— Ех, — зітхнула Редька, — думаю, передвечірні вони особливо приємні. Такі нежаркі, м’якенькі. Майже не лишилось он. Так що згадаймо формулу прискорення.
Вона відважно спробувала пришвидшити втомлені кроки.
— Спитаю-но я в караванщика, як швидше пройти до наступного села…
Дордже якийсь час говорив із чоловіком, що весело, вочевидь, у передчутті недалекого дому і теплої вечері з чаркою рисової горілки, посмикувався на своєму біло-рожевому кучерявому коні. Таких коней Редька іще в житті не бачила, так само, як не бачила і карликових кіз масті ротвейлера, що траплялися тут все частіше. Коники в цьому міні-каравані були ще й сиво-чорні, і просто чорні й волохаті, і взагалі якісь біло-небесні. З дзвінкими бляшками і тканими прикрасами на головах, на шиях — кольорові нитяні китички від злих духів.
— Каже, що шорт-кат є. Вгору і вправо від Відьминих Кишок.
— Шо? Яких таких Відьминих Кишок?! — Редька уже, здавалося б, нічому не дивувалася, але перепитувати деколи могла.
Дордже, очевидно, переклав її питання дядькові з рожевого коня.
Дядько показав рукою в далечінь, туди, де на тлі червоно-сизих гір виднілася якась неясна звідси побудова. Дордже вислухав його і розтлумачив для Редьки:
— Одного разу Падма Самбхава, наш незмінний компаньйон і маг, на прохання селян закатрупив одну вредну бабу-ягу, що жити тут нікому не давала. І кишки цієї відьми — довгі-предовгі — заклав он у ту мані-стіну. Ти її початок бачиш лиш. А кров, кажуть, текла не донизу, а догори, і на скелі попала. Оно червоні скелі видно. Нам туди.
— Ну, туди, так туди.
Редька покірно почвалала догори. Там, де ступав Падмасамбхава, дихалося легко, не зважаючи на втому й скупувату на кисень висоту.
55
— От вернусь колись на бідні села…
— Бідні села? — не второпав Дордже.
— Ну, до нас, на Большу Землю…
Дордже знову не второпав.
— Та в Україну вернусь! — махнула на нього Редька. — І відкрию там кафе. Буду варити цампу-кашу і тар-карі, а на десерт — згущенка з банки і гречані книдлі.
— Популярне кафе в тебе буде… — посміхнувся Дордже.
— Ага, — засапана Редька спинилась, щоб віддихатися. — І якщо хтось спитає, із чого то я таке вигадала, покажу справку, що з котушок з’їхала на тлі цих гімалайських тейк-евеїв.
— Бідненька. Я ніколи не думав, що хтось так може страждати через відсутність різноманіття в їжі. Все налагодиться. Обіцяю тобі празький торт, коли дійдемо.
— Фу. Не люблю.
— Тоді епл-пая получиш, коли до потоптаних англійцями місць доберемось.
— Ага, в наступній інкарнації… собакою породи коркі. Ой, почекай. — Редька знов зупинилася. — Щось я й без рюкзака, і без куртки, а піт так пре, як комуністи на парад.
— Урочисто?..
— Поперед батька в пекло! Щось ніяк, правда, не добіжать до цвинтаря.
— О, то вони у вас вправляються у міцності духа? Комуністи-маги, інтересно…
— Шо-шо?!
— Ну, ти ж кажеш, на цвинтар поспішають?
— Ох… — у безнадії зітхнула Редька.
— Так кладовище ж — ну, гаразд, принаймні в цих землях — прекрасний тренувальний майдан. Туди зносять трупи на гниття чи поїдання диким звірям. Духи і привиди там залюбки тусуються…
— Ти про привид комунізму?
— І про нього в тому ж числі. Так от ті практики духу, що хочуть експресом досягти просвітлення, навмисне селяться на кладовищах. Купа дармового матеріалу для експериментів.
— Фе. Це ж смердіти має як… — Редьці пригадався запах із того найпершого села на їх шляху. — Тим сильніший практик, певно, якщо його таке не переймає.
— Ну, Ґуру Рінпоче теж колись починав із таких дрібничок, як поїдання їжі, принесеної з мертвими, і носіння їх одягу. Це коли його вигнали з королівства прийомного батька.
— А чо його вигнали?
— Бо танцював занадто добре.
— В сенсі?
— Про сенси тільки йому самому відомо. Танцював він тоді на даху палацу, вбраний у костяний костюм, а знизу стояв роззява — син одного з міністрів. Камінь із даху зісковзнув і прибив синочка насмерть. За іншою канонічною версією, то була кхатванга — тризуб, що знищує три отрути — вислизнула з Падминої руки і вп’ялася просто мажору в голову.
— Какая дасада.
— То за законом Падму — він сам тоді геть юним був — мусили б убити, але так як він не зовсім був людина, бо родився не з утроби, а з лотоса, цар-батюшка домовився з міністрами про напівміру — вигнати царевича з держави. І, хоч причиною смерті міністрового сина були його власні кармічні пройоби з попередніх життів, Падма, поважаючи закон, пішов таки у Холодний Гай — кладовище, куди разом із трупами носили варений рис.
Дордже й сам зупинився, щоби перевести подих.
— І шо?
— І шо. Жив собі. Як йогин Таємної Мантри. Правда, потім почався лютий голод, і рис впридачу до трупів кінчився, і вже їх навіть у тканинку не обгортали. Так що довелося йому, щоб не ходити голяка, здирати і носити шкіру з трупів, а їсти їхню плоть.
— Ням-нямка! — Редька, на відміну від більшості пристойних дівчаток, у таких випадках і не думала кривитися.
— Зате, — знизав плечима Дордже, — так він підкорив собі усіх дакіні Холодного Гаю і спокійно займався далі йогівською практикою.
— Нє, — причмокнула Редька, оглядаючи безкраї простори й навмисне підставляючи вуха вітрові. — Не буду я кафе відкривати. І навіть студію для йогів зі специфічною дієтою не засную.
— О? То чого?
— Бо мене зачморить податкова, я піду протестувати, поб’ю на майдані плитку, і мені впиляють п’ятнадцять років за порчу держмайна…
— Податки — річ весела.
— Ага, особливо в Україні…
— Ну, чого тільки в Україні все? От Далай Лама, приміром, не знаючи, звідки взяти грошей на чергове озброєння армії, ввів був податок на вуха.
— На вуха?.. — Редьку чогось пройняло на швидку згадку про базарну відьму і кульок свинячих тельбухів.
— Ага. На вуха. Щоб платили всі, хто їх носять. — Дордже нічого не помітив. — Правда, було це в двадцять шостому році.
Редька вже не слухала. Вона нарешті побачила причину їх підйому на гору: вбудований просто в скелю невеликий монастир. На масивних червоних дверях висів важкий замок. Все віддавало пусткою, а надто дзвіночки, сплутані з конячим волоссям і павутиною, повислі на голих кущах барбарису.
— Добрий день, — зітхнула Редька. — І шо? Де обіцяний йогурт, що його тут квасять?
Відщипнула кілька зернят барбарису.
— Зате тут вода хороша. — Дордже спокійнісінько зачерпнув пригоршню холодної води з джерела коло дверей. — І місце непогане взагалі.
Він глянув кудись вгору.
Редька й собі задерла голову до неба. Над ними кілька секунд покружляв великий сірий орел із білими грудьми і головою. Відтак він круто розвернувся і полетів у напрямку того, що звідси здавалося Редьці урвищем.
— Пішли? — спитав Дордже.
— Що — вже назад? — скривилась Редька.
— Та чого назад? Он, джіпіес нам полетів. Ходім за ним хоч трохи.
— Ходімо, — знизала плечима Редька, — раптом пощастить, і він нас годуватиме, як Заратустру?
Дордже посміхнувся.
— Це якщо ми зможемо так розчепіритися, щоб ходити виключно по вершинах….
Вони повільно пройшли вибіленою сонцем і вітрами стежкою, не намагаючись уникнути чіпкого барбарису. На тлі недалекого льодовика червоні переморожені ягідки й самі виглядали наче крихітні подряпини.
Минувши руїни чийогось дому, Редька з Дордже таки вийшли на край землі, за яким орел ковзнув у безодню. До Редьки раптом дійшло, що це вони отак от вперше, не женучи кудись із язиком через плече, просто собі видерлись на пагорб.
— Помедитувати чи просто повтикати.
— Що? — перепитав Дордже.
Але вже наступної секунди, варто було Редьці відвернутися в пошуках, чого би пожувати (без варіантів — барбарис), як він уже сидів над урвищем в лотосі, спокійно склавши руки на колінах, так, наче й сидів тут уже років сто, а то й тисячу, чи взагалі відтоді, як тут з’явився цей льодовик із правого боку і безкінечний повітряний простір із лівого.