Не дратуйте грифонів – Іван Білик

— Коня! — гукнув Соболь до котрогось роба, що саме ніс в'язку дров на пекарню.

Незабаром засідланого білого жеребця з чорною гривою й чорним хвостом підвели до хвіртки, й Соболь подався клусом у бік Борейського пілону, розпуджуючи нечисленних перехожих. Брама була відчинена, й він на повному скаку пронісся повз ошелешену варту. За містом по сей і по той бік дороги здіймалися стели та пам'ятники Борейського некрополя, де спочивали перші мілетяни-колоністи. Вітер тут гуляв ще нестримніше й аж свистів у вухах. За некрополем Соболь роззирнувсь, але ніде нікого не побачив. Тільки вдалині ліворуч видніло невеличке сільце, а з геть протилежного боку на побілілих од снігу горбах — ще одне.

Соболь потяг за лівий повід, і жеребець поніс його навколо некрополя та примерзлого водоймища, яке облягало мури города від полунічного, Борейського пілону поза згином мало не до пілону Зефірного. Й тут, на захід од Ольбії, був теж некрополь, але молодший, де ховали небіжчиків тепер, та й не самих еллінів, а й метеків, і робів, і навіть собак. І якщо над місцем останнього сну метеків стояли скромні стели, на яких було написано «Рой, пафлагонець», або ж «Драгос, тракіянин», а могили робів були взагалі без жодної мітки, то над місцем поховання улюбленого пса часом здіймалися мармурові пам'ятники з пишними епітафіями, де було перелічено всі достойності чотириногого друга й увесь його родовід.

Скіл-Соболь осадив коня біля самого пілону й гукнув до двох вартових:

— Де ваш епарх?

Епарх виглянув з-за визубня башти й одразу впізнав Соболя, бо той був знову в усьому скіфському.

— Що ти хочеш, басилевсе? — озвавсь епарх.

— Де мої вої?

— Тут неподалік, Скіле. В приміщенні сторожі під стіною. Якщо ти…

Скіл-Соболь нетерпляче перебив:.

— Не про сих питаю!

Епарх одразу здогадавсь і гукнув:

— Піднімися, басилевсе, до мене, й сам побачиш. Сходини он там! — І він показав на вежу позад себе. — Коня твого мої гопліти відведуть.

Соболь кинув повід у руки вартового й пішов шукати сходинок, що вели на башту. Піднявшись угору, він роззирнувся. Звідси, з західного, Зефірного муру було видно невисокі паґорки, за якими холодно блищало вузеньке звідси плесо Берязанського лиману. Та епарх сторожі повів його муром на полудень, широким, у п'ять ліктів, муром, який тягся рівною стрічкою на добрих три або й чотири стадії. Там, де мур повертав на схід було Верхнє місто. На наріжній вежі стояло двоє вартових. Епарх махнув їм рукою, й вони спустили їм лазиво з міцними дубовими щаблями.

— Лізь, — запропонував епарх і прослідував за Скілом-Соболем на вежу, що здіймалася значно вище над муром.

Звідси зовсім добре було видно ввесь Верхній і ввесь Нижній город і широку та круглясту внутрішню заводь із двома пристанями, зовсім порожніми в сей час, і сходи, що вели з гори до самої заводі, й східчастий, напівкруглий амфітеатр Діоніса в тому місці, де верхні вулиці з'єднувалися з нижніми.

— Он де твої вої, — сказав епарх, та Скіл-Соболь і сам уже бачив величезну трієру, що наближалася до Гідропілона, та чотири невеликих діери за нею. Наварх ольбійського флоту ледве тепер перевіз частину Соболевих воїв, інші лишалися десь там, на лівому березі Лиману, й він марно силкувався розгледіти їх на далекій смужці суходолу.

— Скільки воїв уміщає та трієра?

— Якщо без коней, то на морі — вісімдесят. А в Лимані можна й сто, й більше. Тут хвиля низька. З кіньми ж…

Він навіть вагався назвати, скільки вершників із кіньми могла вмістити найбільша їхня ладдя.

— Пошли сказати їм, хай вої стають не в городі, а за Борейським пілоном, — промовив до епарха Соболь, а сам заходився спускатись тим таки лазивом на городську стіну.

Розділ 15

В останні числа мемактеріона[59] в гості до скіфського басилевса внадивсь архонт-басилей Макроб. Заходив, пролежавши з господарем півгодинки, йшов собі додому. Скіл-Соболь був радий і йому, бо в теремі ставало нудно, а після того випадку на аґорі майже ніхто не наважувався приходити сюди. Здавалось дивним, що всі їхні розмови крутилися навколо Малих Діонісій, що мали початись із місяцем посідеоном.[60] Та скіфський басилевс, попиваючи з довговухого кіафа розведену пірру (чистого вина він намагався не вживати, хоч розведене тхнуло водою), уважно слухав, а потім, коли старий залишав його самого, приходила Герміона, й тепер уже сам Скіл-Соболь навертав розмову на ті таки Діонісієві свята, що відкривались у найдовшу ніч року.

Герміона потай раділа — й разом з тим боялася злякати його необережним словом. Але часом літа зраджували її, й вона пускалася берега, забувши про все на світі, радіючи тій мрії, що заполонила їй душу ще з муніхіона-місяця й що мусила рано чи пізно здійснитись.

Одного вечора, лежачи поряд під пухким овечим укривалом, вона сказала йому:

— Скіле, не хочеш стати елліном?

Такі відверті слова бентежили його, й він ставав небалакучим, але сього разу Герміона почула:

— А що се дасть?

— Будеш елліном! — засміялась вона.

А йому раптом пригадався рудовусий сіверський князь Любиця Пугачич з його двома теж рудовусими синами-княжичами. Тисяча воїв, яких узяв із собою Великий князь, розташувала свій стан одразу за Борейським некрополем, й ольбійські купці та техніти[61] знайшли там удячних покупців свого товару. Вони з рання до самого смерку товклися серед скіфських воїв, вигідно збуваючи їм і полотна, й прикраси, й навіть печений хліб, оскільки в поході, хай і такому, як осей, м'ясо в'їдається, пекти ж хліба нема де.

Між греками й скіфами часто виникали суперечки, які Любиця вмів швидко гамувати, та одного разу він, почувши галас у тісному натовпі серед стану, встряв і сам у змагання. Якийсь техніт, а чи купець насміхався:

— Що то за кумири ваші? Хіба то кумири? Вони й хоромів собі не мають. А в нас…

І почав нахвалювати хороми священної площі: й Зевсів, і Посідонів, й Аполлонів, і розкішні жертовники, й бронзові та срібні триноги, й тесані вівтарі перед кожним святилищем. А ви, варвари, тільки, мовляв, і знаєте хором свого Арея, якого називаєте Юром.

— А ви влітку світите голим тілом — ноги аж за коліна видно, гидко дивитися! — відповів еллінові котрийсь воїн.

— Зате ви п'єте кров убитого ворога! — повернув йому еллін.

— Хто се тобі казав?!..

— Ми всі знаємо. Й здираєте з убитих скіру на голові й шиєте з таких скір собі хламиди. Або ж робите з них утиральники.

Від такої образи всім косакам заціпило, й ніхто не міг здобутися на достойну відповідь. Устряли й інші греки, які вміли розмовляти по-скіфському, й почали повторювати всілякі вигадки про варварів, що ціле життя живуть на своїх возах і навіть не вмиваються.

Купатися в поході таки не було умов, і греки-посмішники брали гору.

— Де ваші жони? Обходитеся й без жін? — зухвало натякнув той самий техніт з гончарної вулиці.

Князеві Любиці хотілось пояснити грекам, що такий закон у скіфського воїнства — тримати жону в стані доти, поки вона виповниться, щоб не меншало люду в їхній великій землі. А непорожніх жін закони велять відправляти назад. Вигодувавши ж маля, жона знову приїздить до свого можа по нову дитину, бо так заведено серед воїв, які вже понад шістдесят літ, після перської навали, стережуть землю та яких елліни прозивають «царськими скіфами»…

Так хотів сказати сіверський князь Любиця Пугачич і вже був почав проштовхуватись до сперечальників, як раптом спинився. До нього тільки тепер дійшло, на віщо натякають осі ольбійці, й у животі йому похололо від нечуваної образи. Він розметав натовп і вхопив того техніта за барки:

— Що плетеш ти, цапе бородатий! Та то ж ви, греки, без жін обходитеся! Коли вам обридає жона, ви беретеся до молодих отроків! Не ми, а ви! В нас би за се — голову! Йди з-відсюду, аби-м я тебе тута й не видів, паскуднику!..

Вої, до яких теж тільки тепер дійшло, в чому їх винять греки, ошаліли й почали шмагати посмішників бичами й плазом мечів, а греки втікали, затуляючись, аж курява знялася по них на примерзлому сухому вигоні.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі: 1
  1. Вова

    Всем привет украинцам надеюсь что мы все помиремся я из России ????? ??+??=дружба

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: