— Ти просто заздриш, — відрубувала Соня. І додавала трохи м’якше: — В цьому місті по-іншому й не можна. Ти маєш роботу, маєш ім’я, маєш статус. Його треба підтримувати. І взагалі, слухай, давай якось сходиш зі мною. Відкрився один дуже крутий іспанський…
— Ні, дякую.
— Паришся, що нічого вдягнути? Забий. Або візьми щось із мого. Там така паелья…
Поки Редька напружено вирішувала, що таке паелья — тверда їжа чи накидка на плечі, — Соня вже забувала про своє запрошення і ліниво розказувала про ще щось надзвичайне і «не таке вже й важливе» зі свого свіжого життя.
Так що наступного дня, шнуруючи кеди перед виходом до неї на зустріч, Редька зітхнула й включила повну готовність вислуховувати нові надходження з ринку марнославства, перш ніж їй вдасться перейти до справи.
6
Уже взувши свою вічну цінність — кеди, Редька з якоюсь дивною, непояснимою тугою оглянулася на татову квартиру і зітхнула.
— Сісти на дорожку, чи шо?..
Коли маєш у цьому місті не арендовану, а власну хату (чи хату друзів, чи родичів, аби лише безплатну, чи максимум із платними комунальними послугами), то ти найщасливіша людина і божий обранець. Бо не треба так сильно, як іншим смертним, паритися грошима щомісячно. Так хіба — на їдло й одяг, але на таке завжди знайдеться, поки існують секонд-генди й базари з бабусями-контрабандистками, радими продати тобі оберемок шпинату за чотири гривні чи мексиканські сигарильї за шість. А коли ти винаймаєш хату в якогось старого скупаря в трєніках, що ще й живе в квартирі через стіну й підслуховує з банкою, прикладеної до стіни, про що ти там говориш і хто до тебе прийшов, всі твої рідні грошики ідуть у кишені трєніків старого пердла. Пердло ще й норовить щомісяця підняти ренту (очевидно, збирає собі на золотий надгробок) і начисто забороняє совати фанерний шифоньєр із набором фарфорових рибок «Слава КПСС». Підлогу при цьому пофарбовано такою какашкового кольору коричневою фарбою, як колись фарбували в школах. Підлога прогинається, прогинається й балкон, риби в серванті дрижать і терендять щоразу, коли під вікнами проїздить трамвай. На стінах жлобські килими, батьківщина пилюки й кліщів, і рухати їх теж суворо заборонено — сімейна реліквія. При цьому твої флет-мейти, що клялися й божилися бути вірними друзями, щомісяця заявляють, що це повний піздєц і крах, і грошей за квартиру в них нема, так що от-от вони опиняться на вулиці й будуть бомжувати, і ліпше вже померти, ніж вертатися додому в Харківську область. Ти зітхаєш і платиш за всіх. А потім знову. І знову. Поки не виявляєш, що грошики, сховані під матрацом на грядущу сплату квартири, кудись містично зникли, а в однієї з сусідок з’явилися нові золоті ботільйончики на високому каблуці. Як у цариці.
Одним словом, експеримент самостійного життя Редька успішно завалила. Прийшлося, ковтнувши образу й запхнувши гордість у камеру схову на вокзалі, іти до сестри і просити її дати ключ від татової хати. Потай від тата, ясна річ. Хай взнає про окупацію вже де-факто. Він чогось параноїдально вимагав від дівчат самостійності. Так, ніби кожна їх помилка була його власною. Що дивно, беручи до уваги їх давним-давно цілком окремі життя. А можливо, параноя була якраз у Редьки, і то їй здавалося, що тато катастрофічно не хоче її присутності в його квартирі. Виростали вони на квартирі в бабці й діда, до тата ходили тільки тоді, коли він приїздив до Києва.
— Привіт, дівчата, заходіть. Усе їстівне в холодильнику.
Отак вона й жила. Курила принагідно траву, тусувалася з дредастими покидьками-сновбордерами, слухала RADIOHEAD, ходила на живі концерти до приятелів-панків, що люто ненавиділи шоу-бізнес, а самі тільки про нього і мріяли, їла джанк-фуд, гуляла по секонд-гендах, читала Кастанеду, ходила на ті фестивалі, де була шара на вхід, і одного дня зрозуміла про себе страшну річ:
— Терпіти не можу арт-хаусне кіно. Воно нудне, затягнуте і випєндрьожне.
