— Ну, ти над цим подумаєш. Час у нас іще є. — Дордже простягнув їй палку для ходьби, мовляв, так легше буде дертися, куди він показує.
— У нас? — Редька взяла патик, хоча й не розуміла, до чого він їй.
— Ну, в тебе, щоби мріяти про подібні речі, а в мене, щоби давати тобі контраргументи. За такою простою європейською мозкойобкою і час убити не проблема.
Редьчин благородний патос став тьмяніти.
— А взагалі-то, — змінив раптом тон Дордже, — ти б обережніше з мріями. А заразом і з інтенціями. Не перетвори їх ненароком у клятву.
— Га? — не зрозуміла Редька.
— Та знову ж, цитуючи Падму, свої самаї завжди варто зберігати за основу. Якщо їх порушиш, у цьому житті втратиш сприятливі обставини, а в наступних… — Дордже зробив страшні очі, — попадеш у пекельні світи.
— А. Ясно. Дуже страшно. — Редька не приховувала розчарування. — Куди ти, до речі, мене тягнеш? Оно сходи ж є.
— То до головної печери, якщо тобі таке формулювання до вподоби. А ми ще у водяну зайдемо. Води солоної набрати.
— Та вже ж набрали ніби?
— То частково. Чим більше соляних слідів наплаче в нашу пляшку від коли, тим ліпше.
— Соляних слідів? — Редька вже лізла. Але ще питала.
— Ага. Всюди, де пройшов Падма, ці сліди полишалися. Обережно, не бехнись головою, як ти любиш.
Вони майже навпочіпки залізли до крихітної печерки. Коли очі звикли до півтемряви, Редька розгледіла внизу, під стіною, маленьку круглу лунку, наповнену водою.
— Друга солена вода?
— Угу. Варто її вичерпати звідси, як повільно, але гарантовано набереться назад. — Дордже вже зачерпував дерев’яною саморобною ложечкою. — Місцевих найбільше дивує, як то вона ніколи не переливається через край.
— Це ж свята вода? — впевнилася напровсяк Редька, перш ніж ковтнути її й помастити собі вухо-горло-ніс і ясні очі.
— Кажуть, коли Падмасамбпхава йшов у ці краї з Тибету, в подолі свого червоного сен він ніс трохи тамтешньої солі. — Дордже набрав води в одну пляшечку й підставив іншу, від пепсі. — Спершу він вибрав шлях через Захід, але зустрів чоловіка, що сам себе, на питання Падми хто він, назвав ло кана.
— Що це таке?
— Дуже погане слово.
— Гірше за матюк?
— Страшніше самокритичністю. — Дордже посміхався, і світло з тінню провадили цікаву гру на його обличчі. — Це щось типу «чорний, чорноротий чоловік». Темний чувак, коротше. Одним словом, Падмасамбпхава вирішив передивитися свої дорожні плани й піти не туди, звідки придибав цей ло кана. І пішов собі на схід, змінивши шлях. Отакочки, як ми з тобою зараз ідемо, йому назустріч ніби.
Вони вийшли назовні, Дордже запакував пляшки з водою в кишені наплічника. Редька задерла голову доверху, метикуючи, як довго їм лізти цими східцями, де й півноги її не вміститься на сходинку.
— Ой мати рідна василева… — закряхтіла вона. — І довбав же їх хтось?
— Насправді можеш не поспішати, — Дордже вже вкотре пролистав тач-скрін навігатора, — бо, як я казав, не зовсім ясно, куди нам поспішати далі.
Він зітхнув і сховав комп’ютер до кишені.
— Ти ж казав, що ми йдемо? — Редьчина нога застигла над сходинкою в повітрі.
— Йдемо поки йдеться, — знизав плечима Дордже, — до печери он дійшли. Я думав, раптом сигнал із супутника намалюється. Було б хоч щось.
— І нічого?
— Ну як нічого? Сподіваюсь, хоч відчуття сорому в тебе є. Це ж ти на паперовій карті залила це місце ромом у Катманду, а потім підпалила і кричала, що то факел вічної мудрості.
— Ш-шо?.. — Редька готова була вмліти. — І ми сюди дійшли, а тепер ти про це кажеш?!
— Заспокойся, — засміявся Дордже, — я надурив тебе про факел. А ти не ведись на все, що тобі кажуть люди в горах. Та й звикнути вже треба було до цих забраклих фрагментів. До цього ж нас щось вело?
— Вело… А шо, як краник закрутили і не поведе? — Редька починала панікувати.
— Тоді будемо насолоджуватися печерою медитацій Ґуру Рінпоче, — незворушно відказав Дордже. — Ходімо догори.
— Чупшю ранчі… — сказав напівпошепки Дордже. Принаймні Редьці здалося, що він таке сказав. Перепитувати не стала. І, хоч печера й займала всі її думки дотепер, страх від незнання дороги сочився, як крем через дешеву тортівницю. Їм же конче треба встигнути наче? Дивно, як то Дордже це анітрішечки не переймає. «Ой спасітє-памагітє…»
Насправді їх було дві. Великі просторі печери в химерних червоних скелях над швидкою водою. При вході в першу горішню печеру Редька стала, як вкопана: якби вона не знала всієї пустельності й холоду цього краю, живі квіти й метелики — вони літали навіть у півтемряві головної печери! — нітрохи б її не здивували.
Перша печера була як балкон — сонце, щонайменш до полудня, добре освітлювало й прогрівало її. Маленькі пташки цвірінькали й порпалися в сухій траві, що встеляла її дно.
— Може, заночуємо тут? — ласо оцінюючи тепло й силу цього місця, запропонувала Редька.
— Наші тривожні сни можуть порушити тутешній спокій. Зараз не час для самадхи. Ти повинна дещо подивитись у печері. Тільки дивися по-особливому…
В більшій, головній печері Падми Самбпхави розвівалися проти сонця кольорові молільні прапорці й білі шалики, наївної роботи вівтар був за трон великим дерев’яним розмальованим скульптурам. Всюди сліди воскових свічок і попіл від курінь. Долівка нерівна, каскадами, наче видираєшся на гребінь гігантської чорної хвилі, а потім знову з нього спускаєшся. Редька взагалі-то терпіти не могла печери. «В мене клаустрофобія» — стверджувала вона. Але тут якось все було інакше. Через гру світла з прапорцями чи іще через щось, сказати вона не могла, аж поки в одному з кутів — лівому задньому, якщо дивитися на вхід — явно не відчула ту ж присутність, що й у ґомпі Ґар два дні тому.
— Цікаво, що це… — промовила Редька лиш початок фрази. Не сміючи пояснити про цю саму присутність, щоби він вчергове не висміяв її схильний до штампованого містицизму розум. Однак Дордже відповів зовсім серйозно:
— У цій печері є дещо більше, ніж бачать твої очі. А твої очі бачать більше, ніж очі інших. Може, якщо ми тут опинилися, тут з’явилось ще щось окрім нас?
Відтак він показав їй на стінах печери природні утворення в формах Будд, Авалокитешвар та божеств, імен котрих Редька не стала питати. Та й хто може знати напевно про зображення сутності, яким опікувалися горотворні процеси. І чи варто взагалі питати імена істот невідомої природи. Ану вони такі ж грізні, як і тутешні гори?
— Бач отой величезний виріст посеред печери? Де картинку хтось вчепив? — Дордже посвітив кишеньковим ліхтариком нагору.
— Ну.
— Вже он уперся в стелю. А двадцять років тому туди б іще півтебе влізло. Росте — нівроку.
— А звідки ти знаєш, що було двадцять років тому? — недовірливо спитала Редька, так і не зрозумівши про кого оте «росте нівроку».
— Коли падає крапля на отой шпичак, мені тім’я чесатись починає. — Дордже сказав це так так само незворушно, як завжди, коли кпинив із неї підводними сенсами. Редька приречено зітхнула:
— Підйобуєш у святому місці. Ех, шякал.
Дордже зав’язав по різних місцях кілька шаликів, що дали їм на дорогу й за молитву горяни з попереднього місця ночівлі. Він щось тихо наспівував, торкався лобом деяких наскельних зображень, Редька, як покірний баранець, повторювала все за ним.
— О! А тут що за рани на печері? — Раптом оторопіла вона.
Чорні стіни в кількох місцях біліли, ніби на тілі коня чи собаки взялася виразка.
В цей момент кінцево почив у Бозі останній налобний ліхтарик. Редьці, не зважаючи на те що дещиця світла проникала крізь щілини-вікна, стало моторошно. Вона стояла, боячись поворухнутися. Аж тут Дордже, секунду пошарудівши кишенею куртки, освітив напівморок чимось невеликим, але яскравим, як око інквізиції. (Чогось саме так подумалося Редьці).