Не дратуйте грифонів – Іван Білик

— Любиця. Зодкуду відаєш?

— Із твоїх вусів, — одповів хлопець і заллявся реготом. — Речуть оратаї ніби шукаєш Осмогруда?

— Ну й що?

— Сідайте, поїдемо.

— Ти відаєш, де Осмогруд?

— Сідайте, речу! — знову засміявся Слободан. — А разом уздрите, чи гуцає мені з тим ременем на сідлі.

Князь із дорослими княжичами посідали на коней, і доки сонце підбилося на дві сулиці вгору, Слободан привів їх до Осмогруда.

— Поможнів єси, — сказав Осмогрудові Любиця, коли вони вітались.

— Та й твої отроки також поможніли, — відповів Осмогруд. Із старшим, Стоїлом, вони колись товаришували, та тепер той осторонь тримав свого та вітцевого коня, бо в вітця малася перемова не про його вухо. — Пощо-с мене шукав?

Князь Любиця не відказав одразу. Він почав довго й широко розповідати про те, що діється в Стані війська, що думають і що гомонять вої та боляри, чим вони заклопотані та як налаштовані діяти. Й лише тоді відповів на запитання Осмогруда:

— Осе-м приїхав по тебе, княже. Всі боляри велії та малі, й усі князі просять, і я з ними також. Послали мене й наказали, аби-м без тебе не вертав.

— Так таки й усі? — засумнівавсь Осмогруд. — А Сур, а Малко?

— Сура з Малком облиш. Ті мають вигоду.

— А волфи?

Князь Любиця зітхнув. Усе наплутав отой зайда Валдислав, і хоч тепер і сам утік, але всіх переколошкав і позводив лобами. А хто раз дав хибу, то вже й тримається того, віддавши душу чорним тіням.

Любиця й сам був мовби кревним родичем Осмогрудові: жона Осмогрудового вітця Велеслава — Опія — була донькою рідного Любичиного брата, Рудана Лютиборовича, сина Люта Пугачича.

— Він тобі кревний, — сказав сіверський князь Любиця Пугачич.

— Свому братові Валдислав ще кревніший, — дав одкоша родичеві Осмогруд.

Любиця не без удоволення хитнув головою й почав знову благати:

— Їдь, княже, з нами. Вся рада й усе віче буде за тебе.

— Ні, — твердо відрубав Осмогруд. — Братогубом ніколи не стану.

— То ти й не вбивай Соболя. Нехай собі жиє.

Молодий князь подивився на Любичиних синів, які захоплено про щось розмовляли, зиркаючи на Слободана та його коня, й на душі стало сумно та щемно.

— Коли вже що почнеться, то ніхто не скаже, де тому край.

Сі мудрі слова були достойні старця, й рудовусий князь із повагою й жалем подивився на молодшого Велеславого сина. Й ще дужче збрижилося йому чоло, коли згадав, хто лишається в Стані володарем Священного меча.

— Мовлять, нібито брат твій повів собі жону в грецькому торжищі.

Осмогруд відкинув звинувачення:

— То й що? Мій отець також мав жону-грекиню.

Любиця хотів сказати, що з того нічого путнього не вийшло, бо тепер Соболь і сам не відає, хто він є: грек чи древлянин. Але Осмогруд стояв на своєму:

— Я-м чув про те, але то не є жона йому, а наліжниця. По-грецькому — гетера. Й не вір, що Великий князь може зрадити свій народ. Нехай помиляється — то одне, а зрадити не може володар, бо то все їдно, що зрадити самого себе.

— А ти не боїшся? — раптом, спитав Любиця, просто спитав і годі, не пояснюючи й не тлумачачи.

Та молодий князь його зрозумів:

— Брат на брата руки не здійме. Так велить давній покон.

— А Валдислав? — закинув Любиця.

Се вже було надто жорстоко, та сіверський князь не мав іншого виходу — мусив сказати все й усе зважити. Осмогруд по довгій мовчанці сказав, мовби сам до себе:

— В кожній череді лучається ґула корова. Є всякі древляни, сіверяни, всякі русини й греки… Мені повідав осей воїн, — Осмогруд кинув на Слободана, — що видів тут у наших краях вельми мудрого грека. По-нашому звався Дарданом, а по-їхньому-м забув… — Князь голосно спитав свого молодого воїна: — Як звали отого грека?

— Котрого?.. Дардана?.. Геродот.

— Геродот, — повторив князь. — Речуть, ходив до того котла нашого на Мертвоводі. Й мовив, що наші люди — вельми розумні. Слободан сам чув се від нього. — Осмогруд подивився на зажуреного Любицю, збагнувши, що всі ті слова сіверському князеві ні до чого, й пояснив: — Інчі ж греки звуть нас варварами, а се є по-нашому як дикуни. Всякі люди є на землі, княже. Й не вір отим перебрехам про брата мого.

Навколо здіймалося з десять або дванадцять полоток, притрушених першим снігом, а далі плинув ще не закутий у кригу Інгулець, і Любиця подумав, що повідає князям та болярам, повернувшись у Стан. І що вчинить Великий князь, коли раптом дізнається про сі його відвідини.

А Великому князеві було в Стані вельми тоскно. Після тієї несподіваної зустрічі з братом в інгулецьких плавнях він перестав вірити будь-кому і в будь-що, почував себе дуже самотнім, волею кумирів закинутим серед чужі люди, які коряться не йому, а важкому старовинному мечеві, що висить на середній сосі його полотки.

На кожного він тепер дивився з підозрою й удень і ввечері тримав коло намету двох воїв о мечах і списах, о мідних шоломах та кованих щитах. Найогиднішими з усіх видавалися йому Сур та Малко, проте ні з ким іншим не міг зійтися, бо друзів у таборі не мав змалечку, довгі роки проживши в далекому материному теремі, де розмовлялося тільки по-грецькому, требилося виключно грецьким кумирам і всі звичаї були незмінно грецькими.

Відтоді, буваючи тут короткими наїздами, він так і не звик до законів ратного Стану й завжди відчував себе гостем серед косаків. А тепер, по всіх подіях останнього часу, надто ж по тій розмові з молодшим братом, Соболь почувався геть розбитим. Осмогруд при всіх болярах показав тоді в інгулецький заплаві, що не Соболь, а він мусив перейняти від отця священний меч Юра Побідника.

Й найстрашніше сталося вже пізніше, після того злощасного ловування, коли Соболь і сам повірив у се.

Тоді йому раптом згадалась Опія. Чи знов озвалися забуті почуття, чи він підсвідомо шукав людину, якій міг би звіритись у скрутний час. Опія завжди зустрічала його з холодною покорою жони, яка мусить винитися можеві, навіть нелюбому й гидкому, а й се не злякало б тепер Соболя, бо Опія була часткою чогось міцного й сталого. Але її вже теж давно вирядили на Вітчину, в Древлянську вкраїну, й усі подуми про неї лишалися марницею.

Й коли Великому князеві зовсім забракло повітря серед тисячі тисяч незнайомих і чужих людей, він несподівано для себе збагнув, що й оті самокарання, й думки про Опію, яку він ніколи не любив, — звичайна маячня. Просто йому закортіло до Ольбії та й годі.

Соболь аж пожвавішав, і Сур і Малко та інші чільники здивувалися, побачивши в очах свого зверхника нетерплячий вогник.

— На влови, княже-с, намислив іти? — спитав його великий горинський пан Малко, якого Соболь після страти Гостомисла Диби зробив древлянським жупаном.

Але Соболь презирливо зморщився й тихо буркнув грецькою мовою:

— Варвар!

Малко не зрозумів, і се ще дужче зміцнило Соболя в його переконанні. Варвар завжди лишається варваром, зі злістю в серці подумав він, бо, крім битов та ловування, нічого не знає.

Й тут його побили мурашки. Ні, він не злякавсь, а просто був дуже здивований сам собою. Він уперше в житті назвав свого підданця й одноплемінця тим зневажливим словом, яким називають греки всіх негреків. Соболь подивився на жупана Малка ще раз, і перед очима постав багатий і дивний материн дім над Богом, і мати в білім хітоні, й роби, стрижені «в драбинку», й вівтар Зевса Огнищанина, й маленький чорнявий хлопчик серед чепурного брукованого дворика. Він сам. І жупан Малко з його бритою головою та бритим підборіддям здався йому таким нікчемним і диким, що Соболь аж очі заплющив. За яку провину, за гріхи якого прадіда так безжально покарали його безсмертні, зробивши подібним до сих похмурих і диких людей, що не знають ні солодких ритмів «Іліади», ні легенди про палкого й нестримного Фаетона, ні навіть звичайнісінького еллінського письма? Яким ериніям слід піднести найдорожчі жертви, аби змилостивились і не переслідували його все життя за чужі гріхи диких предків? Чи не за злочин вітцевого діда Савлія переслідують еринії Соболя? За того Савлія, що вбив свого рідного брата Анахарсіса, якого навіть Солон Велемудрий мав за наймудрішу в світі людину?