Не дратуйте грифонів – Іван Білик

— Завтра з першим сонцем…

Усіх уразила й мов змертвила та давно сподівана жахлива новина, що Гостомисл Диба таки винний і шестеро нових волохів потвердили волошіння Новослава Граба, а також Душана й Станка.

Й майже ніхто не знав, що після волошіння, коли в полотці Великого князя, крім самого Соболя, лишилися Валдислав, Сур та Малко, рудовусий сіверський князь Любиця сказав, дивлячись у червлений жар бронзового вогнища:

— Неправедно вчинили волфи, Великий княже.

Соболь одповів хрипким голосом:

— Ти-с просив переволошити, і я — дозволив. Чи не віруєш у кумирів наших?

Любиця Пугачич твердо відповів:

— Одне діло — кумири, инче діло — волфове!

Такого звинувачення ще ніхто не чув, і в полотці стало зовсім тихо, аж моторошно. Тоді з-від великокняжого ложа підвівся Валдислав, простяг руку й лагідно торкнувся Любичиного плеча. Й голос його був теж м'який і лагідний.

— Усі ми будемо вельми раді, коли Великий князь одужає, — сказав він. — І ти радіти-ймеш, правда, Любице? — Й доки рудовусий северин міркував, куди хилить сей турич, він так само проказав: — Але володар може знову занедужати, еге ж? Ну, там нежитя вхопити або ще чогось…

Від моторошної думки в Любиці аж вуса провисли й по спині пробігли мурахи. Він широко розплющеними очима подивився на турицького зайду, який був здатен до всього, й зів'яв, і згорбився, й поволі вийшов з намету.

А вранці, ще до сходу сонця, над стрімкою кручею зібралося багато косаків. Коло самого урвища стояв Диба зі скрученими руками, але без жупанської писаної свитки та шапки. Шпакуватий чуб його маяв на холодному вранішньому вітрі й ліз то за низький комір, то в вічі, й Диба зовсім байдуже стріпував бритою головою.

Всі чекали сходу сонця, й Граб, убраний у свіжу довгу сорочку та запнутий чистим полотком поза вуха, спитав, розглянувшись по натовпі:

— Хто воліє? Сю кров кумири беруть на себе.

Та жоден косак, і жоден болярин чи князь не бажав навіть такого легкого гріха брати на душу.

— Хто воліє? — поспитав знову Граб, бо якби ніхто не погодився, мав би сам закасувати рукави своєї жоночої сорочки, а йому того вельми не хотілось: одне діло — приректи людину до страти, й зовсім інше — відрубати їй голову власною рукою. Й коли на сході зарожевіло й сонце ось-ось мало виглянути, він жалібно й роздратовано гукнув угретє:

— Хто ж воліє?!

Обабіч Диби стояло двоє старих воїв о мечах, священна варта, але й вони вперто відвертались од упалого в розпач старійшини волфів. Учора волфи визнали жупана Дибу клятволамом, і се вже ні в кого не викликало сумнівів, але так само ні в кого не підіймалася рука на відчайдушного й могутнього рубайла Дибу.

Й раптом усі почули густий Дибин голос:

— Дай он тому, Грабе, бо твоя баб'яча дісниця схибить і не зможеш відтяти мені голови за раз. Я-м видів, як твої пальці вчора тремтіли. Дай йому, він і на брата руку підіймав.

Так сказав древлянський жупан Диба й зміряв прискаленим оком Валдислава, який стояв у першому ряді.

Турицький жупан весело засміявся й підійшов до Диби:

— Пощо речеш на мене «братогуб»? Я-м не вбивав свого брата!

— Але вбив би-с, якби доп'яв. Ти й рідну маму зарізав би-с.

У сю хвилю над обрієм з'явилися перші сонячні промені, Валдислав, і досі посміхаючись, вихопив з Грабових рук меча й поплював собі в жмені, жупан Диба став навколішки й поклався щокою на зрубаний пень. А вої тупо дивилися, як Валдислав підіймає меч обома руками, наче зібрався сокирою рубати дровиняку, та як меч свиснув у повітрі й опустився, як покотилась із кручі чубата Дибина голова, а вкорочене тіло засіпалось…

По трьох сідмицях Великий князь Соболь, оклигавши й набравшись нової сили, вирушив на далекі влови з кречетами. Стояла осінь, тепле бабине літо, й у плавнях понад Інгульцем збиралося безліч лебедів, журавлів, гусей, качок та іншої дичини. Вони ще не летіли в ірай, але гуртували великі зграї й годинами ширяли над плесами, привчаючи молодих до нелегкого шляху на полудень.

Саме в сьому місці першого ж дня надвечір, коли ловецький стан великокняжий розташувався на ночівлю, збираючись уранці почати полювання, на близькому паґорбі з'явилася добра сотня комонників. Сторожа зняла запізнілий лемент, і всі заобертались у той бік. Ловці хапалися до зброї, бо ніхто не відав, що то за люди й що їм треба в сьому полі. Спутані коні паслися далеко, на них надії ніхто не покладав: поки добіжиш, та поки розпутаєш, та поки загнуздаєш, ті з паґорка встигнуть усіх потяти.

Сили були нерівні, й сподіватися мисливці могли тільки на ласку Юра Побідника. Вони поволі сходились у коло до Великого князя й чекали, що буде далі, відчуваючи смоктання під ложечкою. Тоді з-поміж комонників на паґорі виділилось троє й понеслося вниз, до ловецького стану

Всі аж роти пороззявляли. На передньому коні сидів молодший брат Великого князя — Осмогруд. За сі майже півтора літа, відколи його не бачено в Стані, він розвинувсь у плечах і поміжнів, а вусате голобороде обличчя було темне від засмаги. За Осмогрудом тримався старий між з воїнськими вусами й кіскою та великим рубцем через увесь вид навскоси. Третім їхав ще зовсім молодий воїн, молодший і за Осмогруда.

Найбільш ошелешеним серед усіх ловців здавався Соболь. Він і досі тримав у руці напівздобутий з піхов меч і дививсь на брата нестямними очима знизу вгору. Десь у плавнях гомоніла дичина, й приборкані кречети в лозових клітках збуджено квилили.

— Сховай меч у піхва, брате, — сказав Осмогруд, не тішачись тим ураженням, яке справив на сих людей.

Всі з полегшею відітхнули, й тоді Осмогруд знову порушив тишу:

— Речуть, ніби-с убив ти жупана Дибу?

Се подіяло на Соболя, мов ляпас для сплячого, й він прокинувся й ще стонілим від сну голосом вигукнув:

— Не я-м убив! Його волфи вбили!

— За що?

— За клятволамство!..

Та Осмогруд підняв руку, наче мав право перебивати Великого князя:

— За те, що кричав мені «славу», брате. Всі відають, і всі те чули. Безневинного-с убив ти, брате… А ще-м чув я, що ладнуєш рать на турицького Воїжира, за Дунай. Чи правда то?

Соболь мовчав. Із першими морозами він збирався перейти Дунай по кризі й дав усе в сім ділі слово Валдиславові. Дбав не так за Валдислава, але ліпше мати сусідом свого друга, ніж братового.

— То ж родаки наші, туричі, — вів Осмогруд. — Не діло — ратитися з родаками.

Соболь прискалив око:

— Хіба ж Валдислав не є твій вуйко, рідний брат твоєї матері?

— Вуйко.

— Тож я й хочу спомогти твоєму родакові, — засміявся Соболь. Коли небезпека минула, він знову стямився й тепер говорив розкуто й вільно, як і належить Великому князеві, навіть коли навпроти — рідний брат, навіть коли сам піший, а брат — верхи. Й раптом йому спало на думку те, що мало б уже давно спасти. Він уражено вигукнув:

— Зажди!.. А хто се мовив тобі про моє ладнання на турицького князя Воїжира, га? Диба?.. Диба, речи! То ти й прийшов-с його хистити? А мовиш: «Диба є невинний»! Винний, винний, коли повідав тобі про мої лаштування. Бо ж їв у мене попіл з вогнища й присягався, ніби нічого про те не відає! Винного-м скарав я на горло й карати-йму всіх клятволамів, аби-с і ти про се відав!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: