Не дратуйте грифонів – Іван Білик

Хлоп'як, не замислившись, відповів:

— Тринадесять.

Ні, я знову трохи не вгадав, трохи старший — усього на одне літо, подумав Геродот, довгим уважним поглядом вивчаючи Теодорове обличчя. Хлопчик од такого пильного розглядання знітився й похнюпив голову. Він не міг знати, що давить серце сьому тихому чоловікові. А в мене просто теж колись був син і йому б у сьому-таки місяці, в десятий день скірофоріона[35] виповнилося б рівно дванадцять, думав Геродот.

— А ти вільний? Чи метек? — спитав знову хлопчик. Я мав би йому відповісти, що всі люди народжуються вільними, й лише жадоба та покора інших перетворює їх на робів, мовчки зітхав Геродот. Але для тринадцятилітнього то була б занадто складна софістика, лише марно роз'ятрила б душу робові. Й він так і відказав:

— Не знаю, Теодоре.

— А жону маєш?

Із сим юним хлопчиком, певно, досі ніхто не говорив по-людському, й тепер він дає волю словам… Те, що сталося з моєю дружиною, я вже давно забув або ж намагаюсь удавати, ніби забув, крутилася думка в голові Геродота. Його жона, красуня Мелісса, зробила з ним те, що робить в Елладі мало яка дружина, дала йому аполейпсис, коли галікарнаський тиран Ліґдамід вигнав Геродота з дому й пустив блукати світами. Тепер мене вже ніщо не пов'язує з рідним Галікарнасом, бо про жону я не думаю, син помер десять тому літ, а старий батько Лік та мати Дріо теж переселилися в Аїдове царство тіней…

Геродот нічого не відповів малому, й Теодор теж більше не допитувався, підсвідомим чуттям дитини збагнувши боріння в душі сього чоловіка, який так добре поставився до нього, — ні разу не скубнув, не дав стусана й навіть не гримнув. Хлоп'юкові подумалося, що в такого б осе бути робом — кращого й не треба, та він не наважився сказати йому про те.

На превелике Геродотове здивування, прибившись нарешті до того славнозвісного скіфського котла, якого басилевс Аріант звелів одлити з наконечників стріл, вони застали там ольбійського метека Гіпербола.

Старий сидів, скинувши з себе гіматій, лише в безрукавому хітоні й, схопившись обіруч за голову, хитався взад і вперед, чи то молився, чи в нього розболілася голова. За спиною в Гіпербола, напівугрузлий у розмиту дощами, але ще високу виспу з жовтої глини, стояв невірогідно великий котел, обрисами схожий на перерізане навпіл яблуко, чорно-зелений од давности й добре перехняблений набік.

— Хайре! — привітався Геродот, хоча вони ночували в одному домі й бачилися не більше як п'ять годин тому. Просто кортіло зненацька заскочити сього неприємного діда, а тоді глянути, що в нього буде в очах, який демон спереляку визирне, бо ж вічі — то мовби срібні свічада людської душі, треба лише вміло в них дивитися.

Метек схопився, як ужалений, і розгублено заблимав на Геродота. Й лише по довгій хвилі буркнув:

— А, се ти, Геродоте… Хайре…

Ув очах, крім переляку, не було нічого. Геродот подерся глинистою виспою вгору й заглянув у котел з того боку, де він нахилився вінцями додолу. Гладенька, вкрита зеленою пліснявою мідь обізвалася на його доторк басовитим голосом. То була луна сторіч, і Геродот шанобливо прицмокнув язиком. У перетині котел мав добрих п'ятнадцять ліктів, а завтовшки й справді — пальців шість, і то дебелих, як у воїна чи там орача. Геродотових же набралося б і сім, і вісім. У котлі було багато води, й вона помалу скрапала з нахилених вінець, а на поверхні плавали цибаті болотяні коники, прудко шастаючи по застояній воді лапками-веслами.

Геродот щосили вдарив по вінцях кулаком, і котел знов озвався, вже сердито, а коники на збриженій дрібними баранцями поверхні аж ошаліли від переляку.

— Прийшов, Гіперболе, поглянути, скільки скіфів на сій землі живе? — глузливо посміхнувсь історик, а той, уже стямившись, тільки вороже цупився. Й раптом Геродота схопили лихі демони: — Послухай, а чого ти встряєш у се нечисте діло? Чи ти афінянин? Ти ж не громадянин навіть сієї Ольбії. Ти — метек? Чого ж пнешся? За мзду?

Гіпербол знову розгубивсь. Він був сердитий на сього незрозумілого афінця, та коли той крикнув на нього, серце раптом защеміло й під ложечкою стало холодно, бо він був таки не громадянин, а метек, одпущеник, майже невільник, і господарський оклик раптом збудив у ньому того проснулого роба. Він зняв свого крислатого дорожнього капелюха й схилив перед Геродотом голову чи то від лукавої хитрости, чи таки з переляку. Історикові стало неймовірно гидко не те що дивитись на нього, а й стояти поряд. Бридливо плюнувши, він збіг із виспи й розмашисто заміряв ціпком піскувату стежку, хтозна ким протоптану до котла. Коли ж озирнувся, чи йде за ним Теодор, старий метек і досі стояв із капелюхом у руці й по-собачому винуватим поглядом дивився Геродотові вслід.

До села вони прибилися вже поночі, й господиня зустріла їй майже біля самої хвіртки.

— А де Гіпербол?

Геродотові вже відлягло, й він чемно, як і личить гостеві, проказав:

— Лічить скіфів, басилісо. Дивиться, чи багато їх.

Княгиня глянула на нього непорозуміло, але не стала допитуватися й пішла в екус до сина. Гіпербол прочовгав дворичком аж тоді, коли вона вже із сином поговорила, а персіяночка Парміс помила синові ноги й виставила мідну миску за двері.

* * *

У Стані всі, хто не носив на голеному тім'ї бойову ознаку воїна — кіску й не голив підборіддя, ходив тепер у кружечок, під макотер остриженим. Минули сороковини з дня останнього походу Великого князя Велеслава. В сей день у Древлянській україні, яка давала володарів усім племенам — і сіверянам-хліборобам, і полянам-орачам і сакам-бродникам, і солеварам-поморцям, і тим, що колись прозивалися греками, а тепер забули мову дідів своїх і жили зразу ж над еллінським торжищем Ольбією, — в сей день на березі далекого тихого Ужа Великий князь увійшов до свого вічного дому, а його тінь переселилася в царство ніколи не в'янучих садів — ірай.

Розділ 6

І сього таки дня зі Стану вийшло все воїнство, рушило на правий берег, де неподалік Головного гирла розляглося широкоплесе Біле озеро. Там, де в лагідні хвилі його врізалася широка коса, був насипаний величезний горб із плескатим, наче рівна чотирикутна таця, верхом. Його щовесни підсипали й укріплювали дерниною та хмизом, бо за час осінніх дощів і сніготану горб осувався й краї його сповзали.

Се був хором усесильного Юра Побідника, мав він увишки десять списів, а вширшки й удовжки — по двісті; стрімкі, викладені дерном та перешаровані хмизом стіни хорому здіймалися майже прямовисно, й тільки з одного боку на гору вів неширокий, у три списи, мощений колодами узвіз.

Попереду раті їхали верхи всі жерці Стану — всі волфове, вбрані в довгі, мовби жіночі, до самих п'ят полотняні сорочки. Поділ заважав їм сидіти на комонях, і волфи позвішували обидві ноги на один бік. Ні волосся, ні бороди та вусів жерці не носили, бо в тім і відзнака волфа од звиклого ратника, тім'я ж запинали теж полотняними хустинками.

Далі, запряжений чотирма білими руськими кіньми, котився великокняжий, кований золотом двокіл, але в ньому не було жодного жерця й жодного воїна. На двоколі лежав тільки важкий односічний меч Юра Побідника, меч, який зараз не мав господаря. На відстані поприща сулиці за двоколом верхи їхав той, кого нині мали підперезати мечем Юра, — новий Великий князь. Далі, по п'ятеро в лаву, виступали прості князі та жупани, велії та цалі боляри, пани, воєводи й тисячники, а ще за ними сунула різнокомонна валка воїв — по десятеро вершників у лаві. Коли волфи та князь із учтою, переправившись на правий берег Головного гирла, вже підходили до Білого озера, хвіст полку звивавсь у воді Данапра, й довелося чекати добрих дві години, щоб усі вої підтяглись і вишикувалися навколо хорому Юра Побідника.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: