— Який віз, дурню?!
— А, це він «weed» сказати хоче. Ти ба. Набралися тут модного жаргончика.
— Марівана!!! — виштовхнув із себе його колега, і вони удвох щасливо, як на плакатах із воїнами-визволителями, засміялися.
Найнахабнішим, на думку Редьки, було те, що, арештувавши їх, олов’яні солдатики ще й змусили нести самим до буцигарні їх наплічники, спаковані будь-як, подібні на розварену соєво-паперову сосиску.
— Ше сам мені на голову всадися! — безкарно огризалась Редька.
А проте, навіть довколишні сільські собаки гавкали з інтонаціями праведного суспільного обурення, нагадуючи їм про кримінал: «Драґ-Драґ-Драґ! Драґ-Драґ-Драґ!»
Тим часом, буцигарня знаходилася десь зовсім в іншому керунку від їх маршруту. Вже з півгодини вони йшли кудись, звернувши з запланованої дороги. Був би час — милувалися б околицями, сідаючи на кожному камінчику чи розлягаючись на валунах. Люди, що несли щось у полотняних рушниках, обв’язаних довкола спин і грудей — наче з церкви йшли у вишиванках — зацікавлено глипали на нещасного вигляду парочку під конвоєм. Старі й молоді жінки висипали зі своїх будиночків, відірвавшись від плетіння солом’яних загородок для курей, аби глянути на ту оказію — не кожного дня місцевий телевізор таке показує. Їхнє темне, ледь не фіолетове просо і яскраво-сонячна кукурудза сушилася на кам’яних терасах їх мазанок правильними прямокутниками, так, наче хтось зробив тут виставку килимів. Охайні хатки з мощеними камінням подвійними дахами ліпилися цими крутими схилами, цвіли червоним чорні безлисті дерева, ніжно шелестів тонкий бамбук, півкали курчата в трав’яних кліточках, мекали дивноголосі кози, верещали шмаркаті діти, а над цим усім незворушно біліли недоступні вершини Гімалаїв, вічних гір, що переживуть навіть черговий кінець Світу.
— Ти хоч запам’ятовуй, як вернутися, — попросила Редька, — бо в мене ж зовсім критинізм топографічний, а назв сіл ми не знаємо. Не думаю, шо тут народ шарить по наших циферках на планчику.
— Вернутися… Та ти оптимістка, як виявилося.
— Шо це значить?! — злякалася Редька.
— Нічого. Лякаю тебе. Все якось розгребеться. Можеш, як бідна принцеса з казочки, кидати білі камінці. Головне — не хлібні крихти. Хліб нам самим ще згодиться…
Минувши майже вижухлі дерева з крикливими птахами, що гніздилися цілими зграями, гуртом скандуючи фальцетне «Підарас! Підарас!», підконвойні нарешті побачили свій новий «казьонний дом». Проста і потворна будівля. Навколо купа колючого дроту і якась допотопного вигляду військова техніка.
— Корів нею лякають, чи що?
Кілька невеличких сарайчиків, квадратний майданчик чи то для вигулювання в’язнів, чи для чистки черевиків офіцерського складу (якщо такий сюди забрідав), і велична на цьому тлі, оббита чимсь подібним на «вагоночку», білосніжна, прикрита крупнодірявою сіткою, вежа з вартовим із рушницею. Правда, вартував він там недовго: забачивши, що когось привели, хутко збіг донизу.
Людей у селі довкола шниряло небагато. Всі, що були без діла, в жадобі екшну побігли слідом за затриманими і цікавим вартовим у кімнатку з пошкрябаним письмовим столом. Дивитися, що далі буде. Видно, антенний телевізор таки днями не ловив.
— Нем? — спеціальний дядя-бюрократ дістав із шухляд столу зошит із сірими, штибу економного туалетного паперу, листами.
Далі все за протоколом. Хто, шо, куди, звідки, вік і навіть релігія. Наприкінці спливло питання про мету візиту. Його кучерявий бюрократ, що в наших краях був би лисуватим в окулярчиках, вимовляв найстаранніше, і все одно сенс цього «папаз о вісі?!» Редька з Дордже второпали раз на восьмий-десятий.
— А! Турізм! — знов дзвінко відчеканила Редька.
І тут всі глядачі, крім кучерявого бюрократа, засміялися. Бюрократ щось сказав солдафонам, після чого затриманих без паузи на питну воду й чистку зубів відвели до камери.
— От тобі, блядь, і поїла нудл-супчика.
Сидіти в камері без рюкзака, об який зіпрешся, і без карімата, на який сядеш, уникаючи земляної підлоги, виявилося незручно. Хоча і камера собі як камера, вирішила Редька, не дуже й відрізняється від тутешніх готелів.
— Цікаво, чи у наших паспортах вони там розрізнять, де з нас хто. Бо, кажись, ми їм так само на одне лице, як і вони нам. Хоч би пояснили, що до чого…
— Як співав Том Вейтс, no one speaks English, — зітхнув Дордже.
— То він про Україну співав. Ану візьми попади, не дай Бог, у якийсь наш — та навіть і столичний — відділок. Фігу тобі там хтось скаже щось. Хіба що «Ай ем он д’юті тудей».
— Ех. Я ще ніколи ніде не сидів.
— Завжди приходить перший раз… — відколола банальність Редька і тут же емоційно видала: — Ну та хто ж знав, що провідник такий стрет-еджер! Стопудово ж він нас здав. Жабенятко задавило. Трава йому, бач, не сподобалася.
— Або не трава…
— Ага. У тебе на ничці ще мішок опіуму був. З Муанг Сінгу, від продавщиць браслетиків.
— А чо з Муанг Сінгу? Тут його теж на раз-два дістати можна. Значно легше, ніж траву. Ось чого я й ніс її, крихітку, з собою.
Дордже сентиментально зітхнув.
Добре, що в місцевій каталажці для затриманих була лише одна кімната — не довелося перестукуватися через стінку. Тим часом за дверима, як уявлялося Редьці, йшов активний дерибан припасів із їх наплічників.
— Цікаво, хто що спиздить… — міркувала Редька. — Напевно, той, що жирний, візьме ліхтарик. А той, що — вибач за поетичний расизм — схожий на фарбовану хною мавпу, візьме собі мій новий швейцарський ножик, і буде кидати його в портрет старого короля, а то й нового вождя революції, коли його ніхто не бачитиме. І — от бляха, що найстрашніше — якесь пердло собі поцупить мій айпод. А з ним і Тома Вейтса, і всю українську автентику, і дєвочькові британські-іспанські групи, і спосіб відкараскатись від тебе. Це якщо нам доведеться ще кудись іти.
— Найпаскудніше, що вони забрали наш джіпіес. І карти. — Дордже сплюнув на підлогу, і тут же вибачився.
— Не сци. Джіпіесом я так і не вмію нормально користуватися, а карти в мене у надьожнам мєстє.
Дордже не став уточнювати, що саме було надійним місцем у розумінні Редьки. Колись українські бізнесменки, як їхали поїздом на закупи в Польщу чи Москву, ховали гроші на товар у прокладках. І дядьки, здається, теж. А може, й простіше все — карти пріли під устілками Редьчиних черевиків. Чи ничка в неї була десь для трави. Кожен порядний виробник лиж забезпечує свої палки пустими герметичними сховками. Так само як і виробник одягу сновбордистів. Тож, за аналогією, так має бути і з трекінговим шматтям.
Але все було ще простіше.
— Вони в мене тут, у боковій тріщині на підошві. Інколи кльово не мати бабла на нові капці, хех. І не повстидалися ж німчики-братчики п’ятдесят цілкових із нас лупанути за таке, а додивилась я вже в Делі… Ось, бачиш? — Редька витягнула праву ногу догори. — Ой, скільки синяків. Я — синюшний гепард. Ех… Карочє, я тут траву зазвичай никаю. Коли не заникаю, то попадаюсь. От зараз другий раз. А перший був той, у Києві.
— А в другому черевику нички нема? От би зараз косячелу на зло врагам, як ти кажеш. Правда, запальнички в нас забрали.
— Ех, була б тут запальничка, був би рай, а не пекло… Знаєш цей анекдот?
— Нє. Розкажи.
Так почався двогодинний марафон анекдотів. Від нервів, і «на зло врагам», вони реготали так, що горами десь далеко йшла луна. А враги таки злилися: кричали щось на своєму нявкотливо-гавкотливому діалекті, стукали по ґратах і, нарешті, вилили через ґрати склянку холодної води.
— Гиги, відра не нашлось. Мамі своїй на голову вилий, козеліно!
Але і від склянки стало мокро. І зрозуміло, скільки часу минуло.
— Шо вони там так довбуться? Ну, прийшли би, сказали: з вас штраф і фанарік.
— Це якщо тут за траву не передбачено смертної кари, як в Малайзії чи Сінгапурі.