— Урод! Дай мені шось холодне! Всралося мені тебе підслуховувати, з твоїми китайськими развєдчіками!
— На. — Дордже намочив свою шкарпетку холодною водою і простягнув Редьці.
Редька приклала чорну шматку, і вже аж потім зрозуміла, що воно таке.
— Ти шо — шкарпетку мені дав?!
— Ну. Шкарпетка.
— Чиста?
— Не знаю. Понюхай.
— Фу!!! — Редька запустила шкарпеткою в голову Дордже, але промазала, і махрова шкарпетка, як гроно сірого винограду, повисла на віконних гратах.
— Ти ж сама сказала — «щось холодне», — знизав плечима Дордже. — Слідкуй за формулюванням своїх бажань. Вони ж, як бачиш, мають властивість збуватися.
— Краще б запустив у мене своїм холодним серцем… — сказала розпачливо Редька і тут же сама зареготала від своєї патетики. — Що хотіла та тьотька?
— То не тьотька. Їй дев’ятнадцять років.
— Ой моя срака! Яка різниця? Шо хотіла та тьотька, якій дев’ятнадцять років?
— Дещо спитала.
Редька не могла повірити, що Дордже раптом став такий закритий. Які в них можуть бути таємниці? Вони ж або нічого не знають хором, або ділять те, що знають, навпіл, бо так уже склалося.
— Що вона питала тебе?
— Та так. Стандартні речі.
— Які стандартні речі?
— Чи маю жінку і де живу.
— А. І шо?
— Нічо. Хотіла піти зі мною.
— В сенсі?
— Ну так, спитала, чи можна піти зі мною до мене додому..
— Так в неї ж чоловік є ніби? — Ще вчора за вечерею Редька зауважила на шиї дівчини медальйон із портретом бравого вусача, а на пальці прозаїчну обручку.
— Точно. Чоловік на заробітках. На полі десь. У тому-то й уся штука.
— А… Плугатарі з плугами йдуть. Співають ідучи дівчата. Як зловлять, то переїбуть… — пробурмотіла Редька.
— Прошу?
— Нє-нє, нічо. Українська класика. Піду вмиюся.
Тут жаба задавила її дійсно по-класичному. Аж самій дивно стало — це типу шо, ревнощі? Звідки й доки? З іншого боку, з якого це дива молодиця намилилася кудись із ним іти?! Цяці в неї на голові красиві, звісно, але все одно, шо за наглість. Могла би хоч туманно припустити, що Редька його жінка, а не просто якась сестра чи пацан такий миршавий.
— А, до речі. Вона не китаяночка. Вона з племені Мяо.
— То хай сидить собі дома і мявкає, — повним зубної пасти ротом огризнулася Редька.
— Я на пошту, скоро буду. — Дордже затраснув двері.
Наступне місто виявилося мало чим краще за попереднє. Закатруплене брудне місто-базар із тим же засиллям китайців і китайських дітей у кислотних тапочках. За рис і зелений чай, котрі кожен порядний китаєць традиційно подає в кафе гостю до його замовленого м’яса й тофу безкоштовно, пацик, що ледве влізав у свої джинси, здер із них порядні гроші.
— Шось ми або біліші за всіх білих, або виглядаємо дурнішими за всіх дурних.
Редька без ентузіазму ялозила вилкою по слизькому пересмаженому тофу, виловивши його в океані цибулі. Дордже їв рівно стільки, скільки було треба, і з їжею не бавився. Не дивувала його ні сира картопля під виглядом смаженої, ні м’ясо невідомого походження під чесним курячим іменем. Місто було таке — будь-яка довершена річ виглядала би у ньому патологією.
Тут, у Понгсалі, на зміну похоронам, гуляли чиєсь народження. П’яний брат матері дитини (!) закликав усіх, хто проходив повз їх гучне справляння під натягнутою клейонкою обабіч головної дороги, до них приєднатися й випити домашнього вина.
І Редька, на превеликий захват і гиготіння місцевих, що вздріли поміж себе єдину жінку та ще й білу, таки приєдналась і випила. Треба ж було скоротати час, поки Дордже бігав у пошуках бодай якоїсь ночівлі.
І почалася в Редьки срачка. Вже й не відомо, чи від щедрого рису, чи від домашнього «вина», що виявилося ще тим шмурдяком із того ж рису. А діарея, як Редька спершу культурно називала срачку перед Дордже, це для солдата в дорозі гірше за тяжкі поранення. Бо нема в солдата порядного туалета, немає ліків, і весь час треба рухатися далі.
— Я не знаю, — сказав Дордже, коли питання негайного знаходження житла з бодай якимось туалетом нависло над ними, як кармічний борг. — Тут всі містяки якісь стрьомні. Хочеш — подивись сама.
Редьці було майже байдуже. Дивувало тільки, як за такий рівень комфорту (на стінах грибок, із ним мішається запах пекучої фарби з вікон, підлогу мили за царя Гороха) могли лупити такі наглі гроші.
— Маєте кімнату з балконами? — поцікавилась вона для проформи.
Їй показали балкон. Півметра на півметра, закритий щільною сіткою, густо засидженою багатьма поколіннями комашні.
— Ясно, — зітхнула Редька.
У вікнах транслювалося базарне життя — продаж розкладеної на газетах сумнівної риби, з котрої ніхто й не намагався зігнати мух, перемовини аборигенів, що по-урківськи сиділи навпочіпки, курили щось чи копирсалися знічев’я у розпеченому ґрунті, верески дітей, пердіння вантажівок і пискляві сигнали мопедів. Краса і сила пасторального життя.
Редька деякий час розглядала козячу голову на одному з прилавків. Та посміхалася, на диво, життєрадісно як для посмертного вишкіру. Видно, вже встигла була побачити своє світло у кінці тунелю, чи просто різник пообіцяв їй вигідніше переродження.
— А… є у вас кімнати без вікон?
У такій, із вікном, що виходило на мирну глуху стіну сусіднього дому, вони й поселилися, украявши собі хоч трохи тиші.
— У містечках типу цього за кімнату без виду треба брати додаткові гроші. Нічо. Народ діловитий, скоро додумається.
Спати на замацяних, роками не свіжих простирадлах зі знущальницьким орнаментом із закоханих зайчиків і ведмежат можна було дуже легко — розстеливши зверху спальник. Правда, тої ночі, як і цілих п’ять наступних, Редьці мало довелося спати.
— Не думала, що в одній невеликій людині може вміститися стільки гівна…
Невиспана, зла, замучена безкінечними болями в животі Редька ледь переставляла ноги вверх по доріжці, що вела в благословенні тінисті пагорби. Сонце на полях пекло немилосердно.
— От і повезе ж мені, якщо я тута здохну. — Вона ще мало знала Дордже, аби клянчити у нього жаль до себе, але те, що їй так скоро, ймовірно, доведеться зійти з дистанції, наганяло на Редьку непідробний сум.
— Тобі-то якраз і повезе. — Дордже зірвав якусь травинку і простягнув Редьці. — На, пожуй.
— Поможе?
— Не знаю. Як мінімум, відволіче.
— От зараза. Так чого це мені повезе?
— Бо буде кому почитати над тобою правильні слова, сказати, куди тобі йти.
— Я би зараз сама сказала, куди тобі йти.
— А от ти б мені, — не зважаючи, провадив Дордже, — мало чим би помогла, боюсь. Переродився б зябликом якимось через тебе. Хе-хе.
— Радуйся, якщо хоч зябликом. А куди би ти, інтересно, читав мені свої заклинання, якщо я вже того — відкинулася?
— То не заклинання. Просто мантри. Опис маршруту по Бардо. При майже виключеному джіпіесі.
Поки що незнайомі слова Редька пропускала повз вуха. Зате джіпіес її зацікавив — дістала глянути висоту. Не сильно. Вісімсот десять метрів. Теж мені гори.
Дордже був певен, що вона його слухає:
— Головне — не піти на перший-ліпший звук чи в перші ж двері. Бо фіг знає, шо там підсунуть. Тут уже ліпше вичекати — може, якийсь приємніший варіант попадеться.
— Варіант чого?
— Варіант тебе безцінної! Питання у тому, буде це для тебе рімейком чи сиквелом?
Редьці на секунду здалося, що це він зараз нагло стане клінтом-іствудом. Замість неї. Ба, який борзий шось.
Виправдовуючи її страхи, Дордже неспішно підпалив сигарету.
— Ну і ще май на увазі. Якщо помреш на днях, на всяк випадок. Ліпше зразу йти на дуже яскраве світло, ніж на якесь тьмяне, легше для очей. Хоча таке мало кому вдавалося — не злякатися.
Десь під обід Редька заявила, що більше пішки чеберяти їй не сила, і що ліпше вже звернути туди, де буває колісний транспорт. Дордже напровсяк перепитав її, чи це дійсно ліпше — труситися на вибоїнах замість спокійно йти тінистими лісами і какати на свободі, де заманеться.