Не дратуйте грифонів – Іван Білик

Велеслав мовчки, але вперто боровся з жоною за свого спадкоємця, та материна ласка частіше брала гору в тому ратуванні. До того ж з роками й син став хитріший і намагався використовувати їхні змагання в своїх потребах.

Коли Кіно переступила поріг того віку, за яким жона могла вже не боятися лихого поголосу, в її просторій теремниці майже завжди бувало велелюдно. Повз те село пролягала путь з Ольбії в землі русинів, куди купці їздили, скуповувати хліб. І найбагатші та впливовіші знаходили в оселі великої княгині теплий притулок. То були виключно елліни, й у такі дні княгиня Кіно почувалася щасливою. Їй припадали до смаку лестощі купців, і хоч вона знала, що то — через її високий сан, але сі люди розмовляли мовою еллінів, і того цілком вистачало.

Літ тому зо п'ять велика княгиня доручила своєму старійшому робові-огнищанину купити в Ольбії дім, і тепер сама часто плавала ладдею на торги. Великий князь Велеслав Боримислович довідався про те ще позаминулого літа, коли почав свататися до доньки сіверського князя Рудана Лютиборовича, чийого вітця, Люта Пугачича, пам'ятав ще змалку. Через те сватання Велеславові було десь-то незручно гримати на свою стару жону. Кіно знала — він згодом таки пришле до неї гінця з грізним повелінням, і сушила собі голову, як би вихитритись. І гонець таки з'явився, але, замість отого повеління, приніс княгині жалобне покривало на голову.

Се була та мить, якої все своє подружнє життя чекала й тремко сподівалася Кіно. З того дня вона ставала не однією з жін нелюбого мужа, а матір'ю басилевса, яку можновладний син любив і якої мав слухатися, спокутувавши всі вітцеві гріхи щодо неї.

Кіно спершу зраділа, тоді перелякалась. А що коли гонець приніс і веління з'явитись у той їхній ратний Стан? Вона — родовита еллінка й своїх кумирів ніколи не зрікалась, та бува їй за гидотними законами скіфів накажуть лягти в труну поряд із своїм померлим можем?

Велика княгиня приготувалася боронитись і полегшено відітхнула тільки тоді, як гонець, виспавшись у стайні, нагодував коня, напоїв його й зник у хмарі куряви. Лише тепер Кіно віддалась радощам. Потім її здолали інші думки, й вона не знала, за що перше братися, хоч і сидіти отак не випадало, бо скіфи — народ підступний, і в сьому княгиня була твердо переконана. Кіно пережила кілька важких, повних тривоги днів, нарешті не витримала й послала в Стан, до сина, свого гінця-роба, та спливали нові дні, ще довші й тягучіші, а ні сина, ні роба не було.

Й коли Соболь нарешті приїхав, Кіно вже була ледве жива від нетерпіння. Й сього разу, як майже завжди останніми роками, Соболь застав у материному домі гостей, їх було двоє: один ще молодий, літ із тридцять п'ять, невисокий і чорнобородий, у простому полотняному хітоні, підперезаному вилинялим червленим опоясом. Другий здавався старішим од матері й не був схожий на елліна, хоча й розмовляв чистим іонійським діалектом, як справжній афінянин, мілетець, чи ольбіополіт. На еллінське привітання піднятою рукою гості відповіли Соболеві тим самим, а мати кинулася йому в обійми, тоді опустилась перед ним навколішки, обхопила за ноги, як і личило справжній еллінці, що зустрічає кревного мандрівника

Соболь не знав, хто сі люди, й було йому трохи незручно від такої материної ласки, бо довгі літа серед ратного Стану наклали й на нього свій карб. Та коли до по-еллінському вимощеного дворика зійшлися всі материні роби й мати вчинила на щасливе прибуття сина узливання олією Зевського вівтаря, Соболеві здалося, ніби він ніколи не полишав свого з дитинства рідного чотирикутного дворичка, й усе стало на свої місця, й він одчув полегшу.

Була обідня пора, й трапезувалися втрьох. Соболь лежав, спершись ліктем у шелестку, натоптану сіном довгасту подушку на столовому ліжку, навпроти так само влаштувався старійший гість, який назвав себе Гіперболом, а Велика княгиня примостилась на дзиґлику в синових ногах, бо жоні не личить чинити в трапезній те саме, що й можам, хай навіть один з них — її син, а другий — купець і лихварин, до того ж метек

Двоє робів прислуговували за обідом, уносили страви й виносили брудний посуд, колотили вино в кратері й наливали господині, її синові та їхньому гостеві. Другий гість, про якого мати сказала, що то еллін з Афін, до обіду лишатись не схотів і подався блукати селом, узявши в супровідні й тлумачі собі молодого роба. Афінянин був логограф, його цікавив побут скіфів, і Кіно не втримувала гостя, бо так порадив і Гіпербол. Метек разом із цим афінянином прибув звечора валкою старого Тимни й мало не до самого ранку розмовляв про щось із господинею, чого не чув ні Геродот, який пішов спати, ні жоден з робів.

Ведучи за трапезою неквапливу й не дуже важку розмову, Кіно раз по раз перезиралася з Гіперболом, не знаючи, як почати про те, що було звечора домовлено, й чи взагалі починати зараз, отут, за обідом, певно, краще по тому, коли вона лишиться з сином сама

Нарешті вона не витримала й сказала те, що найменше важило:

— Гіпербол продає в Ольбіі гарну садибу, Скіле.

Вона навіть ім'я синове перевертала на грецький лад, а й розмовляли всі троє по-грецькому.

— Вже ж маєш, — байдуже відповів Скіл-Соболь. За брамою двору на пустирищі юрмилися його вої, три сотні можів, яких він узяв із собою в дорогу. Йому майнуло, що добре було б не мати їх поряд себе бодай отут, у сьому домі, та він тепер був басилевсом усіх скіфів, а басилевсові не личило їздити самому навіть до рідної матері в гості. Тоді перед очима виріс образ молоденької чорноокої роби, яка разів зо п'ять промайнула сьогодні перед ним у довгих рясних штанях, і він спитав матері:

— Як речеться ота твоя роба?

Кіно знала нахили свого сина й потурала їм, одколи він став дорослий. Але на думці в неї зараз було інше, й вона нетерпляче відповіла:

— Речеться Парміс. Вона персіянка. Я купила її того літа на ольбійській аґорі. — Й мимохідь подумала, що пришле ту робу синові на ложе, але се буде потім, увечері, а зараз треба поговорити про інше. — Я не для себе кажу про ту садибу, — зиркнувши ще раз на старого метека Гіпербола, завважила вона.

— Тоді для кого ж? Чи не для мене?

Кіно витримала синів посміх і ствердно кивнула:

— Таки ж для тебе, Скіле.

А метек узявся розхвалювати садибу Велика, в гарному місці, над самою аґорою, коло храму Вакха, та й візьме він недорого, майже задурно віддасть, і то з великої любови до Скіла та його вельмидостойної матері. Скіл-Соболь не переставав посміхатися.

— Знай, трапедзите, — сказав він Гіперболові, — коли б я замав таку хіть, міг би завалити садибу твою горою золота. Чи ти несвідомий, з ким маєш розмову?

Гіпербол, червоніючи, почав виправдовуватись:

— Як то! Як то, басилевсе! Чи ж ми, бідні, не знаємо, хто тепер тримає в руках Ареїв меч! Але ж пощо басилевсові розкидати своє золото?

Та великий князь усієї Скіфії вже й забув про се. Кивнувши до роба, який допіру зайшов, він звелів улити в чорний вухатий полумисок чистого, не розведеного вина. Роб негайно виконав наказ, а Кіно притамовано зітхнула. На вічі їй виступили дві сльози й затремтіли там. Ціле житія своє вона силкувалася прищепити синові еллінські звички Він і справді розмовляв по-грецькому, мов родовитий громадянин Істрії чи Ольбіі, але отой його наказ робові геть засмутив її, бо нерозведене вино пили лише варвари. Невже, ставши басилевсом скіфів, син стане й справжнім скіфом, одцуравшись усього того, що всотав із материним молоком?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: