Не дратуйте грифонів – Іван Білик

— Ти пам'ятаєш отого тракійця, що приніс був звістку про смерть скіфського басилевса?

— Спарадока? — запитав Протаґор.

— Вони по-своєму звуть його Валдиславом. Так він знову прибув…

— Спарадок тут? — Протаґорові не вірилось.

Гіпербол зітхнув:

— Ні… Прибув до нового басилевса.

— Хто се сказав тобі?

— Кіно. Басиліса Кіно… Він привіз її синові багаті дари від басилевса аґафірсів і… — метек не знаходив у собі сили вимовити все.

— Що ще привіз? — неприємний здогад обпалив Протаґора.

— Голову й праву руку того, хто отруїв померлого басилевса.

Протаґор важко встав із рипучого ложа. Справдилися найгірші його сподівання. Ті дари й ота голова могли означати тільки те, що вони й означали. Аґафірси попросили вибачення й миру. Він схопив метека за розхристаний хітон і потряс його, мов Дюнісову химеру:

— Метеку поганий! Робе! Я знову надягну на тебе нашийник! — І турнув: — Геть…

Незважаючи на свої літа, Гіпербол біг сходами з тераси, мов молодий, і тільки за ворітьми спинився й сів просто на бруківку. Ольбія спала, зачинившись на всі хвіртки, ворота й пілони, й ніхто не бачив ганьби найбагатшої в цілому городі людини. Найбагатшої й найнещаснішої, яку кумири спершу поманили, а тепер кинули в найглибшу пилюку

Вранці Геродот, мов нічого між ними й не сталося, разом з першими ольбіополітами, які поспішали з робами на аґору, завітав до Протаґора. Обоє вже знали все, й Геродот силував себе не виказати задоволення, та втіха так і проступала на його широкому кирпатому виду

— Проклята земля, навіки проклята! — лаявсь молодий афінський сановник.

Щоб заховати хитру посмішку, Геродот провів долонею по щоках та бороді.

— Ти що, не любиш наших кумирів?

Протаґор вирячився на нього.

— Підбиваєш? Ні, я наших олімпійців люблю! Ненавиджу скіфів та їхніх лукавих кумирів.

Геродот уже не приховував посміху:

— Вдруге тобі кажу: кумири еллінські народилися тут, на землі скіфів. У них ми запозичили своїх олімпійців.

Протаґор зареготав йому в вічі, тоді споважнів і поцікавивсь:

— А хто се тобі казав?

— Наші легенди.

Запала мовчанка. Було чути, як навпроти, в поварні, гримить мідним посудом Протаґорова роба. Й господар злорадо всміхнувся.

— Хвала тобі, Геродоте! Я давно казав, що ти надарований олімпійцями. Коли наші кумири народилися тут, то в сій землі наш корінь. Елліни повинні вернутися на свою правітчину

Геродот од несподіваного повороту розмови тільки блимав. Сей лихий чоловік колись мусить стати або тираном, або ж великим софістом, подумки сказав він сам собі. А Протаґор вів думку далі:

— Мине ще трохи часу, й увесь берег Понту належатиме нам, еллінам, афінянам А чий берег, тому належить і земля, тому й кланятимуться варвари. Хто позмагається тоді з Афінами? Скіфи? Ні… Перси — й поготів! Єгиптяни? Фінікіяни? Всі вони стануть данниками Афін.

— А Спарта?

Геродот хотів дошкулити сьому самовпевненому молодикові, сказати, що доки Афіни й Персія півстоліття цідили одне одному кров, Спарта набиралася сил, а двох тигрів ув одній клітці не втримаєш — перегризуться. Та Протаґора було не так легко переконати в чомусь, і він сказав зовсім інше:

— Ти чув про Спарадока? Йдучи до тебе, я заглянув на тутешню аґору. Вся аґора гомонить про те, що Спарадок, брат тракійського басилевса, попросився в притулок до басилевса скіфів.

— Хто се каже?

Геродот повторив:

— Уся аґора!

Протаґор був надто збуджений, аби зважити, що випливає з тієї нової чутки, й почав топтатися в тісному екусі.

— Я знав, — озвався він, — що то не простий собі гонець. І ще в Афінах чув про заколот між двома синами померлого басилея Тракії. Гору, казали, взяв старший, а молодший утік. То се він і є?

— Він!

Протаґор знову потоптався, нарешті сів на ложе.

— А не пощастить нам використати сю колотнечу?

— Яку?

— Між скіфами й тракійцями!

Геродот посміхнувся:

— Й чий же бік тоді візьмуть Афіни?

— Побачимо. Бік дужчого!

— І як же ти з твоїм Фукідідом угадаєш, хто дужчий? Досі було легко. Скіфи могутніші за тих аґафірсів, і ваша хитрість могла принести вам користь. А тепер?

Молодий еллін узявся за голову, не знаючи, що робити й що думати. Лукавий Геродот міг тепер знущатися з нього — й цілком безкарно. Тракія — то не якась там Аґафїрсія, бо «трак» означає «сміливець», а сей «аґафірс» — просто «нахаба» та й годі. Те, чого вимагали Афіни й чого сподівався добитись і він сам, розладналося, зійшло на пси, й годі було шукати виходу з того лабіринту, в який укинули його своїми незрозумілими діями скіфи.

Й раптом уся лють Протаґорова зібралась на одній людині. Він підвів голову й насварився комусь невидимому:

— Я його знову закую! Ось він у мене потанцює!

Геродот здивовано пружив пам'ять, бо не здогадувався, кому нахваляється його друг, а про нещасного метека Гіпербола йому й на думку не спадало.

Після сніданку Протаґор пішов до архонта-басилея Еака, щоб довідатися, кому належав колись теперішній метек і трапедзит Гіпербол. Але архонта-басилея вдома не було, й він подався на аґору. Звідти й досі линули часті дзвони, сповіщаючи ольбіополітів про те, що привезли свіжу рибу й треба поспішати, доки не протухла. Серце стискала люта злоба до ледачого пройдисвіта, колишнього роба Гіпербола, та архонта-басилея вже й тут не було, й Протаґор поплентав додому, сердито розганяючи ціпком курей та собак.

А пізно ввечері Гіпербол сам придибав. Очі в нього яскріли несміливим сподіванням, і руки не так тремтіли, як за останньої зустрічі.

— Кіріє, — тихо сказав метек. — Тебе кличе до себе Кіно

— Басиліса скіфська? Чого?

Та старий ухиливсь од відповіді:

— Ходи, кіріє, має тобі щось повідати.

Протаґор був лихий на цілий світ. Коли б осе зараз його кликав до себе сам Перікл або навіть Фукідід, він би не пішов, а то була мати грізного володаря Скіфії, й він лише перепитав.

— Осе зараз? Проти ночі?

Метек схилив голову.

Протаґор дав лад своєму червленому гіматієві, розчесав перед полірованим бронзовим дзеркалом бороду та волосся й пристояв у дверях. Йому здалося, ніби борода задовга, — давно не був у цилюрника, й він знову подививсь у люстро, підійшовши до блідого світила. Хоч Кіно й дружина скіфа, але ж вона басиліса, до того ще й еллінка. Та час був пізній, і він махнув рукою:

— Апіте, Гіперболе!

Вони вийшли з таламуса й подались до воріт. І тут Протаґорові спало на думку інше:

— Личило б якийсь подарунок для басиліси?

Гіпербол запереступав з ноги на ногу. Сі останні дні він боявсь навіть у вічі глянути афінянові, не те що давати в чомусь пораду. Протаґор увійшов назад до таламуса й відімкнув невелику, але важку, обкуту мідними смугами скриню з високим і двоскатим, як у труни, віком і дістав звідти разок дорогого намиста з єгипетських камінців. Се намисто йому дав сам Фукідід, і Протаґор беріг його для найвідповідальнішого кроку. Фукідід сказав:

— Ті скіфи — народ вельми дикий і над усе люблять дорогі прикраси.

Хоч міг би сказати се й про першого-ліпшого елліна. Тепер Протаґорові раптом здалося, що той найважливіший і найвідповідальніший момент настав, і коли сей мерехтливий разок не зробить свого сьогодні, то не зробить більше ніколи.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: