— У високії.
Він попросив рахунок.
— Давай, будемо трохи рухатися. До літака не так вже і багато. Якраз встигнути в посольство — слава додатковій доплаті, існують експрес-візи.
Він ще раз глянув на ту саму роздруківку. Виявилося, що то — електронний квиток, і відразу ж було зазначено два пасажири, просто він, вочевидь, не вчитався. Або проігнорував чи не хотів казати їй. «От гімнюк. Так діло не піде».
— Слухай… — якомога розслабленіше, аби не видати свою захланність, спробувала говорити Редька. — Перш ніж я гордо зійду на трап літака, давай домовимося, що я в долі. Половина, скажімо, мені.
— Половина чого? — здивовано підняв на неї очі Дордже.
— Ну, я не знаю. Ти ж не колешся, що там твоя сімейка заховала і від кого.
— І все тобі треба знати? — приречено сказав хлопець, відраховуючи єврові монетки за пиво.
— Все не все, а рівно стільки, щоби була мотивація віддати тобі всі ключики, що в мене є, аби знайти твою культурну спадщину.
— Гаразд, — знизав плечима він. — Пішли.
— Пішли.
Редька трохи розгубилася від того, що він не став, як у фільмах про ковбоїв, торгуватися за відсоток від скарбу. Мовляв, їй п’ятнадцять, йому вісімдесят п’ять — пристав на половину, хоч Редька би зійшлася і на тридцяти своїх. Ну, але гаразд так гаразд. Зрештою, завжди можна буде спробувати фігурно з’їхати, якщо там якийсь пшик, а не скарби з кольєм шарлоти.
Більше їй нічого не вдалося з нього витягти, та він, здається, й справді не багато більше за неї знав. Ті ж розмиті знаки і дивні послання, ще менше конкретики, ніж надходило їй.
На індійське консульство — хоч це й транзитна країна на їхньому шляху, ліпше напровсяк візу мати (аеропорт там зірвуть, чи смог буде, чи срачка нападе, чи російських туристів засилля в терміналі, — куди ж тоді бігти?) — пішло години дві. Редька в таке диво не могла повірити, до того ж серце вперто тьохкало при згадці про Ґоа й зростанні шансу туди втрапити. Відтак вони доста оперативно купили куртку, термобілизну, спальник і великий наплічник для Редьки в спеціалізованому магазині, там же знайшлися секонд-генд трекінгові буци за 50 євро замість нових за 200 (Редьку не полишала думка, що вони їй все одно в Ґоа не знадобляться, то нащо платити за дурне?). У Дордже більшість спорядження вже була, він купив лише новий примус.
— Старий загинув разом із наметом. Підігрівали собі лігво на рок-фестивалі мої дорогі товариші. Добре, що самі під свого Мериліна Менсона не згоріли.
Редька утрималася від коментаря про власні фестивальні будні.
Щоби скоротати час до пізнього літака, вони ще трохи побродили порожніми вулицями (східні німці якось заповзято останнім часом виїздили на Захід у пошуках кращої долі), пообідали в порожньому паназійському ресторанчику, купили три книжки для Дордже і одну для Редьки, похрумтіли мигдалевим печивом із паперових торбинок (Редька повитирала жирну руку об Дордже, поплескавши його по плечі) й нарешті зайшли до Дордже додому, аби він зібрав манатки.
— Аскетично тут у тебе, — оглянула Редька його мансарду з вузькою бамбетлею, вкритою бозна-звідки взятим явно гуцульським коциком, зі столом для комп’ютера, складним курильним пристосуванням і двома книжковими полицями на стіні.
— Малувато книжечок, — додала вона.
— То просто видимість. За цими полицями вхід у бібліотеку на двісті квадратних метрів.
— Ну так, звичайно. Підземний хід в Альбертіну з ліфтом у бібліотеку Вернадського. Там, кажуть, всі горішні поверхи творами Леніна забиті…
— Де це — бібліотека Вернадського?
— У Києві. Поведу тебе туда. Зразу після цирку й зоопарку.
— Ой фак! — схопився раптом Дордже. — Почекай!
Він прожогом кинувся геть із помешкання, не прикривши дверей. Редька повільно рушила за ним. Дордже уже шарудів ключем у замку сусідньої мансарди. Тільки-но він відкрив двері, як їдкий котячий запах бехнув Редьці в носа, аж вона закашлялася й закрила ніс і рот рукавом нової куртки.
— Фу!
— Не фу, а сім котів! — Дордже вже діловито прямував углиб сусідської квартири.
— Сім котів і сім тисяч книг… — присвиснула Редька, зайшовши вслід за ним і опинившись-таки в неосяжній бібліотеці.
— Помнож на два! — долинав голос Дордже. — Хоча він і не веде достеменного реєстру.
— Хто — він?
— А-а… мій сусід. Він поїхав десь — у східну Африку, здається — лишив мені своїх котів і свої книжки. — Дордже вже бігав із якимсь аерозолем у руках. — Це — (пш-ш-ш-ш) — від книжкових червів.
Тут черви, чи, точніше, коти, почали звідусіль виникати. Дивно, що їх було лише сім. Білий — пухнастий, чорний — товстий, рудий — безхвостий, смугастий — одноокий, триколірна — охайна, лисий — тремтячий, кавовий — з одним чорним вухом.
— Назбирав їх старий, де тільки міг. Ні одного не купляв — всіх рятував чи звідкілясь привозив.
— Угу. Мій старий теж котолюб. Одного, лисого такого, навіть у відрядження з собою щоразу пер — мене би взяв хоч раз… — Редька на секунду спохмурніла, але тут же стрепенулася: — А у мене на них із дитинства алергія — от і ще одна додаткова причина не жити з татом.
— Гм, — сказав Дордже.
— Але нічо — зараз наче вивітрилося. Живу ж і не чхаю. І не сонлива — не гальмую наче.
— Та? Може, ще не до кінця вивітрилося? — коли Дордже підйобував когось, він не посміхався криво, як Соня, а стурбовано дивився в очі. Від цього ефект більшав.
— Та йди ти! — нарешті второпала Редька.
Він іще поміняв численні котячі туалети, підсипав корму і підлив води.
— А хто за ними гляне, коли й ти поїдеш?
— Котячий бог.
— Котячий бог?
— Котячий бог. І соціальні служби.
Він справді кудись подзвонив, говорячи німецькою, відтак запакував котячий ключ у паперовий конверт, вибіг надвір і повернувся в мансарду за десять хвилин. Редька за цей час встигла вивчити пом’яту копію гравюри над бамбетлею. На ній чи то спав, чи то вмер якийсь чолов’яга у фригійському клобуці (так Редьці здалося), а над ним голосила, здійнявши руки, жінка.
— Це що, смерть алхіміка? — Редька роздивлялася картинку з відстані носа. Жінка на ній виглядала більше сердитою, ніж засмученою. — Схоже на раптову смерть від асфіксії. Невдалий експеримент? — Редьці хотілося здаватись дуже ерудованою. Відмитися за філіграні.
— Не зовсім. — Дордже пакувався, не дивлячись на картину. — Насправді — тільки не кажи ісламським фундаменталістам із нашого гуртожитку — це вусмерть п’яний Магомет. Не знаю, правда, хто то над ним руки ламає. Якщо дружина, то ліпше пророку в позачерговий хадж змиватись…
Коли Дордже, вже навантажений наплічником із причепленими до нього трекінг-капцями, зачиняв свою мансарду, Редька втягла носом повітря з-під сусідових дверей. Як не дивно, котятини не вчувалося, хіба якийсь щемливий запах тютюну і книг…
— А як він виглядає, той твій пан Коцький? — запитала зненацька вона.
— Та так як ти.
— Що? В сенсі?..
— Типовий фріц такий. На танку.
11
Дордже пошарудів ключем у поштовій скриньці, перш ніж вийти з під’їзду. Йому до ніг вивалилася купа рекламних роздруківок. Мудрі сусіди понаклеювали на свої скрині щось типу «Keine Werbung, bitte», але навряд чи то і їм допомагало. В Києві б ще й потрощили ту скриню в праведному гніві рекламного агента.
— О, видиш. Щось таки й пришло. — Дордже сягнув по конверт у середині купи. — З банку? Дивно. Та ше й тобі.
Редька вже нічому тут не дивувалася. Відкрила конверт. Дістала з нього банківську картку й ще один конвертик із пін-кодом.
— Ну і харашо.
Малюнок на картці змусив Редьку посміхнутися — мультяшні коти нахабно посміхалися з цього банківського артефакту «молодіжної програми». Рівно сім дурнуватих пик із німбами. Пін-код був простий як двері: 7278. Легко запам’ятати. Цифри ці їй наче щось нагадували, але що — не було часу копирсатися в асоціаціях.