Не дратуйте грифонів – Іван Білик

Зате Геродот мов ошалів. Чужа туга й роблені сльози щиро вражали його, він силкувався нічого не вґавити й старанно записував усе, що видів і що чув.

— Досущ як у єгиптян, — сказав він, — стежачи за прибиранням небіжчика. — Ті також бальсамують мерців своїх.

— Так самісінько? — здивувався Слободан.

— Так… ні, трохи не так. Ще вимочують померлого в вапні, та солях різних, та підошви на ногах зрізають, бо ними топтав грішну землю…

— Земля — свята, — заперечив Слободан. — Від Землі все на світі пішло: й люди, й кумири…

Геродот се добре знав. З якогось доволі давнього часу греки перейняли від тракійців культ богині Землі.

— Ми речемо на неї Семеля, — сказав він. — Так само, як ваші родаки тракійці. Вона породила Діоніса-Вакха.

— Туричі кажуть Земеля, — заперечив Слободан, але се вже значення не мало й не вельми важило, бо грек тобі ніколи нічого до пуття не вимовить.

— І скільки днів везти-ймуть його на вітчину? — спитав Геродот.

Слободан замислився:

— Днів сорок…

— Сорок… — повторив Геродот. — А чи се не в твої рідні краї? Там і річка, й земля однаково зветься… Як ти колись мені казав? Герри?

— Герри… — підтакнув Слободан. — А по-нашому трохи не так. Ми називаємо вкраїну Древлянія, а річку нашу — Древлянка.

— Герри, Герри, Герри… — кілька разів повторив для пам'яти Геродот. Скільки б дав він за те, щоб йому дозволили супроводити похорон скіфського басилевса в землі за таємничою річкою, яку греки в Афінах і не в Афінах звуть Геррами, та й вітчину басилевсів — теж Геррами, хоч уявлення не мають, ні де вона, ні що воно. Багато б дав Геродот, аби на власні вічі побачити ховання скіфського волостелина, та одне, що скіфи на вітчину свою ніколи не пускають (казали ж Дарієві, персіянинові — знайди-но, спробуй, могили наших царів!), а друге — мав уже вертатися на той бік Істру-Дунаю, бо був не просто собі мандрівником, а слом тракійського царя Сіталка.

І в басилевсовій вітчині, в прадавній україні Древлянії по сорока днях сталася подія, про яку Геродот і гадки не мав. Того дня він лежав на м'якому тапчані в домі свого друга Перікла й віч-на-віч розповідав йому про все бачене й чуте. Не знав він тільки, що на похорон прийшла жона Соболева Опія й сказала:

— Ляжу впослідок із можем моїм.

Того від неї ніхто не вимагав. Соболь був зрадником, ускоком, міг би й із чорною робою лягти на вічне ложе, та Опія наполягала з похмурою впертістю:

— Таки ляжу. Коли северинка хоче придружити можа свого в останню путь, того їй ніхто не владен заказати.

Її вмовляли й найближчі, й дальші кревні родаки, що з'їхалися на похорон, і рідний отець, сіверський князь Рудан Пугачич, і стрий Любиця, а найдужче з усіх побивалась Опіїна стара мати:

— Ти любила-с його? Мов мамі: любила-с?!

Усі добре відали, що Опія ненавиділа Соболя, але вона завжди була йому покірна: й там, у ратному Стані, коли він назвав її законною жоною, й минулої осени, коли раптом з'явився в домі її вітця, де Опія жила останні чотири літа. Тож тепер вона сказала:

— Хочу бути вірна йому до краю.

Інакше б од неї не відчепились.

Мама кинула й останнє, чим могла зупинити доньку:

— Ти ж непорожня-с од нього! Побійся Лади!

Та се теж не вплинуло на Опію. Проплакавши всю останню ніч над ліжечком сина Юрика, вона в день ховання вбралась у найкраще полоття, ткане золотом, поклала на голову великокняжу кибалку з сорока сороків золотих площок, почепила на шию трирядове огорля, такоже золоте, роблене в Ольбії чи ще в котромусь грецькому торжищі, сама залізла на коня, насилу залізла, підвівши стару застояну коницю до різьбленого порога, й під чорне мовчання всіх мешканців великокняжого хорому рушила туди, де над крутим берегом Ужа-ріки ховали її страченого можа. Вся стольниця жупанів древлянських пішла виряджати її в ірай, і всі плакали голосом, не дряпаючи собі щік, і тільки Опія мовчала, блискуча й громіздка на тілистій кониці. Й коли до золоченої корсти Великого князя лишилося з десять або двадесять кроків, Опія не витримала й заплакала. Мати з вітцем подумали, що вона врешті схаменулась, та колишня жона Велеславова, а потім Соболева, вже дала обітницю й слова свого не ламала. Вона рекла так, щоб усі, хто тримався за золоту зброю її кониці чи йшов неподалік, чули:

— Перекажіть йому, що я-м не хотіла народжувати йому мстеця.

Всі знали, що вона мовить про Осмогруда. Опія була непорожня на дев'ятому місяці, й тільки Геродот про се не відав, пируючи в стані тракійського жупана Сіталка-Воїжира, а згодом — півлежачи на м'якому тапчані Перікла в Афінах.

Розділ 25

Зате Геродот знав інше, не менш важливе й для нього, й для Еллади, й для далекої холодної країни з похмурим небом і похмурим ім'ям Скіфія… Коли золотий двокіл із золоченою корстою скараного басилевса Соболя-Скіла рушив у полунічні краї, Геродот разом з іншими слами вертався на той бік Дунаю. Плив тими самими ладдями Воїжира-Сіталка, які допіру привезли сюди Соболя. В другій з трьох ладь сидів закутий у золоті вериги брат тракійського басилевса Валдислав або, як називав його Геродот по-грецькому, — Спарадок.

На радощах тримав лоґоґрафа Воїжир у своєму стані майже місяць, тоді повіз на вітчину й там теж пригощав добрих чотири, коли не п'ять сідмиць, хотів багато обдарувати грека, та Геродот відмовивсь узяти будь-що. Він уже набачився варварів досхочу, й тепер страшенно кортіло додому, в Елладу. Ні тракійці, ні скіфи, ні навіть неспокійні таври більше не воювали, засиливши мечі в піхви, й мандрівний лоґоґраф, діставшись Істрії, сів на афінську трієру. Судно спершу йшло в Ольбію й незабаром мало вертатися назад. Трієрарх обіцяв Геродотові заїхати по нього на зворотній путі, однак Геродот, навчений гірким досвідом, сказав йому:

— Ліпше проїдуся з тобою й туди, й назад, бо хтозна, яких вітрів пустить на тебе взавтра примхливий Еол. Усі кумири заздрісні, трієрарху, не зносять, коли людина щаслива й самовпевнена.

Се можна було взяти й за жарт, і за гірку скаргу невдахи, трієрарх був людина ратна, виконував особливий наказ Перікла й не мав охоти сперечатись із першим-ліпшим волоцюгою: аби вчасно оплатив за місце на трієрі.

Геродот не поскупився — дав трієрархові цілих чотири драхми — вдвічі більше, ніж коштував проїзд до Ольбії. Та хоч як намагавсь випитати в нього, що діється в Афінах, той лишався таємниче мовчазний. До воїв у коротких чорних хламидах Геродот узагалі не наважився підійти — вони дивились на нього похмуро й важко з-під насунених на брови петасів і навіть між собою не розмовляли.

Се наганяло тривожні думки, й Геродот уже шкодував, що сів на сю трієру.

І в Ольбії його перестороги справдилися. Не встиг він зійти на берег, як до нього наблизився декарх міської сторожі:

— Ти не з Афін?

Щось не сподобалося Геродотові в його поведінці, й самовпевненому тоні, й навіть у мечі, який надто дуже виглядав з-під зеленої хламиди. Й доки Геродот роздумував і зважував, чого б се мали питати його про такі речі, декарх підвищив голос:

— Позакладало тобі? Де ти народився? В Афінах?

І Геродот раптом заперечив:

— Я народивсь у Галікарнасі Карійському. Пощо питаєш?

Зеленохламидний, уже не криючись, відказав:

— Не твоє діло. Шукаємо одного вельми розумного афінця. Йди собі своєю дорогою!

Й швидко поліз на трієру. За ним лізло ще п'ятеро гоплітів, а Геродот, глянувши на них через плече знизу вгору, попростував до сходин, що вели з Нижнього города на Верхній. Сонце вже зайшло, й від Лиману тягло холодним осіннім вітром. Під аґорою Геродот став і замислився. Мав пошукати собі прихистку на ніч, та й їсти хотілось. На трієрі не попоїв — дуже хитало, від хитавиці ж у нього завжди з'являлася Посідонова хвороба. Зате зараз, коли відчув під ногами тверду землю, він згадав, що з учора нічого не мав у роті.

До кого ж податися? Шукати заїжджого двору? Навряд чи він є в Ольбії. Коли Геродот уперше ступив через брами города сього, їх з Протаґором зустрічали архонти й стратеґи. Тепер же не було ні магістратів, ні Протаґора, й Геродот, сумно зітхнувши, пішов на аґору. Толос — єдине місце, де в сю пору можна було знайти притулок: тут харчувалися й ночували чергові члени городської ради — притани.