Не дратуйте грифонів – Іван Білик

Протаґор хвилювався. Він, хоча й ішов попереду ряджених у гурті евпатридів та магістратів, одразу помітив того «сілена», що шаснув з хвіртки рожево-мармурової брами. «Сілена» у цапиній скірі через одне плече стрибав і вихилявся, й задирав тих, що стояли, міцно притулившись до мурів та портиків, і нічим не різнивсь од решти супутників Діоніса, хіба що золотою машкарою, яка затуляла йому все обличчя. Та Протаґор добре бачив, що вся увага «золотолицього» звернена сюди, до чільників поліса. В широких очних отворах машкари раз у раз поблискували чорні жагучі зіниці, які мовби питали Протаґора не знати що й не знати для чого кликали.

Стратеґ Еак і сьогодні йшов на чолі, попереду й від нового архонта-епоніма Павса, врочисто спираючись на барвінком заквітчаний тірс, і Протаґор напинив його трохи, смикнувши за полу святкового омофора.

— Дістань мені вбрання сілена, — шепнув йому на вухо Протаґор, хоч у гаморі його й так ніхто б не почув.

Старий чинець здивовано глянув молодому афінцеві в вічі, той нишком кивнув назад, і стратеґ одразу все зрозумів. Він теж помітив «золотолицього», як тільки той вийшов з рожевої брами, та не знав, що робити. Найупливовіша в цілій Ольбії особа мусить бути на врочистій церемонії від початку й до кінця. Поряд поважно, свідомий своєї ваги, ступав Макроб, якого й на се літо обрано архонтом-басилеєм. Він теж був із таким самим священним тірсом у правиці, та нічого не бачив поперед себе, крім подоби Діоніса на хистких ношах.

— Як же мені вчинити? — розгублено заблимав довкола себе Еак, шукаючи бодай якогось свого роба, щоб послати додому по вбрання «сілена» чи «вакханки». Але шестя йшло розміреною ступою по двоє та по троє в ряд, роби юрмилися ще десь коло самої аґори в розтелесаному натовпі ольбіополітів.

День видався теплий, майже літній, на небі не було ні хмаринки, й коли ефеби під священний спів дифірамбу нарешті встановили скульптуру в лівому кутку скени, сонце підбилося над східними мурами Ольбії на добрих п'ять сулиць і стало парко.

— Пече, мов улітку, — сказав стратеґ Еак, обтираючи піт полою омофора, та Протаґор з раптовою неприязню глянув на нього. Колоніст є й лишається колоністом, і таких варварських звичаїв жоден афінський евпатрид не допустився б, а витер би піт яскравою хусткою.

— Пошли когось! — роздратовано нагадав він Еакові, та старий тільки ще дужче знітився. Тоді Протаґор, не звертаючи уваги на здивовані погляди, заходився рішуче протискатись до виходу з амфітеатру. Від переляку стратеґові навіть здалося, що мармурова скульптура Діоніса з вінком на голові важким осудливим оком дивиться то на нього, то на Протаґора, й він тремкими губами прошепотів:

— О велесильний олімпійцю! Якщо ти допоможеш нам, я принесу тобі в жертву дві дюжини білих ягниць і дюжину чорних. — Тоді подумав і додав: — А ще десять амфор вина родоського й п'ять амфор оливи!

Він так щиро молився, що не помітив, коли поряд з ним опинився «сілен» у золотій машкарі.

Стратеґ Еак сприйняв се як ласку Діоніса, й від радощів йому аж мурахи побігли поза спиною. Він мало не підняв руку для привітання, та вчасно стримався й одвернув голову.

— Відійдімо вбік, стратеґу! — запропонував підійшлий. Еак удавано здивувався:

— Пощо?

— Маю поговорити з тобою.

— А хто ти є?

Той, що в машкарі, роздратовано запереступав з місця на місце.

— Може, відкрити тобі вид свій?

Голос із золотої машкари долинав дзвінко й виразно, мов з порожнього піфоса, й стратеґ злякано підняв руку:

— Не треба! Кажи тут, бо я не владен одійти. Лише не так голосно.

— Хочу посвятитись!

Еак спробував заглянути в «очі» машкари, та збоку віч не було видно.

— Боюся, Скіле, посвячувати тебе в елліни, — сказав він по хвилі, нахилившись до співрозмовника.

— Боїшся? Чого й кого? Павса?

— Боюсь твоїх скіфів. То є народ дикий.

— Я не боюсь, а ти боїшся? — Голос із-під машкари був такий самий лункий та багатократний, і стратеґ знову згадав про Діоніса.

— Скіфи, коли того схочуть, геть по камінчику розкидають Ольбію.

— Я їхній басилевс, і вони робитимуть те, що я повелю їм, стратеґу! Й не прикидайся, ніби ти не хочеш посвятити мене. Я все відаю.

Старий чинець зашарівся, проте й далі вдавав, ніби вагається. Незабаром мав повернутись Протаґор, хай би сам на себе й брав ту небезпечну ношу. Дифірамби змінювались один за одним, розповідаючи пригоди та діяння всемогутнього переможця зими, а Протаґора не було й не було. Перекидаючись зі Скілом-Соболем тягучкими словами, стратеґ Еак дедалі занепокоєніше озирався назад, до широких воріт амфітеатру.

— То ж сей досі так вагався, — сказав Скіл-Соболь, кивнувши золотим цапиним писком у бік архонта-басилея Макроба: — А тепер і ти?

— Та я що… — зумисне тяг слово за словом перший чинець Ольбії, та раптом аж здригнувся з несподіванки.

Скіл-Соболь, обернувшись до нього машкарою, блиснув з отвору чорним оком:

— А де той ваш афінянин?

Старий не знав, що й відповісти, та в сей час до них протиснувся «сілен» у грубій закоцюблій подобизні рудого цапа й став другобіч від Скіла-Соболя. Шпарке весняне сонце підбилося високо вгору, й у натовпі було нічим дихати. Скіфський басилевс одразу впізнав афінянина:

— Се ти задля мене перебрався на цапа?

Протаґор з гідністю відповів:

— Сьогодні вся Еллада святкує Великі Діонісії.

— Але ж мене ти добре знаєш? — спитав Скіл-Соболь. — А чи, може, й ти не впізнаєш мене, як осей евпатрид?

— Він показав тірсом на стратеґа Еака.

— Що ти волієш?

— Ти сам відаєш, афінянине.

— Добре. А яку користь матиме від сього Еллада?

— Я дам Афінам те, що вони хочуть.

Протаґор мовчав, мірно вимахуючи тірсом у такт священному дифірамбові, що розповідав сього разу про те, як пірати хотіли полонити Діоніса, закували його в кайдани, а кайдани не тримались на руках кумира. Та Скіл-Соболь бачив, що Протаґор не чує й не слухає притчі й тільки вдає з себе побожного афінянина.

Так вони простояли до кінця містерій, виголодавшись і потомившись не стільки від стояння біля скени, як од напруги.

Й тут раптом знявся гарячий Нот і почав гнати з-од моря високі білі, наче на дріжджах висходжені, хмари. Тоді під білими з'явилися темніші, згодом усе небо затягло свинцевим оповитком — і пішов рясний теплий дощ.

Елліни стрибали під його скісним лагідним батіжжям і несамовито горлали до хмар:

— Діоніс прийняв нашу жертву!

— Прийняв!

— Буде врожай!..

— Урожай-й-й!..

Лишивши статую на відкритій скені, бо ж олімпійцеві дощ не шкодить, усі посунули до брами амфітеатру, не перестаючи радісно горлати. Тоді вдарив перший весняний грім, і захопленню не було ні меж, ні впину. Сам тато Діоніса, Зевс Громовержець, виявив сього літа прихильність до ольбіополітів, пославши перший грім на заквітчані дерева.

Скіла-Соболя охопила загальна радість, і йому, як ніколи досі, схотілося бути схожим до сих людей, таким самим, і нічим не відрізнятись од них. Раз у раз із неба били перуни й розбивалися на сині іскри хтозна й де за Лиманом, і по той бік города, й у степу, й із цапиної скіри в Скіла-Соболя збігали кошлаті струмини води. Він зняв із голови золоту машкару, підставив її дощеві й довго тримав отак, аж доки в вузькому писку зібралася вода, тоді нараз випив її й мов охмелів од неї.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: