Не дратуйте грифонів – Іван Білик

Глянувши на Великого князя, який стомлено блимав проти вогню, Валдислав звірився:

— Може, тобі наврочено?

Соболь лиш одмахнувся й ліг на цупкому корзні. Просто втомивсь і перемерз у гнилому вікні болота, й годі.

Та вранці, коли всі почали готуватися до нових уловів, Соболь несподівано звелів рушати додому.

— Великому князеві наврочено! — на загал повідомив турицький жупан. — Очі наллялися кров'ю й руки тремтять. Нечисто, нечисто!

Людей пройняв жах, бо то не абищо, коли володар захворів, тут і справді належить шукати нечистого ока. Вони підозріло косували один на одного й кожен метикував, як би уникнути страшної підозри. Та в ловецькому стані разом з робами було душ до півста, й се трохи заспокоювало.

До сього місця вони дісталися за чотири дні, але назад ішли тихим кроком, і по четвертій ночівлі ледве здолали півшляху. Великому князеві то гіршало, й він аж хитавсь у сідлі, то знову попускало, й тоді в почервленілих очах у нього спалахували злорадні іскрини. Радів і турицький утікач, бо незабаром після прибуття в Стан мусило звершитися те, що він так старанно готував перед уловами. Й він дбайливо притримував Соболя під руку, коли хвороба починала хитати ним навсібіч.

А за ними услід простяглася довгенька валка комоників із припасованими до сідел скорами та дичиною.

Й коли ловці тихим кроком подолали ще один день шляху та, виспавшись, повставали знову, Великого князя ніхто не міг упізнати. Хворобу його мовби рукою зняло, й він був такий самий дужий і жвавий, як і перед тим.

Валдислав перший помітив зміну й запитально подивився на нього:

— Що тобі сталося, княже?

Соболь винувато посміхнувся:

— Хоч бери та вертайсь назад…

Але полювати вже всім перехотілось, і кожен тільки з полегкістю зітхнув. До рідного Стану лишалося на день-півтора доброго клусу, й вони дали коням волю. Валдислав був розчарований. При здоров'ї Великого князя хтозна скільки ще доведеться чекати такої нагоди. Соболь тільки невиразно кліпав, коли він починав йому про се говорити. Соболеві теж було чогось трохи шкода, але ж і хворість — не рідна мати й далеко не мед.

Сього дня вони так і не дісталися табору й заночували на правому березі Головного гирла. Й коли рано посідлали коні й зійшли в берег, щоб переправитися через Данапр, їх спіткала нова несподіванка. Власне, сього ніхто не помітив. Просто кінь Великого князя, з'їжджаючи на крупі з піщаного обриву, спіткнувсь, а Соболь упав і трохи подряпав собі руку. Таке траплялося часто, мало не щодня хтось дряпався й роздирав одіж, і всі почали входити в воду, позсідавши з коней і тримаючись водноруч за сідла. Кінь — істота священна, її породив сам Велес, і на неї можна покластись у найскрутнішу часину життя.

Вилізши на тому боці з води, Соболь полапав роздряпану руку, бо неприємно зуділа й дратувала його. Коли ж подолали широкі плавні й переправились і через Ліве гирло, де починався Стан, Великий князь закотив розірваний рукав і глянув на виразку. Подряпина як подряпина, він поторкав її й не відчув особливого болю. Зате нижче від обшмуляної шкіри, на самому зап'ястку, видніли дві малесенькі, мов од уколу шипшини, дірочки. Докруж них виступила червлена пляма, яка швидко більшала. Соболь показав руку велійому боляринові Суру, й Сур злякано заблимав:

— Сліпок!

Певно, коли Соболь упав на тій піщаній кручі, його вжалив сліпок, маленька жовтава гадючка, яку не завжди й розгледиш у піску та висхлій траві.

Валдислав пильно придивився й собі кивнув:

— Сліпок.

Тоді роззирнувся на всі боки, чи не дивиться хтось і не шорошить вуха, він підступив до велійого болярина Сура й шепнув:

— Нікому ні слова!

Сур здивовано блимнув на Соболя, але Великий князь нічого не сказав, і він мовчки схилив голову. Валдислава ніхто в Стані не любив, навіть ті, хто мав би любити. Одні як ускока, що хотів потребити рідного брата й доп'ястися до волости, а зрадник є завжди зрадником, навіть коли сьогодні служить тобі проти твого ж ворога. Інші не любили Валдислава з ревнощів, бо Великий князь останнім часом днював і ночував у товаристві турицького ускока Зате всі остерігалися хитрого й небезпечного зайди, бо він в усьому прикривавсь ім'ям велеміжного князя.

Провівши Соболя до його полотки, Валдислав побіг шукати головного волфа Граба. Граб сидів у своєму просторому наметі й перебирав якесь цілюще чи волошебне зілля. Турицький жупан розповів йому, що трапилось, і той, узявши з собою запнуте полотнинкою горнятко, подався швидким кроком до кручі, де стояв розмальований намет із білим кінським хвостом на версі — великокняжим знаменом.

Оглянувши раночку, він коротко спитав:

— Коли?

— Як сонце піднялось на дві сулиці вгору

Вбраний у довжелезну до п'ят, мов у жони, сорочку й у жоночім полотку на голові ряболиций Граб зашепотів одвороти. Зараз була обідня пора, й він квапився якнайшвидше проказати волошебні слова та робити втирання. Сліпок — гадючка маленька, зате люта, й коли після вкусу минуло півдня, то небезпека чимала.

— Піду гукну ще когось… — промимрив Граб невпевнено.

Але Великий князь, наляканий його сполоханими очима, роздратовано гримнув:

— Чини сам!

А Валдиславові полегшало.

До пізніх облягів чаклував над Великим князем головний волф Юра Побідника, й коли нарешті вийшов з полотки й хотів трохи спочити, Валдислав потяг його до самого берега, де не видно було ні людей, ні робів.

— Жити-йме? — спитав він.

І волф одповів тим самим словом:

— Жити-йме.

— Скільки пролежить?

— Днів зо три. Або чотири.

— Так речеш — сліпок?

Граб кивнув:

— Уж. Або гадюка.

— А чи не є йому наврочено?

Валдислав насмішкувато крякнув, а по хвилі наказовим голосом кинув:

— Приходь узавтра на волошбу

— Що се ради? — здивувсь волф.

Але Валдислав прикинувся глухим.

— Приходь сам і ще двох приведи.

— Ні, — відповів головний волф Юра Побідника, тоді по-старечому бухикнув і зник у темряві.

Й уже звідти турицький князь почув:

— Піди речи се своїм турицьким волфам!

Валдиславові кров ударила в голову, й він підсвідомо схопився рукою за меч, та тільки скреготнув зубами.

Вранці, щойно зійшло сонце, великокняжий огнищанин побіг кликати Граба. Волф із подивом сказав:

— Хіба ж я й сам би-м не прийшов?

А коли пірнув під легеньку завіску намету Великого князя, там, крім нього, вже сидів турицький жупан. Граб оглянув руку хворого й заходився знову натирати її мастилом з горнятка. Рука за ніч одтухла, й Соболь міг навіть помалу ворушити пальцями.

— В обід прийду ще, — мовив Граб, і його віспувате обличчя променилося спокоєм.

Він хотів уже виходити, та його спинив кволий голос Великого князя:

— В обід приходь на волошбу.

Граб здивовано спинивсь, тоді глянув на турицького жупана. Валдислав теж обізвався:

— Великого князя вжалив сліпок…

Старий конопатий волох уже збирався підтакнути, що, мовляв, усе так і ніякої волошби не треба, та Валдислав ще не закінчив своєї думки. Він повторив для ясности:

— Великого князя вжалив сліпок, і се бачили люди: і я, й ти, й великий болярин Сур. Але то хтось так наврочив.

Граб ошелешено дивився на лукавого турича й не міг сказати й слова супротиву. Тоді вдруге почувся голос Великого князя:

— Йди… Опівдні.

— Та пильнуйте! — докинув услід йому Валдислав, згадавши вчорашню сутичку на нічному березі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: