Не дратуйте грифонів – Іван Білик

І він, махнувши за грецьким звичаєм рукою, зник серед пам'ятників та надгробків некрополя в напрямку Західного пілону.

А по третій нічній сторожі, щойно почало розвиднятися, сіверський князь Любиця вже стояв з двома болярами, Дорогомиром та Людотою, на вречному місці. Незабаром серед могилок з'явилися дві тіні, й коли підійшли ближче, Любиця впізнав одного з них.

— Се є наш ніктепарх Періандр, — сказав учорашній ольбіополіт, і Любиця впізнав і другого: ніктепарх переказував йому днями повеління Великого князя. — А ви сте втрьох?

— Утрох. А сей яку вигоду має? — спитав Любиця по-своєму.

— Срібло відчиняє всі брами. Навіть і ті, яких не бере залізо.

У греків свої закони, їх не кожен дотямить зрозуміти, важко зітхнув рудовусий князь. Він хотів був сказати про се й ольбіополітам, але махнув рукою:

— Ходімте.

— Отак? — здивувався Гіпербол. — Ні, зупершу скиньте все своє й переберіться в ось осе.

Він витяг з-під поли гіматія якесь грецьке вбрання й подав Любиці. Той повагавсь, але врешті почав перевдягатися. Його прикладові послідували й мовчазні боляри. Та коли дійшло до масок, усі завпиралися:

— Осю погань натягати? Воно смердить! Хіба смо цапи?

Гіпербол хмикнув:

— А як же ваші вуса? Та й борід не маєте. Коли хочете щось побачити, чіпляйте й се. Одіж вашу поховаємо тут.

— А мечі брати, княже? — спитав у Любиці болярин Людота. Любиця не знав що й відповісти, але Гіпербол сказав замість нього:

— Беріть, коли маєте волю.

В рідких сутінках вони проминули скіфську варту, й ніктепарх провів їх у Полунічний пілон. По той бік мурів до них підійшов якийсь начільник, і ніктепарх сказав йому:

— Троє.

Гіпербол пояснив Любиці:

— То є наш наварх Аріон. Він гакож усе відає. Більше ніхто.

Вони ввійшли до комірчини сторожі під стіною й просиділи там з годину, а коли вулиці Ольбії виповнилися народом, повдягали машкари й непомітно влились у натовп. Третій день свят був днем великої гекатомби, й усі знову збиралися на аґору. Тут і там за налигачі та кільця в хряпах вели бугаїв для жертви, й холодне ранкове повітря здригалося від їхнього страшного гудіння. Сто круторогих мало віддати сьогодні життя за славу олімпійців, і кожен ольбіополіт відтепер уже впивався насолодою майбутнього видовища та загального пиру, що мав настати по обіді.

Любиця йшов у рясному гіматії, мов голий. Йому здавалося, що всі дивляться тільки на нього, на його волохаті, не звиклі до сандалів ноги. Але добра третина святкувальників була теж у машкарах і на нього ніхто не звертав ані найменшої уваги.

— Осе є мій терем, — тихо проказав Гіпербол, а згодом, біля самої аґори, обізвався знову: — А се — терем вашої княгині.

Любиця мало не спіткнувся, задивившись на високі мури княгининого двору.

— Тут по пожежі тепер жиє й він.

Гіпербол мав на оці Великого князя, й Любиця був би спинивсь, але натовп уже втягав їх у вузький прохід між двома хоромами до площі.

Аґора розсідалася від народу, звідти долинали нестрункі дитячі голоси, які співали священну пісню. Протиснутися досередини було майже неможливо, та Гіперболові щастило. Він то когось лякав раптовим беканням на саме вухо, то шугав попід ногами, то просто відтручував людей ліктями, й Любиця зі своїми болярами намагався не відстати. Йому геть позбивали ноги, та він крок за кроком протискався через святковий натовп.

Нарешті Гіпербол спинивсь. Попереду було вільне коло, зап'яте мотузкою. Посередині височів жертовник з великим багаттям, ліворуч юрмився хор отроків од восьми до вісімнадцяти років, праворуч стояв ще один хор — чоловічий, а біля вівтаря двоє молодих жерців тримало на кільці здоровезного бугая, що мав першим із ста возславити Діоніса-Вакха та всіх олімпійців.

Поза мотузком стояли щільним рядом прибрані в цапів та вакханок чоловіки, й Любиця до сліз удивлявся в кожного з них, бо Гіпербол попередив, що Великий князь буде в цапиній машкарі. Та під потворною мордою годі було впізнати когось. Тоді Любиця заходився пригадувати властиві Соболеві рухи та звички, але й се не привело ні до чого.

— Та де ж він? — шепнув Любиця на вухо проводиреві, але Гіпербол тільки засичав.

Нарешті, коли хор отроків урвав спів, головний жрець Вакха-Діоніса штрикнув бугая кілька разів поміж роги вершечком ножа, тоді почекав, поки впаде навколішки, й перерізав йому горлянку. Озвався грубоголосий чоловічий хор, якому час по час приспівували й отроки. Забитого бугая почали білувати, а на його місце привели другого, по тому ще й ще. Тепер тварин жахав дух гарячої крови й перелякане ревище змішувалося з тягучою священною піснею, званою дифірамбом, і все те на тлі залитого кров'ю вівтаря та бруківки розпалювало й хоревтів, і жреців, і глядачів. І тоді «менади-вакханки» та «сатири-сілени», які досі стояли за мотузком, перестрибнули в коло й почали вихилятися, сіпатись і волати нелюдськими голосами. Дехто підскакував до жерців, що відправляли священну службу над забитими тваринами, впинався в тепле м'ясо руками й, дико виючи, рвав, хто де міг. Вихиляння найзапеклішого «сілена» здалися Любиці дуже знайомими, й він ухопив Гіпербола за руку:

— Ото?.. Ото?..

Гіпербол подивився туди, куди кивав йому Любиця. В сей час до них, стрибаючи й мекаючи, підбіг юнак, що зображував менаду-вакханку. Метек притяг його до себе й, почекавши, доки той заспокоїться, щось йому сказав, тицьнувши в жменю кілька срібних кружалець. Перевдягнений пострибав до середини майданчика, озирнувся на Гіпербола, й Гіпербол мовчки кивнув головою. Юнак шарпнув маску найшаленішого «сілена», й Любиця побачив незнайоме обличчя.

Й розчарування, й полегкість, і лють на Гіпербола водночас охопили сіверського князя, й він перезирнувся зі своїми болярами, які зачаровано дивилися на досі ніколи не бачену требу. Та юнак у вбранні вакханки знову підійшов до них, і Гіпербол дав йому дві чи три драхми, кивнувши на іншого «сілена», й Любиця був ладен тепер потягти підступного метека. Він навіть лапнувся за схований у лахах меч. Гіпербол помітив сей його рух і спробував сховатися за найближчого сусіду. Що сталося б потім, про те Любиця волів не думати, але тепер він уже був цілком певний, що метек із якоїсь користі оббрехав Соболя й заманив і їх трьох сюди, в се збіговисько розхвалених мудрагелів, які виявилися хижими дикунами.

Та в сю мить із-поза хорому вийшло кілька десятків убраних у дорогі омофори чоловіків. То були евпатриди й магістрати Ольбії. Кожен мав у руці рясно заквітчаний вакхічний ціпок-тірс, а на голові — яскравий вінок із весняних квітів. І серед перших у золототканому пеплосі та безліччю срібних бляшок виступав Великий князь і повелитель усієї Скіфії. Було зарізано дванадцятого бугая гекатомби, й отці міста прийшли взяти участь у врочистій требі.

Любицю вразило, що голова в Соболя не брита, довгого чуба, знаку воїнської доблести, немає, навіть вуса вкорочені до краю, а хтозна відколи не голене підборіддя взялося густими чорними кучерями. Любиця стояв і важко сапав у смердючу цапину морду. Хоч Великий князь і не шаленів разом з отими дикунами навколо кривавих бугаїних туш, але слова метека виявилися правдою. Соболь убравсь в усе грецьке й сам став схожим на грека; Любиці навіть гидко було дивитися, як поважно стоїть він серед чільників міста, вбраний, наче волф, у жоноче полоття й із жоночим вінком на неголеній голові. Любиця з одразою відвернувся й у задумі мало не стяг із себе машкару. Що тепер буде й що він скаже воям у Стані? А чутка про ганьбу Великого князя рано чи пізно докотиться й до Стану, Любиця був переконаний у тім.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: