Не дратуйте грифонів – Іван Білик

— Що?

Вона подумала й кивнула на синову голову

— Отой чуб, та борода…

Брита голова та брите підборіддя, а надто ж кіска оселедця на голові тільки їй робили його схожим на скіфа, голомозого й вусатого, й се боляче кололо княгині серце. Колись, як був підлітком, вона вдягала Скіла-Соболя в усе грецьке, й волосся кохала йому по-грецькому, майже до пліч, а тепер ота ненависна їй варварська зачіска мовби віддаляла од неї сина.

Скіл-Соболь одчув се, й йому стало шкода матері. Схотілося зробити їй щось приємне, й він геть несподівано й для самого себе спитав.

— Що просить метек за свою садибу?

Кіно аж брови скинула.

— Півталанту срібла.

— Речи йому, що володареві Великої Скіфії не личить купувати такої дешевизни. Даю три таланти

— Слава безсмертним олімпійцям! — підняла мати руки до неба, тоді поклала їх собі на голову, щоб благословення кумирів не оминуло її. — Ти істинний еллін, Скіле.

Ввечері після трапези вони сиділи вдвох у невеликій світлиці-екусі, ліворуч од ґінекея й таламуса, де Кіно за свій вік так жодного разу й не спала зі своїм законним можем. Єдине віконце екуса було завішено, на тринозі блимала череп'яна лампада, й від неї приємно тягло гореною оливою. Кіно вперше за цілий день згадала покійного можа, й Скіл-Соболь був дуже здивований. Вона сказала:

— Ще мине дві неповних декади, й ти підпережешся мечем Арея.

Син не відповів. Йому хотілося, щоб мати швидше йшла в свій удовин таламус і дала йому спокій, тоді він перекаже робові-домажиричеві, щоб привів до нього ту молодесеньку чорнявочку Парміс у широких мотнистих штанях. Але мати спитала щось таке, від чого він і думати забув про персіянку:

— Й коли ти збереш рать на тих аґафірсів? Кров отця твого не відомщена.

Скіл-Соболь довго вдивлявся в материні вічі, але вони в півтемряві екуса здавалися так само чорні й незворушні, як і допіру. Він знав, що мати все життя ненавиділа свого можа-варвара, й тепер не відав, як їй одповісти. Вітцева кров і справді волала до помсти, й сього вимагали всі закони: й еллінські, й скіфські. Й тільки новому володареві не хотілося братися до меча. Витислав же, великий ксенж лужичів-аґафірсів старий і вельми хитрий у ратях та звитягах…

Він ухилився од прямої відповіді на материне запитання:

— По декаді з половиною лиш опережуся мечем Ареєвим. Що зараз про се мовити?

Він був стомлений важкою дорогою, але вічі його зблискували зеленавою памороззю, й Кіно знала, що йому зараз на умі, й полишила його самого. Й уже в своєму сумному таламусі, роздягшись до сну, вона почула, як син її неголосно гукає старого домажирича:

— Робе!..

Вона сама сказала домажиричеві, що слід робити, й незабаром, не чекаючи другого поклику, вичовганими плитами дворика залопотіло дві пари босих ніг Біля дверей під перістилем вони втихли, й Кіно чула, як спершу ввійшов роб-домажирич і пролунав голос її сина:

— Речи персіянці помити мені ноги.

Й тут таки до екуса з мідною мискою-лутерієм у руках увійшла Парміс. Певно, син здогадався, що мати давно вже берегла сю азійську перлинку для нього.

А берегла вона й для нього, й для такої саме часини, як сьогодні.

Лишивши Гіпербола в домі Кіно, Геродот пішов у супроводі малого роба блукати селищем. Воно тяглося понад урвищем річки з гіркою, мов отрута, водою, тоді, переступивши теремницю великої княгині Кіно, бралося над берегом Бога, теж стрімким і вривистим, і скрізь поза садками, під стрільчастими тінями яворів біліли чепурні стріхаті оселі, заґородившись од вулиць тином Почалося справжнє літо, й у селі не було ні душі Геродот поспитав свого супровідника:

— Що сіють орачі? — Хлоп'як не зрозумів його.

— Нині вже не сіють, а сапають, кіріє.

— Та ні: питаю, що взагалі вирощують орачі ваші?

— А-а! Й жито, й пашницю, й сочеву, й просо…

— А Цибулю?

— Сіють.

— А часник?

— І часник.

— Ти ба!

Геродота найдужче здивувало, що скіфи садять часник, так само, як і його співвітчизники. Тоді він вирішив перевірити розповіді вчорашнього балакуна й спитав:

— Ну, а. кобил доять?

— Кого-о? — не зрозумів хлопчик, але тільки засміявся, вирішивши, що сей еллін з нього кпинить. І на всяк випадок змінив балачку — Коли речеш іти до котла того, то ходімо, бо вельми далеко За аж он тим поворотом, за лукою.

Геродот зняв капелюшка з собачої скори, витер чоло й знову накрив голову, тоді цюкнув палицею й мовив.

— Аште.[34]

Затим подивився на чорнявого хлопчика і спитав

— А ти хто?

— Роб, — відповів малий

— Ні, питаю роду якого Персиянин?

— Еллін! — гордовито випнув груденята малий невільник і вточнив: — Лесбіянин, з острова Лесбоса. Ти бував там?

— Бував… А хто ж тебе… в робство продав?

— Отець, — відповів хлопчик, і Геродот лише тепер згадав, що його й справді звуть по-еллінському: Теодор. — За борги…

Геродот поморщився. Доки елліни продаватимуть один одного в робство, пуття в Елладі не буде. Сьогодні отець продасть сина, завтра брат брата, а позавтра й син вітця та матір Елладу… Й за незрозумілими зв'язками Геродот спершу подумав, що так ось названо й його брата молодшого — Теодором, «Божим даром», а він уже не бачив його сім чи вісім літ. Досі й бороду відпустив, і ціпок громадянина Галікарнаса носить, а його, Геродота, ганяють світами всі вітри, як бездомного волоцюгу. Стратеґ Перікл, намагаючись вибити з сідла свого запеклого супротивника Фукідіда, оточував себе друзями й прибічниками. Так Геродот отримав афінське громадянство. Та сього літа Перікл провів через законодавчу екклесію новий номос про громадянство. Відтепер афінцем уважався тільки той, хто мав і вітця, й матір афінян. Добрих п'ять тисяч громадян утратили права й мусили йти в вигнання. Се робилося на догоду корінним афінянам, й авторитет Перікла серед демосу помітно зріс. Але й своїх особистих друзів стратеґ намагався зберегти, порозпихавши їх перед сими голосуваннями урядовцями в підвладні Афінам поліси. Та чи вдячний йому Геродот за ту ласку?

— А ти сам звідки, кіріє? — спитав малий роб, одчувши прихильність до чорнобородого мандрівника. — З Афін?

І Геродот, який досі всім відповідав на те запитання ствердно, раптом сказав:

— Ні, Теодоре. Я — галікарнасець.

Малому сподобалася відповідь.

— Я не люблю афінян, — сказав він переконано. — Вони всі вельми пихаті й скубуть мене за чуба. В моєї господині бувають гості з Афін.

Геродот поклав хлопцеві руку на голову й ласкаво поколошкав кучерики, підстрижені низько, як і належить робові. Й коли стежка, що досі петляла між густою шелюгою, вивела їх у берег, він раптом згадав щось інше, зовсім інше, й став, обернувшись до юного прислужника:

— Скільки маєш літ?

Хлоп'як, не замислившись, відповів:

— Тринадесять.

Ні, я знову трохи не вгадав, трохи старший — усього на одне літо, подумав Геродот, довгим уважним поглядом вивчаючи Теодорове обличчя. Хлопчик од такого пильного розглядання знітився й похнюпив голову. Він не міг знати, що давить серце сьому тихому чоловікові. А в мене просто теж колись був син і йому б у сьому-таки місяці, в десятий день скірофоріона[35] виповнилося б рівно дванадцять, думав Геродот.

— А ти вільний? Чи метек? — спитав знову хлопчик. Я мав би йому відповісти, що всі люди народжуються вільними, й лише жадоба та покора інших перетворює їх на робів, мовчки зітхав Геродот. Але для тринадцятилітнього то була б занадто складна софістика, лише марно роз'ятрила б душу робові. Й він так і відказав:

— Не знаю, Теодоре.

— А жону маєш?

Із сим юним хлопчиком, певно, досі ніхто не говорив по-людському, й тепер він дає волю словам… Те, що сталося з моєю дружиною, я вже давно забув або ж намагаюсь удавати, ніби забув, крутилася думка в голові Геродота. Його жона, красуня Мелісса, зробила з ним те, що робить в Елладі мало яка дружина, дала йому аполейпсис, коли галікарнаський тиран Ліґдамід вигнав Геродота з дому й пустив блукати світами. Тепер мене вже ніщо не пов'язує з рідним Галікарнасом, бо про жону я не думаю, син помер десять тому літ, а старий батько Лік та мати Дріо теж переселилися в Аїдове царство тіней…