане на крайнебі маленька постать утікача.

Доки Соболь, відмовившись од переслідування, шукав ті слова, які мусив сказати братові, брат поставив коня диба, й так само диба обернув його, й зострожив, і тепер усі ловці дивилися вже вслід трьом верхівцям, які неслись похилим горбом угору, де з'юрмилися їхні люди. Й найдивніше було їм стежити за тим молодшим, підручним воїном, Слободаном, бо той якось кумедно підскакував у сідлі, коли кінь викидав уперед ліву ногу. Чобітьми молодик стояв у якихось петлях, припасованих до сідла. Такого ганьбища ще ніхто не бачив, бо вої споконвіку їздили верхи, охляп звісивши ноги додолу чи обхопивши ними коня попід черево. Іншим разом люди попореготали б із такої пригоди, та тепер було не до сього.

Розділ 14

Після повернення ловців у Стані загомоніли про зустріч у плавнях над Інгульцем між двома синами Велеслава. По тій пригоді вже минуло добрих десять або й більше днів, але князь Любиця вирішив розшукати Осмогруда, розшукати, хоч хай там що.

Виїхавши ніби на влови з двома синами, не взявши в обслугу жодного роба чи бодай молодого воїна, він проблукав три дні, марно перепитав у всіх селах. А на четвертий день, перед самим рушанням уранці, коли вже й коні були посідлані, до двору, де ночував князь Любиця зі своїми вусатими синами, в'їхав кумедний вершник, який, припасувавши до сідла ременюку з петлями, не гуцався, як усі, дрібно й часто, за кожним кроком коня, а ніби підводивсь у петлях і знову сідав, — через крок.

— Ти що то дієш? — здивувався рудовусий князь.

А вершник уже не підсідав угору, бо кінь перестав бігти.

— Так легше, — пояснив він князеві. — Не гуцає й не збиває зад.

Любиця тільки стенув плечима, а сини його підійшли до вершника й заходилися розглядати кумедний приладок із сирого ременю на його сідлі.

— А конязі хребта не набиває? — спитав молодший вусанець.

— Не набиває, — пояснив Слободан. — Я-м підклав по боках дві товсті вузькі повстини — якраз ремінь до хребта й не торкається. А ти єси князь Любиця? — звернувся він до старого.

— Любиця. Зодкуду відаєш?

— Із твоїх вусів, — одповів хлопець і заллявся реготом. — Речуть оратаї ніби шукаєш Осмогруда?

— Ну й що?

— Сідайте, поїдемо.

— Ти відаєш, де Осмогруд?

— Сідайте, речу! — знову засміявся Слободан. — А разом уздрите, чи гуцає мені з тим ременем на сідлі.

Князь із дорослими княжичами посідали на коней, і доки сонце підбилося на дві сулиці вгору, Слободан привів їх до Осмогруда.

— Поможнів єси, — сказав Осмогрудові Любиця, коли вони вітались.

— Та й твої отроки також поможніли, — відповів Осмогруд. Із старшим, Стоїлом, вони колись товаришували, та тепер той осторонь тримав свого та вітцевого коня, бо в вітця малася перемова не про його вухо. — Пощо-с мене шукав?

Князь Любиця не відказав одразу. Він почав довго й широко розповідати про те, що діється в Стані війська, що думають і що гомонять вої та боляри, чим вони заклопотані та як налаштовані діяти. Й лише тоді відповів на запитання Осмогруда:

— Осе-м приїхав по тебе, княже. Всі боляри велії та малі, й усі князі просять, і я з ними також. Послали мене й наказали, аби-м без тебе не вертав.

— Так таки й усі? — засумнівавсь Осмогруд. — А Сур, а Малко?

— Сура з Малком облиш. Ті мають вигоду.

— А волфи?

Князь Любиця зітхнув. Усе наплутав отой зайда Валдислав, і хоч тепер і сам утік, але всіх переколошкав і позводив лобами. А хто раз дав хибу, то вже й тримається того, віддавши душу чорним тіням.

Любиця й сам був мовби кревним родичем Осмогрудові: жона Осмогрудового вітця Велеслава — Опія — була донькою рідного Любичиного брата, Рудана Лютиборовича, сина Люта Пугачича.

— Він тобі кревний, — сказав сіверський князь Любиця Пугачич.

— Свому братові Валдислав ще кревніший, — дав одкоша родичеві Осмогруд.

Любиця не без удоволення хитнув головою й почав знову благати:

— Їдь, княже, з нами. Вся рада й усе віче буде за тебе.

— Ні, — твердо відрубав Осмогруд. — Братогубом ніколи не стану.

— То ти й не вбивай Соболя. Нехай собі жиє.

Молодий князь подивився на Любичиних синів, які захоплено про щось розмовляли, зиркаючи на Слободана та його коня, й на душі стало сумно та щемно.

— Коли вже що почнеться, то ніхто не скаже, де тому край.

Сі мудрі слова були достойні старця, й рудовусий князь із повагою й жалем подивився на молодшого Велеславого сина. Й ще дужче збрижилося йому чоло, коли згадав, хто лишається в Стані володарем Священного меча.

— Мовлять, нібито брат твій повів собі жону в грецькому торжищі.

Осмогруд відкинув звинувачення:

— То й що? Мій отець також мав жону-грекиню.

Любиця хотів сказати, що з того нічого путнього не вийшло, бо тепер Соболь і сам не відає, хто він є: грек чи древлянин. Але Осмогруд стояв на своєму:

— Я-м чув про те, але то не є жона йому, а наліжниця. По-грецькому — гетера. Й не вір, що Великий князь може зрадити свій народ. Нехай помиляється — то одне, а зрадити не може володар, бо то все їдно, що зрадити самого себе.

— А ти не боїшся? — раптом, спитав Любиця, просто спитав і годі, не пояснюючи й не тлумачачи.

Та молодий князь його зрозумів:

— Брат на брата руки не здійме. Так велить давній покон.

— А Валдислав? — закинув Любиця.

Се вже було надто жорстоко, та сіверський князь не мав іншого виходу — мусив сказати все й усе зважити. Осмогруд по довгій мовчанці сказав, мовби сам до себе:

— В кожній череді лучається ґула корова. Є всякі древляни, сіверяни, всякі русини й греки… Мені повідав осей воїн, — Осмогруд кинув на Слободана, — що видів тут у наших краях вельми мудрого грека. По-нашому звався Дарданом, а по-їхньому-м забув… — Князь голосно спитав свого молодого воїна: — Як звали отого грека?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: