Не дратуйте грифонів – Іван Білик

— Я-м братові його жупану Валдиславу сказав, де притулок, бо Валдислав є родак мені. Так велять чинити старі люде…

І тут-таки замовк і зів'яв. Ускоклий турицький жупан доводився братом його матері, а хіба й Соболь не був також родаком Воїжирові? Хай не близьким, але ж Воїжирова та Валдиславова сестра була жоною їхнього з Соболем вітця Велеслава…

Мовби вгадавши хід Осмогрудових думок, Геродот тихо промовив:

— Тобі Спарадок є родаком, і Сіталк є родаком. Але ж брат твій народжений еллінкою, Октамасаде. Тут кревна помста не діє…

Похмуро вислухавши Геродота, Осмогруд спитав:

— І що далі рече жупан Воїжир, Дардане? Чи більше нічого не велів переказувати?

— Далі, — сказав Геродот, — Сіталк рече таке: «Ми з тобою крови їдної й кістки їдної…»

Осмогруд здивовано слухав його слова. Виходило, сей грек Дардан, чи як там його по-їхньому… Геродот казав усе те не від свого ймення?.. Все оте про кров і родацтво, й закон дідній…

— «Крови їдної й сім'я їдного вітця нашого, а твого діда Тура, бо народжений ти його донькою, а моєю сестрою…»

Великий князь несподівано крутнувся й, не слухаючи далі Геродота, пішов геть. І бородатий грек, сол великого жупана турицького задунайського Воїжира, й решта двоє слів, і Слободан заціпеніло дивилися йому вслід, бо навіть малий воєвода не знав, що надумався чинити молодий володар древлян, і северів, і русів, і всіх інших племен.

А молодий володар приспинився кроків за десять од Слободанової воєводської полотки. Назустріч йому, плутаючись у довгополій жоночій одежині, йшов головний жрець, волф над усіма волфами Вербан.

— Показують вельми добре, Великий княже, — мовив євнух, схилившись до володаря. — Юр Побідник провіщає тобі й воям сколотів побіду.

Осмогруд подивився за Дунай, що каламутнів десь по той бік верболозу та вербових лісів. Іншої волі від кумирів він і не чекав, хоча дві тьми його добірних комонців і захрясли не знати в яких оболонях. Косаки, що стояли неподалік, чули волфові речіння, й чола їхні розгладжувались, і з очей струмувало тепло любови й до свого володаря, й до кумирів, що вістували перемогу й Осмогрудові, й усім їм. Чутка швидко поповзла з вуст у вуста, й хоч над станом панував звичайний похідний гамір, але якщо не всі, то багато хто з-поміж косаків уже знав останню волю кумирів.

І тільки того, що діялось у душі Великого князя, не знав ніхто, бо ніхто не чув його перемов із Воїжировим слом Дарданом-Геродотом, й Осмогрудові було ще болісніше від того. Світ видавався безмежно тяжким і похмурим, нікому не болять болі Великого князя й нема перед ким навіть душу вилити.

Несподівано для всіх він проти ночі зібрався на влови. Неначе забув і про рать, і про тих двадесять тисяч косаків, що невідомо де ділися, переправившись на той бік Дунаю, й повелів сідлати коней не до полчення, а до забавок. Услід йому, не перестаючи дивуватись, пішли князі та боляри, покидавши в полотках важкі бойові мечі, щити й сулиці, підперезавшись лише тулами. Та в душі кожен з них був радий. Хоч кумири й провістили побіду, але така побіда була б огидна їм.

Великий князь їхав десь посередині ловчої витяги, тримаючи лук у шуйці, на півконя за ним тримався Слободан, і коли позаду не стало видно вогнів косацького стану, Осмогруд сказав:

— Як вернемося по вловах усп'ять, приведеш мені того грека.

— Пощо?

Володар наставив вухо. Навіть у темряві вчувалося, що Слободан усміхається.

— Маю спитати його щось.

— Питай, Осмогруде. Він їде з нами.

— Отой Дардан?!

— Угу.

Сього разу Слободанів голос уже відверто всміхався, й Осмогруда починала дратувати його запопадливість.

— Приведи! — сказав він, і Слободан ураз напнув повіддя й став збоку стежки, пропускаючи ловчих, які низались і низались у пітьмі. Геродота він упізнав одразу — по чорній бороді та зовсім не ловецькому строї, й мовчки потяг його сивого коня за повід.

— Осе, — сказав він, коли здогнали Великого князя, й хотів був зникнути в мороці, тоді згадав, що сі люди не зможуть порозумітися без його допомоги, й прилаштувавсь о другий бік Осмогруда. Та Великий князь вирішив по-іншому. Звернувши зі стежки, він скерував гнідого жеребця свого в густі хащі верболозу й на маленькій галявині став. Коли Слободан із Геродотом наздогнали його, він легко стрибнув додолу й сів на холодну нічну траву. Ті лишилися стояти.

Слободан уже не боявся за свого друга — життя Геродотове було в безпеці, бо сей Дардан-Геродот приїхав до сколотського володаря слом від володаря турицького задунайського, а сколоти здавен шанували слів. Зрозумів, і чому се раптом Осмогруд звернув у шелюги, а не став розмовляти з греком там, на стежці, — не хотів, аби їхні слова чув хтось инчий, сторонній. Але нащо здався грек Осмогрудові — про те Слободан і гадки не мав і лише занепокоєно тупивсь у темну поставу князя.

— Пощо прислав тебе жупан Воїжир? Пощо саме тебе?

Слободана знову почало смоктати під ложечкою. Осмогруд ставав день у день дратівливіший, і важко було вгадати, що він учинить і чим покерується.

— Я сам до нього попросивсь у сли, — відповів Геродот, зрозумівши, що від нього вимагають.

— Пощо б то?

— Се довга вельми балачка, басилевсе. Йому я вже розповідав про неї, — кивнув Геродот на Слободана. — Коли маєш хіть, розповім і тобі, але ти ж… на вловах.

Осмогруд відмовився слухати:

— Не треба. Я лише думав, що ти заради…

Він хотів сказати: заради Данки й від страху. Та роздумав і махнув рукою.

— А ти не дослухав тоді, про що рече басилевс тракійців Сіталк, Октамасаде, — нагадав Геродот, переступивши з ноги на ногу.

Коні, які досі скубли обрідне верболозове листя, завелися й почали кусатись, і Слободан пішов розвести їх. Двічі ляснувши по морді Осмогрудового жеребця, який учинив бійку, він повернувся назад, і Великий князь кинув йому:

— Нехай не переказує.

— Чому? — здивувався Геродот. Тоді в полотці він не встиг повідомити найголовнішого. Тракійський володар Сіталк говорив: «Пощо нам валчитися й важитись, хто за кого дужчий? Поверни мені мого брата Спарадока, я ж прислю тобі твого брата Скіла, й не треба нам ні крови братньої проливати, бо скіфи й тракійці одного кореню й мови однієї, й не треба випробовувати терпіння кумирів наших, бо вони в нас одні, й ще не відомо, чий бік візьмуть і за ким тягти-ймуть руку свою». — Пощо не хочеш, аби я тобі переповів усього? — знову спитав Геродот.

Але Великий князь утомлено махнув рукою. Волф Вербан прочитав йому все писання Воїжирове, та не все зрозумів у нім Осмогруд. Він знову спитав:

— А чому саме тебе прислав слом Воїжир, якого ти звеш Сіталком?

По тім боці Дунаю пропало дві тьми його косаків. Якщо вони й справді потрапили в полон до Воїжира, се надавало переваги туричам, а коли й не надавало, то бодай урівнювало сили. Коли зважити на нелегку переправу через погано знану річку та ще менш відомі болота на тому боці, то поведінка Воїжирова ставала ще менше зрозумілою. Се хотів знати Осмогруд, але грек стояв перед ним у своєму кумедному корзні до п'ят і мовчав.

— То ти не відаєш? — озливсь Осмогруд і підвівся. — А чи відають твої греки в Афінах, що ти-с пішов слом од Воїжира до мене?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: