Не дратуйте грифонів – Іван Білик

А коли скінчилися найвитонченіші страви симпосію, всілякі риби, каракатиці та поліпи, овочі з оцтом і медом, пиріжки, мітлотоси та смаженина, роб-частувальник виніс до перістилю величезний золотий кратер і на очах в усіх гостей став розводити вогняно-червлену пірру, куплену в гачконосих фінікіян.

Протаґорові схотілося підлестити скіфському басилевсові, й він сказав:

— Хвала тобі, басилевсе! Таку пірру навіть видатні афіняни п'ють раз на півроку, в найбільші свята.

Соболь лише всміхавсь. Після злюбної ночі хотілося спати, та мусив дати раду материним гостям. Він теж пийнув із золотого витовухого кіліка. Розведене вино здавалося ніяким, охоче випив би зараз кілік цілого й нерозведеного, та досить було з нього й голеного підборіддя та лисої голови, які й так, певно, здавались гостям кумедними.

— Кумири дали людині п'ять радощів, — сказав Соболь. — Вино — одна з них.

Він говорив із ними тією мовою, якої навчила його мати-істрянка, й говорив, наче справжній ольбіополіт, і Протаґор хотів одзначити сю його якість, але за нього сказав архонт-епонім Еак, на думку афінського елленотамія — найдурніша людина в Ольбії:

— Ти наче й не варвар, а питомий еллін!

Протаґор нишком поморщивсь. Він би, навіть не думаючи, знайшовся на красивіший, ніж у сього діда, «дифірамб». А скіфського басилевса Еакові слова таки образили, — Соболь пильніше глянув на людину, яка вже кілька місяців карбувала своє ім'я на ольбійських драхмах, і невдоволено посмикав себе за довгий вус.

— Ти якого роду, архонте? — спитав він у запалій тиші. Архонт-епонім Еак засовався на ложу. Се було найприкріше для нього запитання, бо всі в Ольбії знали, що його батько вичиняв собачі скіри, а дід пас над Лиманом вівці Іфікратового діда.

— Мене вже вдруге обирають архонтом, — прорипів він, але то не було відповіддю на запитання скіфського басилевса.

Архонт-басилей Макроб, який теж не відзначався стародавнім родом, поквапивсь перевести розмову на інше, менш слизьке:

— Речуть, басилевсе, ніби в твого вітця покійного була тисяча тисяч вершників. То правда?

Соболь гордовито посміхнувся. Тут уже він не шкодував, що його прилучають до скіфів, а Протаґор згадав знану з дитинства абдерську приказку, за якою, що далі берешся в гори, то більше каміння збиваєш у долину. Сей Макроб теж не надто відрізнявсь од свого побратима й мав швидше називатися Мікробом, бо й на зріст не вельми вдавсь. І перед очима Протаґора знову, мов живий, виріс Геродот, який торік таки розповів йому легенду про мідний котел скіфського басилевса Аріанта.

Протаґор спитав у Соболя:

— Коли жив отой ваш правитель, що наказав одлити котлище з наконечників стріл?

Соболь широко всміхнувся:

— Давно. Літ тому триста, як не більше. Його по-скіфському звати Велеполк.

Він зрозумів хід елленотамієвих думок, і се вибило Протаґора з рівноваги. Якщо розмова й далі витиметься навколо могутности скіфів, то шкода втраченого дня, сказав він подумки сам собі й вирішив повідомити скіфові з голеною головою те, що приберігав на останок:

— Ти чув, басилевсе, радісну новину?

— Яку саме?

— Елліни на морі при Саламіні вщент розбили персів!

— А, — відгукнувся Соболь, — мені про се казано ще там, у Стані мого війська.

Протаґор подивився на нього довгим поглядом, бо сам він дізнався про перемогу над персами лише вчора.

Обидва зараз думали про мідний котел Аріанта-Велеполка, й Соболь лукаво примружився:

— Мені нема чого ділити ні з персами, ні з еллінами. Перський басилевс мірявся силами ще з моїм дідом Боримислом, якого елліни прозвали Ідантірсом, але не зміг подолати його й ледве втік назад у свої Суси.

То була суща правда, Протаґор добре знав сю історію й з повагою глянув на вусатого скіфа.

— Але з еллінами твої предки ніколи не ратилися.

В сей спосіб афінський елленотамій хотів згладити неприємне враження від розмови, яка пішла в небажаному напрямку, та Соболь лише зневажливо хмикнув:

— Якби ти вирішив пройти Скіфію з полудня на полуніч, то мав би йти півтора місяці.

Обидва архонти поважливо захитали головами, й архонт-басилей Макроб зітхнув:

— Скіфія велика!

— Слава кумирам, — відгукнувся Соболь. — Ми не маємо потреби ратити чужі землі. Слава безсмертним.

Архонт-басилей, піднявши свій золотий кілік з відстовбурченими вухами, поспитав:

— А то правда, ніби ти шануєш нашого Зевса? Кажуть, мати твоя привчила тебе змалечку…

Знову запала нестерпна тиша. Старий Макроб вибовкав те, чого не мав права казати, й Протаґор тоскно подивився на скіфського басилевса. Соболь і тепер хитро посміхавсь, як і допіру.

— В нас на Зевса древляни кажуть Бог, севери — Дідьдух, а русини — Перун, — сказав він архонтові-басилею й подивився на притихлого Протаґора, бо з першого ж знайомства зрозумів, що він — достойний супротивник і тільки до нього слід пити чару.

Втрутивсь архонт-епонім Еак:

— Але ж мати твоя — еллінка, а, за нашими законами, кожен, народжений еллінкою, стає елліном.

То було не зовсім так, од сих законів Еллада відмовилася вже хтозна й коли, вони лишились тільки в найдавніших переказах. Закон Солона в голову ставив отця, й Протаґор ніяк не міг знайти способу загладити чергову дурість архонтів. Бідна ж моя Еллада, подумав Протаґор, коли віддає силу в руки таких ось телепнів! Після того як у більшости наших полісів повиганяли басилевсів та тиранів, усім раптом здалось, ніби з дурістю спадкових правителів покінчено раз і назавжди, а виявилось — і демократія має свої хиби, й влада часом переходить у руки таких ось нестелеп, як мої сусіди. Хто дужче кричить на екклесіях і хто більше амфор вина виллє на аґорі, той і кращий?.. — кисло посміхнувся Протаґор.

Він відчув, що вогниста пірра почала й його долати, й перемістив вагу свого тіла на правий лікоть, аби не дивитись у вічі лукавому скіфському басилевсові. Та се ніскільки не рятувало, в голові почали снуватися безрадісні й клейкі, мов торішя павутина, вривки думок. Мав би менше пити зрадливої пірри, сказав він знову сам собі, та хіба се могло його врятувати?

Й він вирішив найближчими днями завітати до скіфського басилевса без отакого супроводу. Маю поговорити з ним віч-на-віч, поклав він сам собі. З ним і неодмінно в присутності його матері. Я, мабуть, без неї не впораюсь, незабаром приїде вісник з Афін, а що я зможу йому передати? Як звітуватиму перед шаленим Фукідідом?.. А Фукідіда й на се літо обрано стратеґом, як і Перікла. Протаґор виконав державний обов'язок — належний форос, внесок до скарбниці Делоського морського союзу, а насправді данину Афінам, Ольбія справно внесла й того, й сього літа, навіть з надлишком. І то моя заслуга, мовчки відзначив Протаґор. Та я й досі не виконав наказу Фукідіда, й сього мені ніхто не подарує. Афінам потрібні колонії, нові колонії, а справа не рухається з минулого літа. Якщо пощастило розбити Персію в морському бою під Саламіном і перський цар нарешті підписав сорок років очікуваний мир, за яким усі грецькі міста-колонії в Малій Азії знову віддавались еллінам, то Скіфія — то зовсім інша річ, і з нею не поговориш так, як із Персією.

Наступного дня по пізніх обідах Протаґор сам з'явився в ольбійський дім скіфського басилевса. Тут була й Кіно, й він сподівався, що сього разу йому більше пощастить. Та басилевс начебто дуже зрадів своєму несподіваному й непрошеному гостеві, поїв його розведеною піррою та білим кнідським вином, однак, як і вчора, лишався глухим до натяків афінського чинця.

Й Протаґор, утративши терпець, нарешті заговорив одверто. Бачив, що се остання можливість, і коли втратить і її, то більше такої не трапиться. Він сказав:

— Ти, басилевсе, носиш у своїх жилах кров еллінки, а кров — то не вода й не фінікійська пірра. Чому ти не помстивсь аґафірсам за вітця свого?

— Вони прислали мені голову й руку вбивці.

— Елліни так не чинять. Доки син не помститься за вітця, не дадуть йому спокою еринії, так і знай.

Соболь колюче посміхнувсь:

— Але ж у моїх жилах тільки половина крови еллінської.