7
Світло в під’їзді старого дому — як лотерея чи собачі перегони. Можна ставити гроші на те, буде воно сьогодні, чи знову хтось поцупив лампочку, і до поштової скриньки від ліфту доведеться пробиратися навпомацки. Добре, що Редька вже встигла вивчити місця приліплених на стінах жувачок, та й очі до темряви звикали швидко.
— Ящик пандори, сука… — Редька колупнула нігтем металеву дверку з невидимою цифрою 48.
У скриньці чекало чергове послання. — От як треба, то ніхто не вкраде пошту! — Цього разу на листівці з панорамою дахів європейського міста.
— Leipzig, — прочитала Редька. Красиве місто. Чи не там зустрівся Фауст із Мефістофелем?
На звороті листівки нічого путнього не було. Ні добрий день, ні до побачення. Лишень кілька рядків безглуздих цифр, поцяткованих крапками і апострофами. Після неймовірних мнемотичних потуг Редьці вдалося розшифрувати два останніх рядки. Це було двійко географічних координат, широти і довготи з точністю до секунди. У пам’яті відразу виринув бородатий вчитель географії, схожий на одомашненого йеті, підфарбованого хною. Зусиллям відігнавши страшні спогади, Редька зосередилася на першому рядку. Але образ навислого над учнівською партою бороданя із залізною (з Монголії йому, бач, привезли) указкою, вбивав бодай найменше бажання до розв’язування ребусів. Врешті-решт Редька повернулася до найприємнішого — розглядання малюнка на листівці. І, як завжди, шара допомогла. В тім’я стукнула проста, як китайська запальничка, ідея. Вірніше дві в одній: 1) картинка теж має значення; 2) Інтернет.
Редька засіла за улюблену справу і через кілька хвилин розплилася від задоволення: на листівці була зображена Ляйпцігська бібліотека, а безглуздий набір цифр, розділених крапками, очевидно був інвертарним номером якоїсь книжки.
— Ну і що це тепер за тонкі натяки? Побільше читати, чужому навчатись, свого не цуратись?
Редька образилася. З курсом користування бібліотекою в універі в неї якось не зрослося — всі ці шифри і номери каталогів у тугих шухлядах чітко формували образ дебелої білявки-стукачки з навчальної частини, котра той курс у них читала, й з усіх сил намагалася прислужитися адміністрації, слідкуючи за прогулами студентів (особливою насолодою було стукати на п’ятикурсників, їх же з дистанції найтяжче наче збити, того, мабуть, найбільше очок отримуєш) й заносячи їх у свій спеціальний зошит. Редьку вона особливо «любила». Навіть коли та сиділа в авдиторії як довбень, посередині, гордо підвівши голову й розплющивши очі, демонструючи максимум відданості дисципліні якої-небудь теоретичної фонетики (пригодиться в житті десь так само, як біном Ньютона), білява видра з синім зошитом тоном інквізитора рекла: «Та-ак, хто сьогодні відсутній? Знову Радеша, бачу…»
Чи, може, ця листівка — запрошення поїхати до східнонімецького міста? Тоді чого не сказати прямо? Як на підйобисті коменти про сплавлений джіпіес, то буков не шкода пацанам. Але все одно — яким би нечесним способом ті гроші Редьці не дісталися, ліпше вона витратить їх на поїздочку до чогось цікавішого, де буде більше океану та інших економ-радостей.
Правда, шенгенська віза, як на зло, в паспорті була. Редька по ній тільки разочок з’їздила на фестиваль із Мериліном Менсоном як хедлайнером до Німеччини, та ще покаталася по польщах-угорщинах під шумок, теж на вселенські собори волоцюг у наметах під звєрську музичку на кількох сценах. Більшість меломанів до початку шоу вже так якісно напивалася чи накурювалася, що здавалося, їй було байдуже, вийде зараз на сцену RAMMSTEIN чи Павло Дворський. Але ж ні — співають, слова (з авторськими варіаціями у міру знання мови оригіналу) знають, кожну соло-партію передчувають, аж підскакують і попискують загодя. І, витративши все до останнього цента на пиво і жахливі півметрові гібриди бутерброда й піци, вертаються в свою країну на ненависну роботу чи кохану соціальну допомогу.
Була би Редька нормальною, свідомою, ґаздівською дитиною з Івано-Франківської області, то так би її тут і бачили з її шенгеном. Прибирала би вже десь у Барселоні чи клала плитку в Парижі й дякувала Богові, що шенгенська віза не коштувала їй тисячі доларів, а самий лише консульський збір, та й то символічний, бо 25 ще не стукнуло.