Редька, як і раніше, не збиралася жирувати — жила в міру своїх потреб. Робити те, що подобається — воно вже щастя само по собі. Головне — хоча би підозрювати, чого насправді хочеш. Тоді і Боженька зі своєю ойкуменічною допомогою підтягнеться.
І в яких би нових і далеких країнах вона не побувала, всюди шукала слідів тієї одної, в яку ніколи, вочевидь, більше не судилось їй потрапити. Деякі речі прекрасні й страшні тим, що трапляються в житті всього один раз, щоби безповоротно його змінити. Єдиний видимий мінус у цьому — починаєш несвідомо порівнювати все, що трапляється з тобою, з цим певним еталоном. Найвищі гори, найнебезпечніші ситуації, найболісніше й наймістичніше кохання.
Але старе кохання можна нести в собі, як вірус, можна з ним якось жити і далі — all my lovers were there with me, all my past and future — а от гори ні. Гори — це наркотик. Коли ти побував на одній висоті, менша тебе вже не задовольнить. Хіба що буде пов’язана з якимось невимовними технічними складностями чи карколомним краєвидом. І чи метрами взагалі вимірюються наші висоти?.. Так що варто, думала собі Редька, найвищу гору приберегти на потім. Бо що таке людина без мрії? Кусок офісного паперу, на якому видрукували щось ледь видне, бо кінчався картридж із фарбою, так що смітник усе ближче і ближче.
— Шо, сестриця, переманюєш моїх клієнтів! — радісно привітала її сестра.
— Що? — не второпала Редька.
— Розслабся, — засміялася Соня, — просто тут один, як ти таких називаєш, дядюн-багатік загадав собі поїхати в експедицію.
— А я тут до чого? — буркнула Редька, щільніше кутаючись від київського вітру. Якось дуже зосереджено і швидко ніс він кудись сьогодні сміття.
— Ну, я йому розказала, яка в мене сестриця…
Редька скривилася.
— Та жартую, жартую. Він сам про тебе пронюхав. І попросив звести. Там йому взагалі серйозна наче річ потрібна. Трансгімалайський трек якийсь.
(При слові «трансгімалайський» Редьку пройняло холодком).
— Ну, але краще він сам тобі розкаже потім все. — Продовжувала Соня, нічого не помітивши. — Куди і коли. А ти йому — по чім його «світ-за-очі» обійдеться.
Редька зітхнула й, повагавшись, кивнула:
— Давай йому мій номер, а там розберемося…
Хоча з чим там розбиратися? Ще тижні зо два тому вона відразу би сказала тверде «ні». Їхати в Гімалаї, в її Гімалаї, на котрі вона й сама ніяк не могла наважитися, з якимись точно ж претензійними товстопузиками, бо то за гроші?..
— Саме так, дорога моя, грьобані гроші, — зітхнула Редька.
Дядько подзвонив того ж пообіддя. Редька поговорила з ним, обіцяла подумати.
— Н-да, пацан. Найшов ти собі екскурсовода.
71
Доста часто Редьці спадало на думку, що присутність картинок минулого життя в наших головах сильно залежать від того, хто був за кадром. Бо щось навіть надзвичайно чарівне, несподіване, вражаюче ми згодом пригадаємо десь так, як побачений фільм чи прочитану в недурному журналі статтю. Про себе чи не про себе — це вже інше питання. І тільки прожита з обраною, часто з однією-єдиною людиною за все життя, картинка вростає в тебе, стає твоїм сховком чи рятівною мікросхемою, твоїм пунктом призначення тоді, коли раптом стає потрібною додаткова сила. Так, Редька намагалася надто часто не спекулювати відчуттям містичної Присутності, мимохідь ухопленим у храмі Ґар, і ще рідше реставрувала в собі те, що виникло під час їх спільної з Дордже медитації на горі, що дивилася на підталий льодовик і заховану у скелях печеру святого Міларепи. Так і не навчившись медитувати по-справжньому (терпіння й зосередженість Редька відносила до найдорожчих скарбів, що їх помалу слід почати здобувати відтепер і в майбутньому), вона просто глибоко дихала діафрагмою. А відтак — підозріло без зусиль — опинялася там, на вибіленому сонцем скельному виступі, в цей момент сидячи за комп’ютером, нудьгуючи на пересадці в порожньому аеропорту чи купуючи олію в супермаркеті. При цьому вона точно знала, що навряд чи захоче навмисно опинятися там фізично. Принаймні поки не настане час.
З роздумів Редьку видер різкий дзвінок мобільного.
— Ну як, домовились?! — згорала з нетерпіння Соня. І звідки раптом така емоційність?
— В процесі…
Маршрут цим поціновувачем старих культур і, як підозрювала Редька, скупником контрабанди, уявлявся з Бутану а ж у Пакистан («Пака талібани нє розвалялі там всьо к псам нєвєрним…»), і з поворотом на М’янму («Єслі там падмажецца коє-шо»).
Шкода хіба, міркувала практична Редька, що дертися світ за очі цьому Пилипові («Я Філіп!») приспічило не в сезон Евересту: бо скільки б не плювалися бувалі альпіністи з приводу попсовості, комерційності й буквальних людських трафік-джемів за останні роки в день підйому на вершину, Редька — а надто не за свій рахунок, бо кілька десятків тисяч доларів не завжди зайві в тумбочці — від такого мейн-стріму не відмовилась би. Але що ж, і тут, якщо відкинути свій забобонний страх, непогано все виглядало: в М’янмі, приміром, ще були незвідані ніким частини Гімалаїв. А пекельна хунта нікого безкоштовно близько не пускала й до «дозволених» маршрутів, лише за грубі гроші й з загоном військових «гідів» у комплекті. Якщо ж вірити бодай офіційним рейтингам капіталів цього дядечка, з урядом він там домовиться. Може, пощастить побачити нове й неторкнуте. Правда, якщо ще вірити пліткам, цей самий бізнес-Пилип сприяв не дуже легальним продажам військової техніки тому ж урядові, тож, вочевидь, ще й знижку на гори, падлюка, отримає…
Редьчин моральний конфлікт тривав доти, доки не подзвонили з чергової рекламної агенції.
— Альо, Радеша? — щебетав бадьорий, наглуватий, наче фарбований на руде голос. — Здраствуйтє! Мєня завут Майя, я із кампанії «Арт Паблік Модуль». Удобна щас?..
— Ні, — відрубала Редька. — Зараз ні.
Нда, зітхнула вона, мабуть, вже ліпше заробити собі на наступні подорожі, потерпівши екзальтованих багатіків всього в одній. Бо так, чого доброго, доведеться таки погоджуватися на безкінечні пропозиції знятися як не в рекламі термобілизни, то якогось дурнуватого засобу для волосся, що «тримає мою зачіску навіть там, де все давно розклеїлось» (і ззаду фенами піддувають «снігову бурю на вершині гори»).
— І зіркою стала, і все тобі не слава богу… — Соня буркнула це так по-фамільному, що Редька ледь стримала широку посмішку: ось вона, майбутня бабця.
— Ага, точно зіркою. Морською.
Що б там не казала бабця теперішня, вітчизняна популярність Редьку таки не минула — якісь частини її гімалайської історії з принцом дивним чином просочилися в жовту пресу. Коментувати будь-що Редька навідріз відмовлялася. Було це просотування справою рук Соні чи ще когось, з’ясовувати вона не стала, але черговій напористій «ісполнітєльній дірєкторці с масковскай брігади» якогось серіалу при «випадковій» зустрічі (вистежувала її дамочка чи як?) просто була виплюснула в лице півпляшки «боржомі»:
— Освіжіться, тітко, я вам не пап’є-маше для ваших сракощипальних проектів з імперськими замашками.
І, хоч підмочена кіношниця половини сказаного, певно, не зрозуміла, Редьку ще з півдня мучила совість: може, то в людини такий стиль — пропонуючи роботу, змушувати іншого повірити, що то він сам прийшов і попросився на цю ласку Божу, і ще, за потреби, доплатить за славу в телевізорі й позування поряд із зіркою якого-небудь російського реаліті-шоу чи навіть — халілуйя! — «с метрам нашей, савєцкай естради», а не банальне пострадянське хамство.
72
— Значіт, дагаварілісь? Чудєсна, — замовник підозріло швидко й на підвищених обертах ентузіазму пристав на Редьчину ціну. В фільмах герої в таких випадках шкодують, що не запросили більше.
Звісно ж, сам-один Пилип подорожувати не збирався. Набрав із собою в комплект ще вісім дядьків і тіток, втомлених сонцем Мальдів і Мальорок, теж спраглих чогось «настаящєва», бо, мовляв, життя проходить, і хочеться побувати там, де не побували ще конкуренти і родичі, але вже написав журнал Esquire…