Не дратуйте грифонів – Іван Білик

— Викиньте се падло за ворота, щоб і не смерділо тут!

Гіпербола затурляли в плечі й спину, й він опинився на гамірній вуличці. Вслід йому забряжчав золотий світильник. Якийсь ольбіополіт у грубому гіматаї, здається, гончар з Нижнього міста, підібрав золотий виріб і простяг йому, та Гіпербол, забувши все на світі, схопився й квапливо подибуляв тісною вуличкою туди, де на розі Медини виднів його дім.

Стямився лиш опівдні, коли над Ольбією нависло суцільне ревище. Ревла худоба, зігнана до города з усіх усюд, негодована й непоєна, бо людям було зараз не до худоби. Вони й самі вже не знали, що робити й куди податися, й над ними простирали крила свої перші чорні демони голоду.

Обережно визирнувши з хвіртки й пересвідчившись у тому, що Іфікратових робів навколо нема, Гіпербол сховався знову, підійшов у лівий од вулиці куток двору й плюнув на маленьку герму, встановлену біля самого нужника. То було погруддя колишнього власника Іфікрата. Гіпербол замовив його в місяці ґамеліоні[49] сього року тому дорійському скульпторові й архітектору Телеклові, що зводив дім для скіфського басилевса. Дав Телеклові п'ять мін тільки за те, щоб мати вдома зображення ненависного Іфікрата й, коли лють підступить до горла, — плювати на нього.

Він ще раз набрав слини й плюнув на мармурове погруддя, тоді відчинив хвіртку й пішов уздовж Медини до басилісиного будинку.

Вислухавши його, Кіно блиснула різними очима й наказала:

— Чекай мене тут!

А сама вдяглась у найдорожчий бевдос і вийшла з дому, прихопивши старого роба, який прокладав їй дорогу серед гармидеру обложеного міста, й робу-повариню, що несла за нею критий круглястий кошик з біленої лози.

Коло Іфікратового двору Кіно звеліла робові:

— Стукай у хвіртку!

Роб несміливо брязнув кільцем, але ніхто не відімкнув хвіртки, навіть не виглянув з вузенького віконця.

— Грюкни дужче! — мовила басиліса. Її вже хапали люті демони, та вона змагала їх.

Роб щосили загрюкотів, і тоді з тераси над брамою перехилилася стрижена голова котрогось із робів Іфікрата блиснуло свіжо вигострене лезо довгого списа.

— Хто стукає? Господар не вдома!

— А тобі, нікчемо, повилазило, не бачиш, хто стукає? — спокійним голосом відказала Кіно. — Відчини, я прийшла не до господаря твого, а до господині.

Голова зоруженого роба зникла, й по хвилі, яка здалася гостям доволі довгою, вже інший приворітний роб одчинив басилісі хвіртку. Кіно плавно пройшла через нерівними плитками вимощений дворик до екуса, де її вже виглядала літня жона Іфікратова. Сам Іфікрат, збентежений такою несподіваною гостиною, крадькома визирнув у віконце ґінекея, проте Кіно вдала, ніби його не помітила.

— Хайре! — привіталась вона перша, й господиня відповіла на її порух. Вона мала темне, геть зморшкувате обличчя й сумні карі вічі, а бузкова намітка не могла сховати білого, мов вимочений у сірці льон, безладно кучерявого волосся.

— Будь гостею, басилісо, — сказала вона й пропустила Кіно до екуса.

Гостя раптом сказала:

— Може, запросиш до ґінекея?

Там був Іфікрат, і вона хотіла його заскочити.

— Добре, — відповіла розгублена господиня. — Посидь хвилинку, я… приберу трохи.

Й коли вона запросила Кіно до ґінекея, там уже нікого не було. Басиліса заходилася роздавати подарунки:

— Се ось тобі гребінь з лівійської черепахи. А се доньці твоїй молодшій заколка срібна, хай пощастить із нареченим. А ся ось доньці старшій, золота, з афінських ерґастеріїв…

Господиня дякувала й безпорадно шарілася. Кіно витягла з принесеного кошика різні солодощі, теж примовляючи, що для кого, по тому спитала:

— А де ж твої доньки?

Жона Іфікратова, яка досі намагалася всміхатись, раптом стягла намітку з голови й заголосила:

— Зглянься, басилісо!.. Хай геката навіщує тобі довгих літ!.. Не занапасти чадь мою, ти ж і сама мати-и!..

Кіно гидливо поморщилась і вийшла, залишивши стару жону скубти на собі сиве волосся. Іфікрат уже стояв серед дворика.

— Я прийшла побачити доньку твою Герміону, — сказала Кіно. — Дозволяєш мені, вродженій еллінці, поговорити з нею?

— Навіщо? — глухим голосом поспитав Іфікрат. — Навіщо?

Вздовж усього парапету тераси над чотирма рядами колон перістилю стояло душ із двадцять озброєних робів, роби вешталися й у дворику, й Кіно подумала, що сей Іфікрат уже не може дати ладу навіть своїм «тілам», не те що собі самому.

— В нас, жін, — сказала вона, — є слова, які вам, можам, не завше годиться слухати. А доньки твоєї я не зачеплю.

Вона ввійшла до екуса. Там нікого не було. Тоді повернулася й сердито блимнула на Іфікрата, який, безвільно повісивши руки, стояв на тому самому місці, й увійшла в наступні двері. Якщо дівчат не було ні в екусі, ні в ґінекеї, то вони могли сховатися лише тут, бо Кіно добре знала звичаєве розташування світлиць в еллінськоу домі.

Дівчата й справді сиділи на батьківському подружньому ложі в таламусі. Разом із ними була русява й коротко стрижена роба з допитливими й трохи наляканими очима. Герміону Кіно впізнала відразу. Чорноока й схожа на вітця дівчина літ за вісімнадцять була й справді незрівняною красунею. Її не дуже великі, але ясні карі вічі дивились насторожено, та просто, й Кіно всміхнулася до неї. Тоді блимнула до тих двох, аби вийшли, й сіла віддалік на ложі. Герміона й не ворухнулася.

— Ти відаєш, хто я? — спитала Кіно.

Дівчина кивнула.

— Й відаєш, чого я прийшла?

Герміона знову мовчки ствердила.

— То й як?

Та посміхнулася, мов до самої себе, й не відповіла. Кіно думала, як почати розмову. Надворі й досі стояв Іфікрат, повісивши руки мотуззям додолу, а віддалік юрмилися роби й домочадці, й се не давало змоги зосередитись і добрати ті слова, які єдині спроможні були схилити дівчину. Кіно дивилася то на неї, то в прочинені двері, й Герміона сказала:

— Твій син — басилевс.

Тепер уже гостя кивнула головою. Ся дівчина перестала здаватись їй такою лякливою, як здалося перше.

— Й він такий самий дикий варвар, як і всі скіфи.

— Хто тобі сказав?

— Мій отець.

Кіно думала, як повестись, але Герміона перебила її думки:

— Тато казав, що ліпше заколе й себе, й мене, ніж віддасть смердючому варварові.

Басиліса почала злитися:

— Чому се він смердючий?

— Бо варвари ніколи не злазять із коня й ніколи не вмиваються.

Ті слова вона вимовила з цілковитою переконаністю, й Кіно вперше завагалась, чи варто було йти на таку розмову. Тим більше її вразило, коли юна красуня спитала:

— Він удався в тебе чи в отця?

Кіно почала довго й докладно пояснювати їй, що хоч вона й сама еллінка й любить усе лиш еллінське, та оте про скіфів, нібито сі люди днюють і ночують на конях і ніколи не вмиваються, — дурні теревені. Скіфи живуть у будинках і поводяться так само, як елліни, тільки їхнє військо, що на нього елліни кажуть «царські скіфи», живе в ратному Стані й возить за собою жін, поки жони молоді й здатні народжувати їм синів, а тих, що вже мають народити, відсилають назад, у свої городи та села. Й старих батьків теж.

Але Кіно не відповіла Герміоні на її пряме запитання, й дівчина нагадала:

— То в кого ж він удався?

Басиліса поправила на лівій скроні важку золоту підвіску з гранчастим кривавцем і не без гідности відповіла:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: