Не дратуйте грифонів – Іван Білик

— Кало,[44] — сказав він жаргоном афінської аґори. — Я побалакаю з архонтом.

Кіно підвелася й поправила на собі згинки дорогого паволочного хітону, й Протаґор зрозумів, що треба вже йти, так ні до чого й не домовившись, лише зазнавши в сьому багатому домі приниження й ганьби. Він, еллін, перетворився по суті на роботоргівця, й се вже виходило поза всілякі рамки пристойности та його місії. Вже за порогом він без будь-яких сподівань запитав:

— А що ж я скажу там, в Афінах? — І то було вже й не запитання, а зойк, сповнений жалю й розпачу. — Ніяких надій?

Басиліса Кіно тихим голосом заперечила:

— Надії є.

Він не бачив уже басилісиних очей, бо світло з екуса било йому в обличчя, та голос Кіно змусив Протаґора затриматися:

— Які ж надії?

Метек Гіпербол схвильовано дихав у нього за плечима. З кімнат, незважаючи на пізню пору, долинали голоси, та Протаґор до болю в зіницях удивлявся в затінене обличчя скіфської басиліси.

— Ти забув найголовніше, — сказала Кіно. — Те, що мій син — еллін.

Несміливе сподівання зігріло Протаґора, й він підняв руку:

— Хайре, басилісо!

Розділ 9

Гіпербол сидів на терасі над самими ворітьми, мов справжній еллін: попивав червлено-вогняну пірру, втричі розведену водою, й дивився на вулицю. Він любив се місце, бо звідси було видно всю багатолюдну Ольбію, надто ж у такий надвечірній час, коли ольбіополіти, повертаючись із майстерень і ланів, рихтуються до вечері та спочинку після нелегкого дня. Будинок Гіпербола стояв над головною вулицею, що вела від Полунічного пілону1, де за посірілими від часу мурами з колись білого вапняка тяглися стели та пам'ятники некрополя, до головної площі — аґори. Се була одна з найкращих осель Ольбії, й метек пишався своїм домом. Бо навіть не кожен архонт і стратеґ мав такий дім, як у Гіпербола, ввесь вимуруваний з білісінького каменю, навіть зовнішні стіни, що правильним чотирикутником оточували двір, а перістиль був з рожевого в білу жилочку евбейського мармуру. Трикутний дашок над ворітьми та хвірткою теж рожевів мармуром, прикрашений мистецьким барельєфом з містерій Деметри.

Неподалік видніли задні стіни святилищ Зевса Фратрія й Аполлона, за якими починалась аґора, й Гіпербол один з перших обльбіополітів чув квапливі дзвони, що сповіщали з ранку й до обіду, поки на аґорі клекотав ринок, коли з лиману привозять свіжу рибу. Що ближче до аґори, то садиби цінувалися вище, й Гіпербол не шкодував срібла, купуючи місце для дому. Хтось в Ольбії міг пишатися давнім родом, хтось — ратними подвигами чи там ще чимось, а Гіперболові лишалося в житті одне, на чому він міг зіграти й що було його єдиною достойністю, — срібло та золото.

Сих металів у Гіпербола лежало в скринях і ходило в обігу більше, ніж у будь-котрого жителя Щасливого міста. Але поза тим Гіпербол нічого не мав, і се робило його найнещаснішим з-поміж усіх.

То була його незгойна рана…

Будинок Гіпербола стояв на розі Головної вулиці, яку в Ольбії називали Мединою — Середньою, бо йшла від Полунічного пілону аж до Верхнього міста в полудневому ріжку города. На сю Медину виходили Гіперболові ворота, а поза рогом його двору тяглась інша, бічна вуличка, де мешкав архонт-епонім Іфікрат…

У тім домі почалось його робське життя.

Гіпербол народився тому п'ятдесят і п'ять літ у далекому луговому селі, де Остер упадає в Десну. Був він давнього витязного роду, і його вітця, болярина Лиса, що доводився двоюрідним небожем сіверському князеві Лютові Пугачичу, знали в усьому великокняжому Стані. Лис водив під знаменом Велеслава свою тисячу й на самоїдів, і на тьюдинів і здобув не одну перемогу, й не одну сотню полону приводив у Стан. Того часу й Гіпербол звався не Гіперболом, а Радоєм, і попереду в нього слалася курна, багниста й задимлена, але до щему люба болярському серцю путь ратебора й ратевода. Проте сталося так, що в першій же січі, на яку взяв з собою Радоя отець, і сам болярин Лис, і його десятилітній син потрапили в полон до тьюдської орди. Болярин невдовзі помер у полоні від ран, а його сина так ніхто й не викупив.

Якийсь тьюдський вождь сам привіз до Ольбії свою частку бранців, серед них і Радоя. Та юний скіф-северин опинився в домі власника гончарного ерґастерію Діодора, вітця сьогорічного архонта-епоніма Іфікрата. То була старовинна й вельми заможна родина. Отець Діодорів народився ще в Мілеті, а дід вивів із того славетного малоазійського поліса двадесять тіер та безліч малих суден, по самі насади навантажених шукачами вільного простору, які випросили дозволу в скіфського басилевса Вепра, або Гнура, клапоть землі над Бозьким лиманом і заснували там невеликий еллінський торжок, який, на ознаменування вдалого завершку небезпечної подорожі в таємничу країну скіфів, назвали Ольбією, тобто Щасливою. Вже потім, після розгрому персів, сюди наїхало чимало мілетян, які не захотіли жити під перським ярмом, і Ольбія стала розростатися й оточила себе кам'яними мурами.

Дід Іфікратів мав у своїх жилах кров мілетських басилевсів і певний час і сам верховодив переселенцями, аж доки в Ольбії встаткувалася влада демосу. Та, незважаючи на демократію, представники знатного роду не раз посідали керівні місця в декастеріях, і в ареопазі, й у колегіях стратеґів, архонтів та ешстатів. А на щолітніх виборах третього року 82-ї Олімпіади Іфікрата було обрано архонтом-епонімом, надано право керувати громадською скарбницею й до наступних виборів ставити своє ймення на драхмах, дидрахмах, тетрадрахмах та декадрахмах і підписуватись на стелах під ольбійськими декретами.

Але сорок п'ять тому літ Іфікратові було всього двадесять і він щойно вбрався в зелену стройову хламиду ольбійського вершника-ефеба. В домашні справи Іфікрат не втручався й ще літ із десять навіть на ім'я не знав роба-підлітка, якого тут почали звати не Радойком, як на батьківській україні, а — Гіперболом. Та й робів у заможному домі товклося десятків зо три, коли не більше.

Радойка-Гіпербола не знав до пуття й сам господар, Діодор, бо малий невільник був під цілковитою владою того метека-відпущеника, який керував ерґастерієм. Гіпербол швидко опанував складне мистецтво гончара й так до кінця днів своїх, а вони в роба не вельми довгі, й просидів би над вертлявим липучим кругом.

Та сталося, що захворів на проказу метеків помічник. Нещасного прогнали за мури города й почали підшукувати серед робів заміну. Шукати довго не довелось, бо вигнаний займався збутом амфор та іншого посуду й мусив знатись на рахуванні й письмі. Сієї ж премудрости з-поміж усіх Діодорових робів навчився тільки юний скіф. Де він устиг навчитися — того ніхто не відав, але пригода така була.

По кількох літах молодому робові доля всміхнулася вдруге. Тепер уже й сам господар, перестарілий Діодор, знав провористого Гіпербола, й одного разу доручив йому відвести валку човнів із горнцями, глечиками та полумисками до недалекого калліпідського села. Гіпербол упорався з завданням і привіз господареві добру виручку, більшу, ніж міг би сподіватися й сам Діодор.

А робич раптом відчув себе в своїх водах. І коли Діодор переселився в царство тіней, він запропонував його синові несподіваний викуп: цілий талант срібла. То було майже невірогідно. Молодий господар спробував дізнатися в свого невільника, де він узяв таку копу срібла, та ні допити, ні шмагання бичем на купі глини в гончарнім ерґастерії не розв'язали язика Гіперболові. Він так і сказав Іфікратові:

— Коли ти не відпустиш мене на волю, оті шістсот декадрахм тобі користи не принесуть.

— А тобі, робе? — визвіривсь Іфікрат.

— Ні тобі, ні мені. Тільки не забувай, кіріє, що найліпший робітник на нашій аґорі не тягне й половини.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: