Не дратуйте грифонів – Іван Білик

Він обернувся й почав проштовхуватись назад, а боляри мовчки послідували за ним. І тут чиясь рука боляче стиснула його за лікоть. То був Гіпербол. Він кивав у той бік, де стояли евпатриди. Любиця не відразу повірив своїм очам. Великий князь Соболь квапливо скинув із себе золототканий омофор, хтось простяг йому кошлату скіру бурого цапа. Соболь кинув її собі на плече, тоді натяг і цапину машкару з довгими витими рогами й почав стрибати та шарпати криваве м'ясо з допіру обдертого бугая. Руки його стали червоні, цапина скіра теж повбиралась у кров, а він стрибав і щоголосу мекав, передужуючи всіх «менад» і «сіленів», навіть отого, найшаленішого, з якого підкуплений Гіперболом юнак був здер машкару.

Тепер ольбіополіти дивилися тільки на нього, й се мов додавало йому жару й висушувало рештки мозку. Натовп горлав, і свистів, і грав на всі лади й на всі дудки, й бив у бубни та тимпани, а гора туш біля вівтаря росла й росла, й кров офірованих тварин уже давно не всотувалась у виїмок перед вівтарем і чорними струмками текла між каміння бруківки. «Менади» й «сілени» сковзалися на крові, й падали, й знову вставали, й сказ набирав дедалі більшого розмаху, не чути вже було навіть досмертного мучання жертв. Аґора перетворилася на суцільний котел, який кипів і порскав шпарким варом диких пристрастей, поту, й бруду, й крови.

Більше не стережучись, Любиця здер із себе машкару й кинувсь утікати від того жаху й тієї ганьби, й ніхто не спиняв ні його, ні двох боляр, Дорогомира й Людоту, хоч усі троє були з одкритими голобородими обличчями.

Довга головна вулиця, що вела від аґори до полунічного, Борейського, пілону, видалася їм ще довшою, й вони ледве здолали її, й досі забиту припізнілими святкувальниками та худобою.

Чутка враз облетіла всю рать, що нудилася за мурами Ольбії. Чи то котрийсь із двох боляр, які все бачили, чи вої самотуж дізналися про се від греків, але в сотнях тільки й говорили за ганьбу Великого князя. Й хоч говорили потай і пошепки, та чутка завжди є то приголомшливішою, що більше в ній таїни.

Й Любиця не спиняв своїх воїнів. Перетяти поголос він міг тільки сам, але не хотів сього робити, бо мав би клястись, а клястися неправедно не зміг би. Цілий день і цілу ніч рудовусий сіверський князь ні з ким не розмовляв і нікого не підпускав до себе, а вранці вирядив своїх теж рудовусих синів із двома десятками комонців у путь.

— Розшукаєш Осмогруда, — сказав він старшому княжичеві, Стоїлові.

— Де?

— Того й сам не відаю. Питати-ймеш по селах. А як зналізеш, то речи: княже, твій брат став гречином. Запродав кумирів наших і чинить требу грецьким. А ще речи йому: княже, тобі отець мій кланяється в ноги…

— Так і ректи? — Стоїл глянув на вітця з недовірою: — Так і ректи? В ноги кланяються тільки Великому князеві…

— Ректи-ймеш усе, що тобі повідаю! Речи йому: тобі отець мій кланяється в ноги й благально просить їхати в Стан… — Любиця Пугачич подумав і виправив себе: — Не в Стан, а сюди, під осе грецьке торжище.

Вони розмовляли віч-на-віч, і се до часу мало лишатися таємницею. Старий князь вирядив із полотки всіх і говорив пошепки.

— А як не зволіє їхати?

Любиця вперше підвищив голос:

— Проси добре, аби зволів!

Він помовчав, а тоді вирішив, що старший син мусить знати все, бо незабаром перебере від отця князівський пернач і князівського меча золотовручного, тож розповів йому докладно про страшну ганьбу, якою вкрив себе син Велеславів.

Старший Любичич, Стоїл, та його брат Милан разом із своїми двома десятками воїв і завідними кіньми плавом перебралися на той бік Лиману напроти гирла Інгулу й лівим берегом сієї річки подались угору. Князя Осмогруда вони знайшли неподалік того самого місця, де його бачили останнього разу. Та Осмогруд сприйняв звістку дуже спокійно, навіть байдуже.

— Його мати є грекиня, — сказав він Стоїлові й більше нічого не хотів слухати. Рудовусий княжич, одноліток Осмогруда, тоскно дивився на пістрявий табун коней, що вільно паслися за гони від табурища, на воїв між полотками та величезні чотири котли, в яких варивсь обід.

— А скільки воїв маєш? — спитав Стоїл, не зводячи голодного погляду з найближчого котлища.

— Скільки вільно пристали до мене, всі мої, — недружелюбно відповів Осмогруд, по тому зглянувся над своїм однолітком, який нічим не завинив перед ним: — Тисяча, може, буде, а може, й ні. Їсти хочеш? — Він перехопив Стоїлів погляд і покартав себе за невважність.

Рудовусий княжич просто відповів:

— Угу.

— Хай довариться, на всіх стачить.

Із тим Стоїл і повернувся до вітця.

В ратному таборі під мурами Ольбії вже творилося недобре. Любиця Пугачич насилу стримував косаків, бо никали поміж полотками лихі й настовбурчені, й щомиті можна було сподіватися від них чого завгодно.

— Неліпо чиниш, княже, — мовив Любиці велій болярин Дорогомир, який був з ним того дня на ганебному ольбійському грищі, — неліпо — й край.

— Бо що? — сіпнув рудим вусом Любиця.

— Бо займуть коней — і шукай вітра в полі.

— Куди ж вони подадуться?..

Князь добре знав, що в тому разі можуть зробити косаки й куди податись, але чекав, поки се скаже й Дорогомир. Та, замість нього, відповів молодший болярин Людота — він теж був тоді в Ольбії й бачив ганьбу свого Великого князя, який стрибав та брикався на очах в усього народу, мов скажений цап. Болярин мовив:

— Займуть і коней, і вози, й подадуться в стан, а ми тут утрьох стерегти-ймемо того…

Він хотів додати: несамовитого, але надто вже страшним видавалося те слово при великокняжім імені, й молодий болярин лише махнув рукою на почорнілі від часу та негоди колись білі мури грецького торжища, й усі троє похнюпили голови. Тоді Людота ще підкинув хмизу в вогонь, який і так уже пік їм у грудях:

— Стерегти-ймемо, щоб жодна волосина не впала йому з неголеного підборіддя.

Се нагадало всім дике шаловисько в грецькому городі та Великого князя, який блеяв і мекав, забувши й дідніх кумирів, і сором, і людську гідність. Велій болярин Дорогомир сказав:

— Княже, веди воїв до Стану.

Але Любиця мав уже власний рішенець і підвівся:

— Грай!

— У сурму? — пожвавивсь Людота, схопившись і собі. — Вертаємо до Стану?

Та рудовусий сіверський князь Любиця Пугачич надів смушеву шапку й заправив ще карого в'юнкого чуба за вухо:

— До князя Осмогруда!

Рать збиралася швидко, охоче, не криючись, на очах в усієї Ольбії, й ратників, заполонених нетерплячкою, сотники розгорнули в похідний стрій. Попереду йшов обоз волячих запрягів, по них — півтисячі комонної сторожі. Решта двома вервечками розтяглася ліворуч і праворуч валки. Іржали коні, ревіла худоба в ярмах і в череді, а з кам'яних мурів грецького торжища вслід скіфській раті дивилися гопліти в святкових хламидах. Дивуватися було чого, бо варвари знялись геть несподівано, а всі ж добре знали, що їхній басилевс і досі сидить в Ольбії, в теремі своєї матері басиліси Кіно.

Розділ 18

Тисяча сіверського князя Любиці Пугачича, що покинула Соболя, знайшла Осмогруда дуже швидко. Він, власне, лишався в тому самому таборі, й дорогу вказував старший Любичич, Стоїл. Свого молодшого сина Милана рудовусий князь лишив з десятком комонців у рідких перелісках неподалік Ольбії, на правому березі Лиману. Княжич мав стежити за тим, що відбуватиметься в Ольбії після відходу раті й що чинитиме Великий князь Соболь.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: