Не дратуйте грифонів – Іван Білик

Великий князь, примостившись край ложа, дослухався до дотиків її ніжних і чуйних пальців та плюскотіння теплої води в співучій мисі й думав, що се, власне, те, чого йому ввесь час бракувало, а виразисті очі Герміони, коли вона знизу вгору дивилася на нього, сяяли радістю й нетерпінням.

Уранці він за набутою в Стані звичкою прокинувся з першим сонцем, і поряд на пухкому ложі була знову Герміона, розімліла й розкидана в теплі затемненого таламуса, струнка й досконала, мов ті харити, яких Соболь бачив на чорнолакових афінських енохоях та пеліках. Тоді йому здалося, що вона й сама ввібрала в себе довершені лінії тих пеліків та амфор, нова хвиля тепла залляла його з голови до ніг, і він ледь чутно провів рукою по чистому, як новий сніг, тілові Герміони. Вона прокинулася, й солодко випросталась, і притягла його до себе, раптом спалахнувши займистим рум'янцем.

А по сніданковій порі, лежачи на його пружному м'язистому передпліччі, вона водила маленьким пальчиком по колючому, з двох днів не голеному тім'ї й перебирала чорне пасмо довгої чуприни.

— Відріж її, — сказала Герміона.

— Пощо?

— Тоді в тебе відросте волосся й ти зовсім не будеш схожий на них.

Вона говорила про скіфів, і Соболь потамовано зітхнув:

— А як же я вернуся… туди?

Вона підвелась на лікоть і заглянула йому в очі, й у зіницях її він побачив себе й свою бриту голову з в'юном кіски. А Герміона, певно, знала, що він там бачить, і говорила тихо та млосно:

— А ти не вертайся. Тоді в тебе й борода відросте, й будеш, як усі…

— Хто «всі»?

— Як усі елліни, — відповіла вона ще тихіше.

Соболь засміявся, вивільнившись із її м'яких рук, і почав убиратися в те, що з вечора налаштувала йому роба-покоївка. Так завжди говорила йому мати, й се його трохи ображало.

— Мій отець і мій дід були басилевсами скіфів, — нагадав Герміоні Соболь.

Але вона тут-таки знайшла відповідь:

— А кров людині дає мати, бо так звеліла Гера, Скіле.

Й тепер уже Соболь ніскільки не сумнівався, що то слова невгамовної Кіно. Герміона навіть назвала його так, як завше називала стара басиліса.

— Вона давно поїхала? — спитав Соболь. Герміона подумала:

— Перед двома декадами. Все чекала на тебе.

Молода жінка навіть не замислилася, про кого він питає, бо Кіно незримо була ввесь час між ними.

Соболь убрався в тонкий хітон із м'якої червленої вовни, вдяг куці еллінські ногавиці, що ледве сягали за коліна, взувся в еллінські черевії, що застібались на гаплики, й подивився на Герміону. На серці раптом замлоїлося, й Соболь згадав: якщо Герміона зараз промовить, що він викапаний еллін і тільки бороди та волосся йому бракує, — неодмінно трапиться щось лихе й невідворотне. Лежачи на боці зовсім гола, підперши щоку довгопалою рукою, Герміона теж дивилася на нього, й страх у Соболевому серці дужчав і дужчав. Її вуста розтулились, та не зронили тих слів, і Соболеві попустило в грудях.

Пошлю в Афіни багаті дари й накажу віддати жерцям того хорому, що серед священного гаю Евменід. Мати так докладно розповідала йому про афінські хороми, що він мовби бачив їх на власні очі. Еринїї, німфи невблаганної помсти, які все життя переслідують мене за невчинені гріхи, зглянуться на мене й теж стануть лагідними евменідами, з пристрастю думав Соболь, бо я загадав на Герміону й кумири дали мені добрий знак.

Се принесло йому душевний спокій.

Над обід у гості до скіфського басилевса завітала ціла дюжина магістратів — і з колегії архонтів троє, й з колегії П'яти двоє, й четверо з колегії Дев'яти, й два ситони, й навіть старший аґораном, що наглядав на торжищі за цінами, товарами та податками з метеків і чужоземців. Скіл-Соболь поспитав архонта-епоніма Еака, що там чинять ратники за брамою, й той усміхнувсь:

— Оті десятеро скіфів? Усі вони вже тут. Ніктепарх упустив їх ночувати в кліть до сторожі. Сю ніч сильний вітер був!

Скіл-Соболь невдоволено буркнув:

— Я питав тебе про тих, що лишилися за Лиманом.

Вийшло трохи грубо, та старий Еак навіть не завважив того.

— Ти мислиш, басилевсе, — спитав він, — знову поставити їх під нашими мурами?

Не так давно майже вся скіфська рать уже стояла під мурами міста, й усі в Ольбії з тривогою згадували той час. Але з басилевсом скіфів сперечатися не годилось, і він удав, що питає просто з цікавости. Скіл-Соболь відчув загальну настороженість і спробував згладити се враження.

— Сього разу я привів не всю рать, а жменьку. Тисячу. Басилевсові не личить ходити самому. П'ять сотень з обозом переправиться вгорі, а сих, що зосталися за Лиманом, треба перевезти.

Ольбійські евпатриди, що насідали по всіх ложах і всіх тронах простірного екуса, пожвавішали, бо чутка про нову облогу не давала їм спокою й привела сюди, але тепер слова скіфського басилевса, сієї людини, яка мовила по-їхньому, наче справжній ольбіополіт, — заспокоїли їх остаточно. Архонт Еак підвівся й вийшов, а за хвилину повернувся й повідомив Соболя:

— Скіле, я послав роба свого гукнути сюди наварха.[57]

В екусі стояло велике бронзове вогнище о трьох коротких ніжках, яке скидалось на жертовник, і звідти хвилями линуло тепло. Роб-частувальник нарешті вніс кратер, по тому три півамфори — одну з вином і дві з водою, й почав розводити напій. Певно, се здогадалася Герміона, не без удячности подумав Соболь про свою нову жону. Жодна жона, скількох я перезнав досі, не пасувала б навіть у підметки її сандалій.

І коли молоденька роба-покоївка внесла цілий кошик золотих і срібних келихів, прийшов покликаний Еаком наварх. Се був обвітрений кремезний моряк у чорному корзні-хламиді. Він повідомив, що суден в Ольбії зараз мало.

— Скільки? — спитав архонт Еак.

— Одна трієра й чотири малих діери, архонте. А Лиман розлився з осени на цілий схен.[58]

— До вечора перевезете, — сказав Соболь, і наварх неохоче погодився.

— Хіба що до самої ночі…

Він душком випорожнив простягнений йому робом-частувальником ритон вина у вигляді двох баранячих голів із двома горлечками й ураз повеселішав:

— Добре вино. Слава тобі, басилевсе, й слава доброму кумирові Амфіктіону, що навчив еллінів змішувати вино з водою!

— Я п'ю нерозведене, — неприязно відгукнувся Соболь. — По-скіфському.

Й евпатриди, які зрозуміли нечемність грубого моряка, поквапливо допили зі своїх чар і заходилися підставляти порожній посуд частувальникові:

— Лий, робе, й мені по-скіфському!

— Також по-скіфському…

А старий Еак, який ніколи не відзначавсь умінням чемно розмовляти, сього разу квапливо вирядив наварха з екуса:

— Йди, Аріоне, звели закладати весла в судна.

Наварх знову нахмурився й вийшов, недбало махнувши рукою, й шкарубка моряцька хламида його сердито зашелестіла в одвірках.

Соболь осягнув поглядом присутніх, бо поведінку наварха всіх ольбійських кораблів можна було розцінювати не інакше як образу. Й усі се добре відчували й заходились один з-поперед одного нахвалювати скіфів за дотепний спосіб пити вино.

Тоді архонт-басилей Макроб перекинув розмову на теремницю скіфського басилевса:

— Такого в Ольбії не було й немає. Повідаю вам, у сьому теремі не посоромився б жити й найбагатший афінський евпатрид!

— А ти город наш бачив, Скіле? — раптом спало на думку архонтові Еаку. Сьогодні він був головним хоревтом, і Соболеві все здавалося дивним. Наближалась головна екклесія літа, коли вільні ольбійські громадяни переобирають і раду поліса, й усі колегії. Протягом дванадцяти місяців Еак карбував драхми зі своїм ім'ям, і се літо відтепер так і зватиметься: «Літо архонта Еака». Й хоч архонтом-епонімом ольбіополіт мав право стати лише раз у житті, та сей старий не шкодував ні рук, ні срібла, й голоси на всіх останніх екклесіях неухильно схилялися на його бік, чого не був певен про себе жоден з тут присутніх архонтів та магістратів.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: