Не дратуйте грифонів – Іван Білик

Й раптом усі почули густий Дибин голос:

— Дай он тому, Грабе, бо твоя баб'яча дісниця схибить і не зможеш відтяти мені голови за раз. Я-м видів, як твої пальці вчора тремтіли. Дай йому, він і на брата руку підіймав.

Так сказав древлянський жупан Диба й зміряв прискаленим оком Валдислава, який стояв у першому ряді.

Турицький жупан весело засміявся й підійшов до Диби:

— Пощо речеш на мене «братогуб»? Я-м не вбивав свого брата!

— Але вбив би-с, якби доп'яв. Ти й рідну маму зарізав би-с.

У сю хвилю над обрієм з'явилися перші сонячні промені, Валдислав, і досі посміхаючись, вихопив з Грабових рук меча й поплював собі в жмені, жупан Диба став навколішки й поклався щокою на зрубаний пень. А вої тупо дивилися, як Валдислав підіймає меч обома руками, наче зібрався сокирою рубати дровиняку, та як меч свиснув у повітрі й опустився, як покотилась із кручі чубата Дибина голова, а вкорочене тіло засіпалось…

По трьох сідмицях Великий князь Соболь, оклигавши й набравшись нової сили, вирушив на далекі влови з кречетами. Стояла осінь, тепле бабине літо, й у плавнях понад Інгульцем збиралося безліч лебедів, журавлів, гусей, качок та іншої дичини. Вони ще не летіли в ірай, але гуртували великі зграї й годинами ширяли над плесами, привчаючи молодих до нелегкого шляху на полудень.

Саме в сьому місці першого ж дня надвечір, коли ловецький стан великокняжий розташувався на ночівлю, збираючись уранці почати полювання, на близькому паґорбі з'явилася добра сотня комонників. Сторожа зняла запізнілий лемент, і всі заобертались у той бік. Ловці хапалися до зброї, бо ніхто не відав, що то за люди й що їм треба в сьому полі. Спутані коні паслися далеко, на них надії ніхто не покладав: поки добіжиш, та поки розпутаєш, та поки загнуздаєш, ті з паґорка встигнуть усіх потяти.

Сили були нерівні, й сподіватися мисливці могли тільки на ласку Юра Побідника. Вони поволі сходились у коло до Великого князя й чекали, що буде далі, відчуваючи смоктання під ложечкою. Тоді з-поміж комонників на паґорі виділилось троє й понеслося вниз, до ловецького стану

Всі аж роти пороззявляли. На передньому коні сидів молодший брат Великого князя — Осмогруд. За сі майже півтора літа, відколи його не бачено в Стані, він розвинувсь у плечах і поміжнів, а вусате голобороде обличчя було темне від засмаги. За Осмогрудом тримався старий між з воїнськими вусами й кіскою та великим рубцем через увесь вид навскоси. Третім їхав ще зовсім молодий воїн, молодший і за Осмогруда.

Найбільш ошелешеним серед усіх ловців здавався Соболь. Він і досі тримав у руці напівздобутий з піхов меч і дививсь на брата нестямними очима знизу вгору. Десь у плавнях гомоніла дичина, й приборкані кречети в лозових клітках збуджено квилили.

— Сховай меч у піхва, брате, — сказав Осмогруд, не тішачись тим ураженням, яке справив на сих людей.

Всі з полегшею відітхнули, й тоді Осмогруд знову порушив тишу:

— Речуть, ніби-с убив ти жупана Дибу?

Се подіяло на Соболя, мов ляпас для сплячого, й він прокинувся й ще стонілим від сну голосом вигукнув:

— Не я-м убив! Його волфи вбили!

— За що?

— За клятволамство!..

Та Осмогруд підняв руку, наче мав право перебивати Великого князя:

— За те, що кричав мені «славу», брате. Всі відають, і всі те чули. Безневинного-с убив ти, брате… А ще-м чув я, що ладнуєш рать на турицького Воїжира, за Дунай. Чи правда то?

Соболь мовчав. Із першими морозами він збирався перейти Дунай по кризі й дав усе в сім ділі слово Валдиславові. Дбав не так за Валдислава, але ліпше мати сусідом свого друга, ніж братового.

— То ж родаки наші, туричі, — вів Осмогруд. — Не діло — ратитися з родаками.

Соболь прискалив око:

— Хіба ж Валдислав не є твій вуйко, рідний брат твоєї матері?

— Вуйко.

— Тож я й хочу спомогти твоєму родакові, — засміявся Соболь. Коли небезпека минула, він знову стямився й тепер говорив розкуто й вільно, як і належить Великому князеві, навіть коли навпроти — рідний брат, навіть коли сам піший, а брат — верхи. Й раптом йому спало на думку те, що мало б уже давно спасти. Він уражено вигукнув:

— Зажди!.. А хто се мовив тобі про моє ладнання на турицького князя Воїжира, га? Диба?.. Диба, речи! То ти й прийшов-с його хистити? А мовиш: «Диба є невинний»! Винний, винний, коли повідав тобі про мої лаштування. Бо ж їв у мене попіл з вогнища й присягався, ніби нічого про те не відає! Винного-м скарав я на горло й карати-йму всіх клятволамів, аби-с і ти про се відав!

І коли він урешті спинився, лихий і червлений од власного крику, Осмогруд тихо, але чутно, проказав:

— Диба невинний, і хай убивцям одплатять за нього наші кумири. Ти підняв руку на родича, а рідну кров не змиєш ніякими покутами. Стрий Гостомисл Диба… Ну, а про твою турицьку рать повідав мені Валдислав.

— Хто-о?!.. — Соболь аж очі вирячив.

— Я-м уже казав тобі: Валдислав.

Соболь роззирнувся, шукаючи очима турицького жупана, який мав бути тут, серед мисливців, але не побачив його.

— Де Валдислав?! Нехай одповість моєму братові, що то є лжа! — вигукнув Соболь.

Осмогруд глузливо посміхнувся:

— Здоганяй, брате, вітра в полі!

Й кивнув бичем у степ, де бігло двоє коней. На одному з них сидів охляп турицький жупан. Почувши, куди хилить розмова між братами, він поза спинами мисливців розпутав двох найближчих скакунів і втік.

Соболь наказав негайно здоганяти втікача, та Валдислав був уже надто далеко, ще й із другим, заводним жеребцем.

Валдислав міркував приблизно так само, як і Соболь, що ліпше мати сусідом родака, до того ж найближчого — сестринця, ніж чужу людину, бо чужий завжди зрадить, а ще й поглумиться. Й він підбивав Осмогруда перехопити в брата меч Юра Побідника. Нахвалявся вбити Соболя коли Осмогруд пообіцяє йому, Валдиславові, підтримку супроти Воїжира.

Про те, що князь Осмогруд поблизу, Валдислав довідавсь у його підручного воїна Слободана, якого зустрів у трясовищах понад Інгульцем.

Тепер Слободан стояв конем олівуруч Осмогруда й теж посміхався, дивлячись, як тане на крайнебі маленька постать утікача.

Доки Соболь, відмовившись од переслідування, шукав ті слова, які мусив сказати братові, брат поставив коня диба, й так само диба обернув його, й зострожив, і тепер усі ловці дивилися вже вслід трьом верхівцям, які неслись похилим горбом угору, де з'юрмилися їхні люди. Й найдивніше було їм стежити за тим молодшим, підручним воїном, Слободаном, бо той якось кумедно підскакував у сідлі, коли кінь викидав уперед ліву ногу. Чобітьми молодик стояв у якихось петлях, припасованих до сідла. Такого ганьбища ще ніхто не бачив, бо вої споконвіку їздили верхи, охляп звісивши ноги додолу чи обхопивши ними коня попід черево. Іншим разом люди попореготали б із такої пригоди, та тепер було не до сього.

Розділ 14

Після повернення ловців у Стані загомоніли про зустріч у плавнях над Інгульцем між двома синами Велеслава. По тій пригоді вже минуло добрих десять або й більше днів, але князь Любиця вирішив розшукати Осмогруда, розшукати, хоч хай там що.

Виїхавши ніби на влови з двома синами, не взявши в обслугу жодного роба чи бодай молодого воїна, він проблукав три дні, марно перепитав у всіх селах. А на четвертий день, перед самим рушанням уранці, коли вже й коні були посідлані, до двору, де ночував князь Любиця зі своїми вусатими синами, в'їхав кумедний вершник, який, припасувавши до сідла ременюку з петлями, не гуцався, як усі, дрібно й часто, за кожним кроком коня, а ніби підводивсь у петлях і знову сідав, — через крок.

— Ти що то дієш? — здивувався рудовусий князь.

А вершник уже не підсідав угору, бо кінь перестав бігти.

— Так легше, — пояснив він князеві. — Не гуцає й не збиває зад.

Любиця тільки стенув плечима, а сини його підійшли до вершника й заходилися розглядати кумедний приладок із сирого ременю на його сідлі.

— А конязі хребта не набиває? — спитав молодший вусанець.

— Не набиває, — пояснив Слободан. — Я-м підклав по боках дві товсті вузькі повстини — якраз ремінь до хребта й не торкається. А ти єси князь Любиця? — звернувся він до старого.