Школярка в рожевій курточці з білим пушком на капюшоні — як вони вмудряються мерзнути в таку спеку? — що сиділа спиною до руху, заходилася ригати. Блювотиння заповнило один її пакетик, потім інший, одягнутий на перший, відтак протекло на джинси зі стразами.
Беззмінно усміхнений Амі вже тягнув руки до Редьчиної енчілади:
— Мадам! Плестік бег?
— Іт-с дьорті, — відказала Редька, але ще раз глянула на дівчинку й подумала, що їй зараз фіолово щодо чистоти чиїхось намірів і пластикових кульочків. Редька дістала свою їжу і віддала дівчинці пакет, а разом із ним і серветки, що були на додачу. Дівчинка вдячно ригнула в нову тару.
— Робити нічого, — зітхнула Редька, — нема пакета, мушу доїсти.
Вона розвернула свої масні паляниці й безпристрасно заходилася жувати й ковтати прямо навпроти дівчинки з пластиковими пакетами.
— Слухай, — аж зачудувався Дордже, — а ти сама не ригнеш?
Автобус підкинуло так, наче кінь брикнув задніми ногами. Редька міцно тримала свою поживу.
— Ригнути? Хавку за тринадцять баксів?! Я шо — дурна?!
Але на кінець їх романтичного автобусного райду Редька готова була виригати все: нестерпні поп-пісні, пилюку, верески і навіть свою енчіладу. Томатний соус раз по раз передавав привіти від жадливої китайської господині мексиканського кафе.
19
Доїхавши нарешті до місця призначення, стаєш готовим проклянути все. Ноги хтось підмінив набитими скловатою трубками, замість дупи — майстерно відбитий стек просмаженості мідіум-рер. Останні дві години безкінечного скакання на півметрових вибоїнах, дихання чистою есенцією пилюки (шарф давно вже не допомагав, шкіра обіцяла покритись підлітковими прищами, з носа лізли чорні кози) — Редьці вже слабенько жартувалося.
Випавши з автобуса на вузловій станції — далі сьогодні вже ніхто не їде, чекайте до завтра — Редька, як зомбі, поплелася до першого (і, можливо, єдиного тут) затертого роками, дощами і якістю фарби напису «Hotel». Над головою десь у вишині з неї глузували круки, але Редьці було все одно вже.
Заплативши хихотливому дядечку три долари за ніч і пробурчавши, що ця гадюшня й бакса не коштує, Редька помітила, що Амі бовваніє в них за спинами. І так само щасливо, як і купу годин тому, посміхається. Не бере його ні ніч, а ні автобус.
— Ай стей ві май фемілі, — сказав він діловито.
— Ага, — погодилася Редька.
— Ай кам тумороу хев кофі ен вокінг?
— Ага, — знову сказала Редька, й почапала нагору, назустріч грибку на стінах, давно не витираній пилюці, поїденими чимось куцим шторам, автентичним балкам на стелі й подобою кольорового (!) телевізора. Правда, Редька так ніколи і не дізналася, що за канали тут показують, бо вирубалася одразу.
На ранок Амі був тут як тут. Не поспішаючи, попивав чайок, про щось теревенив із господарем, так, наче нікуди й не йшов ночувати, а ось тепер дочекався своїх підопічних. Принаймні так здалося Редьці.
— Ю хев кофі? — запитала вона без особливої надії.
— Єс, мем. Нескафе.
І, перш ніж вона встигла розкрити рота, перед нею вже стояв чайник пересолодженої згущеним молоком розчинної імітації кави.
— Ю хев… — повагалася Редька, — брекфест?
— Єс мем. Ві хев сампа порідж енд ведж човмін.
Ні того, ні іншого Редька в лице не знала. Вибрала те, що було зі словом «ведж». Хто зна, що там за тварина ще та цампа.
— Йо браза… хі’з зеа! — Амі, тикнувши пальцем у бік дверей на вулицю, позначаючи місцезнаходження Дордже, запопадливо підсунув до Редьки чайничок і налив їй чаю.
«От же ж брецель, — подумала Редька, — вже моїм братиком встиг назватися. Ну-ну».
Дордже сидів на порозі, курив і пив щось із чашки.
Редька взяла свою дику рідину, відхопила добрячий ковток і вийшла до нього. Ще зранку з непомитого вікна кімнати вона угледіла гори — важко було повірити, що це ті самі Гімалаї, про які недавно ж наче думалося в «Момо-барі», а потім видно було їх із літака. З літака — то не гори, а суцільна фата-морґана, будь-хто може їх побачити з літака… А так, внизу, коли ти можеш вдосвіта дихати їх колючою холодною вологою і дерти голову догори, аби хоч щось розгледіти в тумані — оце воно, без фонограм і фотошпалер, фактично наживо.
— Гуд морнінг, браза. — Вона стала в Дордже за спиною. — Диви, які Карпати навкруги. Тільки от поодинокі пальми всю контору палять.
— Виспалась?
— Ага. І сніданок замовила. А ти, я бачу, вуглеводневий удар на душу береш?
— Це? — він глянув у чорноту своєї філіжанки. — Та скільки там вуглеводів у каві.
— У каві… — передражнила Редька. — Святотатствуєш! Це ж розчинний діабет.
Дордже щиро здивувався:
— Так? А в мене нормальна. Заварена. Що ж ми — даремно з собою плитку і балон таскаємо?
Редька так роззлостилася, що й не стала просити Дордже і для неї зробити таке ж. Ще й, певно, сніданок йому принесуть американський, із яйцями і сосискою, а їй не ясно що.
Редьчиним «не ясно шо» виявилися підсмажені з дещицею овочів спаґеті. На смак вони були мало соленими, і той, хто готував, так боявся образити туриста спеціями, що взагалі забув їх всипати. На столі Редька помітила пластмасову пляшечку з чимось, за консистенцією схожим на кетчуп, але зеленого кольору. Заходилася вичавлювати собі в миску: воно ніяк не йшло. Давно засохлий корок не піддавався на жодні утиски. Редьку це ще більше заводило: як то вона собі соусу не зможе в макарони чаванути? Ану давай, пішло! І воно пішло. Засохлий корок вилетів, як корок від шампанського, і соус під божевільним тиском рикошетом відбився від тарілки Редьці прямо в око. І виявився не якоюсь там китайською підробкою песто, а справжнім, термоядерним зеленим чілі.
Редька в десять секунд свого дикого крику вмістила матюки всіма мовами нижніх і верхніх світів. Вона забігала казна-чого згори вниз сходами, так, наче вітер у лице їй міг допомогти. За нею — так їй здавалося, бо крізь сльози роздивитися щось було важко — безпорадно гасали якісь люди, вочевидь, їх новий друг і власник чілі-готелю. Нарешті хтось схопив її за шкірку й підставив голову під струмінь крижаної води. Спершу Редька залементувала ще дужче, відтак відчула, що почало трохи відпускати. Бо що робити з ротом, попеченим чілі, вона знала. А в очі ж рису не запхаєш. Помогла вода чи час біганини — сказати важко. Але поплакувала Редька після того ще півдня.
— Зис із вері фані, — казав вже далі дорогою Амі. — Лайк тортур.
І він повідав Редьці з Дордже, як якесь незрозуміле партизанське угруповання використовувало цей екологічно-чистий метод «чілі в око і ще кудись» із метою отримання інформації від «сам бед піпол». І що сам він, хоч і вчився на юриста (якщо Редька його правильно зрозуміла), теж колись допомагав таким от партизанам. Правда, тоді він далеко звідси жив, в інших краях. Ідемо, казав, бувало, серед ночі джунглями, самим страшнувато, в зубах ліхтарик, навколо темрява, звірі кричать, через плече калашніков, а за спиною рюкзак повний опіуму. Ми його братам через кордон несли. А брати нам дуже тішилися, обіймали, садовили в машини і в казино гуляти везли. Золоті часи були!
Теракотова дорога петляла поміж велетенських баньянів, що спустили додолу своє летюче коріння, припрошуючи вільну охочу душу залізти бодай до нього в луб, якщо вже не в Ґаутамине просвітлення. Далі запорошений шлях завертав попід сосни з м’якою глицею й такий непролазний бамбук, що його здатен би був прорубати хіба що мачете місцевого бога добудистських золотих часів.
20
Ще з літака з Ляйпціга Редьці страшенно кортіло випитати щось у Дордже про її тата. І дивним чином на горло наступала якась ображена гордість і друг її ступор. Редька вже і так і сяк сама починала розповідати щось про свого родича, сподіваючись, що Дордже цю тему розів’є. Але він нічого не коментував, і це бісило її щоразу дужче. Та й список її сімейних історій був вельми обмеженим — ще трохи, й доведеться щось вигадувати, справжнє покінчається.