«Тобі б дуетом із Шахід Рок Стайлом станцювати, але хто тебе візьме?..»
— Знаєш, — зітхнула Соня, — в мене, в принципі, є виходи на міжнародних літагентів, у них — на правильних видавців. Я не думаю, що проблеми з публікацією будуть. Тема знов гаряча. Але тема все-таки твоя. І… вчитуватися в деталі я не хочу.
Щоденник знову переїхав по столу до Редьки. Вона запитально підняла брови на старшу сестру. Аж втішити її схотілося.
— Я просто зведу тебе, з ким треба, а далі ти сама. Не звикати ж тобі. — Соня сумно посміхнулася.
Редьці важко було зрозуміти, що вона зараз відчуває насправді. І чи варто було сестрі розказувати щось у деталях, якщо їй ліньки навіть читати щоденник тата зі згадками про маму.
— Що ж, зовсім скоро наш принц стане королем і втрутиться у справу тата — його ж мусять випустити?.. — зараз вже по голосу Соні важко було зрозуміти, навідала її раптова наївніть чи просто маскувався звичний пофігізм.
Редька посміхнулась:
— Неодмінно.
Пізніше, коли після справді таки блискавичної публікації матеріалів (Редьці самі подзвонили люди одразу з двох незалежних агенцій — довелося кидати монетку), їх батька таки звільнили з китайської тюрми (ніхто, включаючи, мабуть, всі міліарди китайців, не могли повірити, що чудеса можливі — засудженому за спроби чи то реставрації монархії, чи за банальний тероризм і відмову співпрацювати з урядом, здаючи локації людей і компромату, й не стали заживо вирізати органи і спопеляти безвісти), Редьці була цікава причина одного співпадіння. Якраз у той час, як вона у «Момо барі» повідала Соні про делійський банк і те, як дивним чином відкрила іншу скриню, а там була лишень якась неясна шмата, старий інтернетний знайомий Tryam Bakam прислав їй свого, як він обіцяв, останнього листа.
«Дорога Радешо! Тепер ми достеменно знаємо, що не помилилися, коли обрали тебе на роль Хранителя Ключів і Принців. Інколи зробити правильний вибір легше, якщо не знаєш, що вибираєш. Але не думай, що невибрані можливості зникають самі собою лише тому, що тебе вони більше не цікавлять. І відкинуті обійми, і солені сльози, і порожні трухляві звитки — не стали просто твоїми спогадами. Поміркуй над цим, коли загадки повертатимуться уві снах. Адійос. Чи то пак, намасти».
Не знати чого, але після цього листа Редьку навідало й почало муляти відчуття легкого пройобу…
68
Час від часу Редька заходила на сайт ВВС чи якийсь інший новинний ресурс, почитати, що там зараз коїться у землях Дордже. Нарешті можна було на весь світ казати про цю древню й новоявлену водночас країну. Ну й показувати лице молодого вродливого короля — так одразу ж збільшується кількість переглядів ресурсу.
Тривожні новини на початку змінювалися нейтральними, відтак переходили в розряд нецікавих, а з часом усе й взагалі втихомирилося і зникло зі шпальт. Медіа, й не тільки жовті, пишуть про людей зі значно більшою охотою, коли людям погано. Війна, переворот, цунамі, епідемія, жорстокість на ґрунті расизму чи сексизму, самовбивство, розлучення, затримання за керуванням авто у стані наркотичного сп’яніння, поставлений фінгал ревнивим коханцем.
Щасливі люди, як і квітучі держави з мудрими правителями, до новин потрапляють рідко. Значить, у Дордже все було в порядку.
Інколи, коли їй бувало особливо сумно чи тяжко, вона солила свою їжу випареною з ропи сіллю Падмасамбхави. Сум набував прозорості, а відтак і зовсім розчинявся.
69
Одного ранку, десь через три тижні після її повернення, Редьці подзвонили з невідомого номера. Такі собі заводять поп-зірки та інші параноїки, боячись, аби їх не вичислили. Редька байдуже натисла «відповісти».
— Привіт, — сказав чоловічий голос, і вона не відразу зорієнтувалася, хто це був.
— Добрий день, — сказала Редька.
— Впізнала?
— Нє.
— Це тато.
Редька не знала, що на це сказати.
— Я зараз у Києві. Знову ненадовго. Хочеш зустрітися?
— Гм. А ти… шо, не прийдеш до себе в хату?
— Ні, в мене дуже мало часу.
— Ясно. Як завжди. — Редька почала відчувати образу. Після цього всього у нього «мало часу»! Та чим ти такий зрештою зайнятий?!
— Алло. Радеша. Ти там?
— Та там. Де мені ше бути, — зітхнула вона. — Давай. Зустрінемося. Соні дзвонив?
— Без Соні.
— Ну добре, — знизала плечима Редька. — Де і коли?
— Якнайшвидше. Ти голодна?
— Та так собі. Давай тоді в ресторані «Гімалаї», на Хрещатику. — Слово «Гімалаї» Редька вимовила з особливим, їдким притиском, але батька це ніскільки не знітило.
— Добре. Давай. За сорок хвилин.
Він у будь-якому місці вмів розсістися так, наче це місце тільки йому й належало, а всі бігали довкола нього. Уявного героя війни, підкорювача вершин, космосу і жіночих сердець. Раніше Редьку це вражало й викликало захоплення чи, як мінімум, повагу, а зараз вона почувла хіба легке роздратування.
Редька вирішила з ходу приступати до справи. Тобто справу закінчити, щоб нічого нікому більше не висіти.
На стіл дзвінко бряцнулася металева зв’язочка.
— Осьо твій ключ від квартири. — (тато запитально підняв брови). — І від делійського сейфу. Раптом десь знадобиться ще, хе-хе. А так то, вибач, я тобі без сувеніра. — Вона не змогла утриматися від іронії, сідаючи на розцяцькований стілець навпроти нього. Дівчина в золото-червоному вбранні подала Редьці меню.
— А я тобі — з.
Тато дістав із внутрішньої кишені куртки невеличку шовкову торбинку й простягнув її Редьці.
Долоня безпомилково здогадалася, що там — навіть розгортати не довелося. Редька зробить це, коли ніхто не бачитиме. Поки вона щосили пробувала вдавати байдужість, ледь помітна щаслива посмішка не сховалася від татових очей. Цікаво, чи знав і він щось про цей тесак, і кому його слід передавати по-чесному.
«А як же відсікання прив’язаностей?» — посміхнулася про себе Редька.
Втім, можливо, воно десь так і працювало — варто щиро від чогось відмовитися, відпустити, як воно само до тебе прийде. Якщо було твоїм. Чи не прийде, якщо ніколи твоїм і не збиралося ставати. Хоча що в цьому світі є нашим?..
Редька, так, наче емоції могли вмить випаруватися — а вона хотіла зберегти їх якнадовше — хутко перекинула склянку холодної води і набрала ділового (а то й цинічного, як їй хотілося) тону:
— Дякую. Зворушена.
(Тато знизав плечима).
— І що тепер? — це ніби не він питав, а щось з ефіру. Однак Редька не збиралася розвішувати соплі перед цим насправді малознайомим, хоч і рідним, чоловіком.
— Слухай. Я рада, що стала у пригоді прекрасним людям десь далеко, і що ти тепер в порядку, і не просто в порядку, а зірка й сенсація…
— Та облиш…
— …і що Соня врешті-решт нікого не підставила.
— Соня мене сильно розчарувала. — Раптом спохмурнів він.
— Тю. Це ж бо чого?
— Ти сама знаєш, чого. Стільки сил у неї вклали, стільки навчання — і все коту під хвіст.
— Не під хвіст. Вона — успішний член суспільства. А я собі як я. І все, чого я хочу — щоби мене нарешті лишили в спокої. І не вплутували в якісь довгі мутки з непонятно чиїми грошима. В мене є тепер трохи моїх, і вперше в житті я навіть знаю, куди їх подіти. Якщо пощастить, то ще й ніхто мене не повішає за яйця на телевежі за їх використання.
— Ніхто. Ні за яйця, ні за капюшон. Повір моєму дару бачити майбутнє. — Тато зробив театральні очі й засміявся.
— Тоді добре, — посміхнулася Редька. — Давай їсти.
Вони їли мовчки. Телевізори під стелею ресторації транслювали хто що міг: від кліпів індійських виконавців до чемпіонату в покер у Манчестері. Редька згадала свій сон про королеву в картярських боргах і гмикнула.
— Все-таки, як дивно. Як дивно і приємно, що саме ти, подібна не на мене, а на неї, виявилася моєю сильною дитиною. — Тато сказав це дуже тихо і майже про себе, а в Редьки поміж тим пробіг у грудях холодок гордості.
— До речі. В тебе нема випадково якихось інших маминих фотографій. І… — Редька згадала, що в щоденниках він вживав самі лишень ініціали, та й ті не особливо співпадали з іменем, котре їй озвучували в дитинтстві, — як її звали повністю? — вперше за весь час вона подивилася йому в очі прямо.