Не дратуйте грифонів – Іван Білик

Геродот, ще не втямивши, куди гне скіфський володар, похолов.

— Може, єси послуг афінський? Від греків твоїх у мене вже голова болить. Обридли мені ваші викрути. Бо з-під комождого корзна грецького стирчить лисячий хвіст. Воїжир повів полоном двадесять тисяч моїх ратників, ти про се відаєш? Пощо ж тепер просить о мирі? Речи! Не речи лише про наше родацтво та про наших кумирів, у яких вірять і туричі задунайські.

Він підбіг до свого жеребця й вихопивсь у сідло, й Слободан із Геродотом наздогнали його на вловчій стежині. За ловцями вже й слід запавсь, і Геродот, женучи низькими шелюгами, порівнявся з ним і крикнув

— Кіріє басилевсе! Я повідаю тобі все! Я сказав тракійському басилевсові — таври попалили афінські кораблі й не сподівайсь від афінян підмоги!

Осмогруд здибив жеребця

— Ти ж також єси афінянин.

— Я еллін і хочу, щоб елліни жили й далі в своїй Елладі, басилевсе!

Вони стояли один супротиву одному, коні їхні кусались і дзенькали багатою зброєю, а вони дивилися й дивились один на одного й не бачили найголовнішого — своїх очей, бо тільки з них променіє істина Слободан те кричав, перетлумачуючи їхні слова, навколо ж стояла ніч, і лише зорі були свідками тієї несподіваної розмови.

Осмогруд підтяг коневу морду до самих грудей і вже тихо мовив:

— Я дам тобі за твоє сольство багаті дари золотом і сріблом, наші туричі відвезуть тебе додому, й ти станеш найбагатшою в Афінах людиною.

Він хотів востаннє перевірити правдивість грекових слів, у які кортіло вірити, та грек раптом зіскочив з коня й почав хапати Осмогрудового гнідого за вузду:

— Кіріє! Кіріє басилевсе!.. Не треба мені дарів… Чуєш? Не треба. За ті дари Фукідід зведе мене зо світу, й ні Перікл, ні кумири еллінські мені не допоможуть.

Саме се й хотів Осмогруд почути від грека. Отже ж, Воїжира злякала не так братогубна рать, як щось інше, й тут, певно, й належало шукати правду.

Коли наступного вечора Великий князь укупі з рештою ловців повернувся до табору, там панувало радісне збудження. Осторонь розбили намети ті дві тьми, що були зникли після переправи за Дунай. Косаки здавались обдерті й задрипані, але при комонях та своїм оружжі, й Осмогруд лише тепер остаточно повірив і Воїжировому послові Геродотові, й самому Воїжирові.

В таборі тих, що повернулися, волфи чинили требу Соварогові, багату требу за щасливе повернення. Такої ні древляни, ні русини, ні севери не чинять навіть після здобуття побіди, бо ж побіда — то везіння, повернення ж із полону — щастя. Воїн, що згинув у раті, піде на небо, в ірай, вільним, полоненець же й на тому світі лишиться робом своєму господареві.

Геродот ходив між сими людьми, й поділяв їхню радість, бо й сам спричинився до неї, й не знав лиш одного: чому скіфи охочіш умирають, ніж здаються в полон.

По трьох днях до лівого берега Дунаю пристало три ладді. На передній, оздобленій по-княжому, був колишній Великий князь усіх сколотів, а тепер ускок і зрадник Соболь, закутий у важкі золоті вериги, бо князя навіть заковувати належить тільки в золото. Воїжир беззастережно повертав Осмогрудові все, що досі стояло між ними: й полонених воїв, і самого вскока Соболя. Великий князь Осмогруд стояв на піщаній кручі й твердою рукою тримав повід коня. Погляд у нього був теж твердий і жорстокий, і він молився всім кумирам, аби не дали йому розчулитись і зім'якнути. Варто було підійти до ладь і глянути в винуваті й розкаяні вічі старшого брата, й від тієї суворости не лишилося б і сліду. Великий князь одчував се, й ціпив зуби, й подумки моливсь і моливсь кумирам о жорстокість і несхилу. Й Слободан, права рука володарева, теж се бачив і знав, і в душі йому хололо.

Того ж дня відбулося й волошіння, й усі волфи водностай визнали Соболя ускоком і зрадником дідніх кумирів та дідньої землі. Соболеві спершу стяли чорну косу з голеного тім'я, тоді вуса. Й лише по тому голову. Й Осмогруд був при сім, і дивився на все те, й жоден м'яз на виду його не здригнувся, бо він був не братом своєму братові, а Великим князем сколотським, володарем усіх племен дідньої землі й охоронцем діднього закону та покону.

А тоді ввесь Стан великокняжої раті терзався триденним плачем.

— Соболь був моїм братом, і сином вітця мого Великого князя Велеслава, й тримав меч Юра Побідника, — сказав Осмогруд і першим протнув лівицю свою гострим площиком стріли. — Ховати-ймемо його як Великого князя.

Труп обмили, й випатрали від усього зайвого, й наповнили товченим купером, й аравійською смолою духмяною, що греки речуть на неї ладан, і насінням селери, й насінням пахучого ганусу, й залили зверху гарячим воском, а тоді зодягли по-великокняжому й поклали в золочену корсту на золоченому двоколі й, натерзавшись, вирядили в останню путь у Древлянську вкраїну, на дідівщину й батьківщину, бо Великий князь Соболь був древлянин.

Слободан і собі протнув ліву руку стрілою, бо так велів покон, але суму за вбитим не мав у серці й краплини. Соболь за життя не зробив йому нічого доброго, хоч і поганого не зробив, зате вчинив многе зло й древлянам, і северам, і русинам, і всьому народові, бо зрадив і землю свою, закони, якими вона трималася тисячу літ. Молодий воєвода ходив серед терзальників, байдуже дивився на їхні подряпані до крови лиця й вичавлені сльози й думав про те, що в житті все повторюється. Колись тому літ, може, зо сто, Савлій, прадід Осмогрудів, сам убив свого брата, який почав таємно чинити требу грецьким кумирам.

Зате Геродот мов ошалів. Чужа туга й роблені сльози щиро вражали його, він силкувався нічого не вґавити й старанно записував усе, що видів і що чув.

— Досущ як у єгиптян, — сказав він, — стежачи за прибиранням небіжчика. — Ті також бальсамують мерців своїх.

— Так самісінько? — здивувався Слободан.

— Так… ні, трохи не так. Ще вимочують померлого в вапні, та солях різних, та підошви на ногах зрізають, бо ними топтав грішну землю…

— Земля — свята, — заперечив Слободан. — Від Землі все на світі пішло: й люди, й кумири…

Геродот се добре знав. З якогось доволі давнього часу греки перейняли від тракійців культ богині Землі.

— Ми речемо на неї Семеля, — сказав він. — Так само, як ваші родаки тракійці. Вона породила Діоніса-Вакха.

— Туричі кажуть Земеля, — заперечив Слободан, але се вже значення не мало й не вельми важило, бо грек тобі ніколи нічого до пуття не вимовить.

— І скільки днів везти-ймуть його на вітчину? — спитав Геродот.

Слободан замислився:

— Днів сорок…

— Сорок… — повторив Геродот. — А чи се не в твої рідні краї? Там і річка, й земля однаково зветься… Як ти колись мені казав? Герри?

— Герри… — підтакнув Слободан. — А по-нашому трохи не так. Ми називаємо вкраїну Древлянія, а річку нашу — Древлянка.

— Герри, Герри, Герри… — кілька разів повторив для пам'яти Геродот. Скільки б дав він за те, щоб йому дозволили супроводити похорон скіфського басилевса в землі за таємничою річкою, яку греки в Афінах і не в Афінах звуть Геррами, та й вітчину басилевсів — теж Геррами, хоч уявлення не мають, ні де вона, ні що воно. Багато б дав Геродот, аби на власні вічі побачити ховання скіфського волостелина, та одне, що скіфи на вітчину свою ніколи не пускають (казали ж Дарієві, персіянинові — знайди-но, спробуй, могили наших царів!), а друге — мав уже вертатися на той бік Істру-Дунаю, бо був не просто собі мандрівником, а слом тракійського царя Сіталка.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: