Повертаючись додому з відчуттям хитро виконаного обов’язку, Редька, згідно з умовним рефлексом, зайшовши в під’їзд, гримнула кулаком по лункій поштовій скриньці без замка. Звідти висипалася пачка роздрукованого на дешевому папері рекламного трешу і листівка без марки, але із зображенням якогось, либонь, індійського, краєвиду.
«От молодець. Продала чужу річ. — Редька похолола. — Правильно зробила. Тільки тобі не один квиток до Делі потрібен, а два. Але все по порядку. Завтра отримаєш новий GPS. Не міняй його на пістряві сумки і сандаліки, будь ласка. В ньому дублі карт. І дещо ще».
І все. Редька мимоволі озирнулася через плече й послухала, чи коїться що в темному під’їзді. Тихо. Вона прожогом злетіла сходами, серце калатало, аж луна йшла, відкрила незграбними пальцями двері, вскочила у квартиру й затраснула двері.
— Фух. Хуйня яка.
Відчувалося, що її надурили і з неї сміються. Але принаймні не вимагають віддавати грошики. Редька ще раз перечитала зміст листівки.
— Сумки і сандаліки… — вголос промовила вона. — Щось таке з підйобочного лексикону моєї сестриці.
І Редька набрала сестру, щоби зустрітися з нею за обідом.
— Я тобі передзвоню, — канонічно відрубала Соня.
Редька зітхнула і постукала задумливо себе телефоном по лобі. Потім його вкусила. І тільки коли Соня зі свого безлімітного («А нащо ти взагалі знімала слухавку, шикарна женщіна?») набрала її, Редька випхала з рота мікробну пластмасу.
— Шо нада? — Соня була зайнятою і веселою водночас.
— Е-е… Я тут збираюся купити сумки і сандалики, — Редька спробувала говорити в’їдливо.
— Ну і шо? Хай Бог помагає. Шопінг — святе діло. Тебе тенденції цікавлять чи позичити грошей?
— Нє. — Редьку розізлило, що не вдалось розізлити Соню. — Я про твій лист. Поясни мені, будь ласка, що це все значить.
— Що? Який лист? Ти про що? — Соня на тому кінці дроту без особливого зацікавлення сьорбала каву.
— Нормальний лист. Паперовий.
— Каліграфічним почерком? — нарешті Соню це почало забавляти.
— Карочє. Давай сьодні зустрінемось.
— Сьогодні не можу. Давай завтра. О сьомій вечора в «Момо-барі». Ох, па-па, луцилій…
5
Їх тато завжди хотів сина. Ба навіть був впевнений, що народиться син. До того ж в цьому були впевнені всі знавці народних прикмет — ультразвук тоді ще був не модний. Все, за сімейними переказами, казало про хлопчика: форма живота, розквітла врода мами («якщо дівчинка — то лице псується, бо дівчинка забирає в мами всю красу!»), те, що мамі хотілося їсти м’ясо й овочі, а не цукерки з фруктами, і далі по списку забобонних істин.
Але народилася дівчинка. Пема. Робити нічого — та й, зрештою, вся справа в тому, як кого виховувати. І тато заходився виховувати зі своєї первістки суперхлопчика.
Маму Редька взагалі не пам’ятала. А Соня пам’ятала зовсім трохи, бо що там може лишитися в пам’яті дитини трьох із половиною років. Те, що вона була найкрасивішою у світі й ошатною, як королева? То таке кожна дитина думає про свою маму. І не розуміє, як це інші діти можуть порівнювати своїх мам — старих, негарних, із хімією на голові й в окулярах на носі — з її мамою — молодою і модною, таких навіть у кінах про принцес показують. І жили вони, як усе дитинство щоразу з новими прикрасами розповідала Соня Редьці, десь дуже далеко звідси, в красивих краях, де всі люди були добрі, й цілий рік квітли дерева. А що Редька нічого такого й не могла пам’ятати, бо була геть немовлям, коли поселилась у Києві, то Соня, відчуваючи беззаперечну перевагу, ще більш пишалася собою.
Дивним чином у сім’ї не збереглося фотографій. За винятком однієї, чорно-білої і якоїсь бракованої. Редька часто, ще з раннього дитинства, сумно жуючи бутерброди, поки сестра вправлялася у діях надлюдини, любила розглядати її, дістаючи з-поміж сторінок товстої дитячої книжки про пташеня-підкидька. (Туди знімок, як свідчення дитячого протесту проти півсирітства, потай перекочував із важкого старомодного фотоальбому, обшитого коричневим фальш-оксамитом.) На тій фотографії тато з мамою були молоді і, як казала потім вже доросла Соня, марґінальні. Він із довгим волоссям, із бородою і в окулярах, вона з розпущеними косами і в якомусь етнічному одязі — видно, модно було таке ще й у середині вісімдесятих.
— Ну чисто тобі Йоко Оно з Джоном Леноном, — казала на фотографії Редька, коли підросла. — Хоча ні, мам, ти краща. І ноги в тебе не такі короткі й криві, як у неї, і голяка ви не фоткалися. А тобі, мабуть, і можна було б. Гарна ж була, точно ж у рази гарніша за нашу Соньку.
Мама померла, коли Редька була ще немовлям. Тато якось дуже неохоче вдавався у пов’язані з цим подробиці, Редька не наполягала. Тим паче, бачилися вони вкрай рідко — все дитинство батько інженер-будівельник пропадав на своїх закордонних роботах. Його приїзди — то були цілі події, і якось не дуже доречно видавалося за ковбасою й яйцями на Паску говорити про такі серйозні речі. Все, що Редька мала знати, вона знала — то був нещасний випадок.
Бували періоди, коли батько на кілька місяців повертався в Україну. Тоді він проводив із доньками більше часу: возив їх на стріловисько, на іподром, на карате і на йогу. Соня з усім справлялася блискуче, кожен тренер пророчив їй велике майбутнє саме в його царині. А в Редьки справи йшли десь так, як у сальцисона, що полежав на кухні без холодильника: на коні її розтрушувало навсібіч, на карате з неї сміялися інші діти через її огрядність і повільність, стріляла вона сяк-так, і тільки одного разу влучила в десятку, коли уявила замість мішені розмальовану зелено-голубими тінями вчительку математики. Так що їй дали спокій і записали в художню школу, де вона сім років спокійно й флегматично ліпила глиняних баранців і розписувала воском яйця.
Правда, років у чотирнадцять все якось різко змінилося: Редька раптом докумкала, що ще дитинство проходить, а вона вже мріє, як після смерті сидітиме в пеклі десь поряд із Арістотелем («На замовлення святих отців, і особливо Никодима, Христос позабирав із пекла усіх старосвітських вірян вкупі з твоїм Арістотелем. Доведеться тобі там з епікурейцями тусуватися», — туманно зауважив тоді тато у відповідь на боязко виказані Редьчині сподівання на його увагу, після чого байдуже повернувся до своєї книги), бо хоч один він — Арістотель, а не тато — її зрозуміє, а тут людям явно не глибинні думи в голові, й усе важливе було радше в сраці.
Так от. Щось раптом змінилося. Вона схудла і прискорилася, чи що. Почала активніше мріяти, приміряючи на себе купу романтичних професій у майбутньому: психолог, актриса, тележурналістка в міжнародних новинах. Вона навіть була розказала все це в пориві радості сестрі-випускниці, але та, поплескавши її поблажливо по плечі, сказала:
— Дивися на речі реалістичніше. Я от беру і вступаю зараз на юрфак.
Редька тоді похолола:
— А як же всі твої спорти? Тато ж думав…
— Мало що тато думав. А спорти пригодяться.
Невідомо, чи нападали на Соню коли-небудь у подальшому житті грабіжники чи маньяки, і чи довелося їй застосувати проти них прийомчики айкідо — Соня їздила на машині. А якщо й ходила пішки на довгі дистанції, то головно по біговій доріжці у спортзалі.
Соня була дуже успішним юристом. Не сягнувши й тридцяти років, вона мала все, про що інші лише систематично мріяли: власну квартиру в центрі міста, дороге і явно завелике (бо в пострадянському буржуа-світі па статусу інакше не дозволено) авто, жениха на перспективу і багатих коханців зі штампом «Carpe diem» на зараз. Від останніх надходили бонуси: відпочинок на приватних острівцях в Андамановому морі, діамантові сережки, вечері в снобських ресторанах, де не запаркуєшся, якщо твоя машина на огляд господа-бога-хостес коштує менше п’ятдесяти тисяч доларів. Молодшу сестру це страшенно обурювало: як можна вивалювати двісті баксів за «легку вечерю», коли медсестра у районній лікарні за місяць отримує ледь не вдвічі меншу зарплатню?!