Принесли їжу. Смажений рис із краплями яйця й сякими-такими овочами, гострий томатний суп, розведений із бозна-якого концентрату, варену в мундирах картоплю і сіль.
— Сьогодні шикуємо.
— Мгм. Картопля на десерт.
Відтак, по вечері, вийшовши в морозне надвечір’я з відрами гарячої води, котрою слід було помитися в підставленому всім вітрам, без вікон, зате з дверима на защепі, туалеті-ванній, вони трохи постояли на горішній сходинці дерев’яних сходів, звідки краще було видно, як догорає небо за піком Лісанг. Ставало справді холодно, вода у відрах парувала й вистигала, а вони все дивилися і дивилися, як раптом Редька зрозуміла, що нарешті це її. Вона таки мусить піднятися. І не на цю гору, а на іншу, вищу, красивішу й небезпечнішу, на Білу Гору. Хай навіть вона й гора-вбивця, можна спробувати домовитися. When there is a will there is a way.
І Дордже, як їй здалось, зрозумів це і для себе.
— Значить, домовилися? — тихо спитала вона. — Біла Гора? В цей же час, через 5 років?
— Значить, домовилися. — посміхнувся Дордже і взявся за відра.
Надворі геть стемніло, чорні гори були як тканинна аплікація на сірому небі, раптово і пронизливо засвітив шматочок місяця, випливши з-за хребта. Але вони того вже не бачили, бо саме поливали одне одного водою з червоного пластмасового ковшика з відламаною ручкою, і від їх тонких, живих, незахищених голих тіл струменіла хвиляста пара, прямісінько в мінусову температуру ночі.
35
— Цікаво, чи правда він сюди забрідав… — сам до себе мовив Дордже.
— Хто? — Редька уважно, аж незвично для себе самої, глянула в його наче карбоване лице: риси стали якісь суворіші. Подорослішав чи просто змучився?
— Та так. Друкпа Кунле. Відомий святий жартівник і непристойник. В Бутані його дуже люблять. Малюють на його честь фалоси в стрічках на стінах хатів собі. Щоб не наврочили господу. Бо він, кажуть, на сакральний орган благословення собі вішав, а не на шию. Щоб певніше було.
— Розумно. Я б теж так робила, аби було на що вішати. — Редька з пересторогою підняла вгору палець:
— Тільки не смій патякати про комплекс кастрації.
Дордже знизав плечима:
— Я й не думав.
— Ну і молодець.
— Тим більше, у твого вказівного пальця прекрасна ерекція.
Редька помітила, що й досі проштрикує ним небо, і швидко опустила руку.
— Та нічо. Тут місце таке. Згаданий Друкпа, вже будучи в літах і в сивині, хотів звабити сільську дівку. А вона його відлупила і втекла до мами.
— Логічно.
— Ага. Тільки мама розпитала її, як виглядав той ґвалтівник-невдаха, і коли доперла, хто це був, наказала неосвіченій доньці бігти назад, перепросити його і експресом віддатися, бо то велика честь.
— Ой мамо. І шо?
— Вона прибігла, перепросила, але вже було пізно Грицю до школи.
— Вмер?!
— Тьху на тебе. Сказав їй, що жінка, взагалі-то, вже давним-давно не збуджує в ньому тілесних бажань (хоча по молодості він затикав за пояс всіх світових казанов, а пив так, як хіба п’ють у вас в Україні), і тіло її треба було йому виключно для діла. Неподалік звідси недавно помер один багатий, але геть лінивий лама — маючи прекрасну бібліотеку і вчителів, він навіть читати особливо не навчився. З милосердя Друкпа Кунле хотів надати йому можливість переродитися в людському тілі. Але поки дівка бігала в село, тут же на полі розважилися осел з ослицею, так що діватись нікуди — лама з’явиться у тілі ослятка.
— Овва. І все за те, що не читав книжок?
— За те, що мав можливість і не скористався нею.
— Отакої. З лами — в ламу… А назад як?
— Ну, книжками вже тут не зарадиш, хіба потом спокутувати свою вину. Осли — це як штрафбат для неблагонадійних лам.
— Гм. Ти казав, ми йдемо в місце локального паломництва.
— Ну. Вже прийшли майже.
— То що вони тут — ослів святих поминають?
Дордже зітхнув.
— Кому що до душі ближче. Хтось — святих, а хтось — і ослів.
Вже не вперше Редька бачила, як місцеві храми тут із легкістю інтегрують у буденне життя: от вона, осяяна святиня по центру, а ось від неї навсібіч розходяться ятки чи просто розкладається крам на ряднинах. Чи худоба румигає овес із підв’язаного до писка вишиваного мішка. Редька раптом відчула, що змучилась.
— То це тут? Можна я тут посиджу, а ти здобудеш харч?.. — брови благально піднято.
— Ти? І відмовляєшся від шопінгу?! Ну добре. Я швидко. Ще сьогодні йти години чотири.
Чекаючи на Дордже, Редька всілася на кам’яних сходах. Вмостилася на самому куприку.
— Холодно, зараза. Не Ґоа тобі тут, блін.
Біла стіна довкола великої пожовклої ступи, змурованої в тибетській традиції, мала в собі крихітні покарбовані дверцята. Чорні, порепані, з навішаним на них замком. Редька сумно в них втупилася. Таке могло би прийти уві сні, й її улюблений кіношний психоаналітик тоді сказав би: «Це твоя кроляча нора, Алісо…» Але то була ява і в голові було майже по-справжньому порожньо.
Аби не відволікалася на горян, що терлиґали свої клунки повз ці двері, й не ховати очі від монахів у пурпурі, Редька спробувала б утворити тут яку-небудь хоум-мейд медитацію. А так то просто сиділа, підперши голову руками, й розглядала різьбленого чи то дракона, чи птаху, чи рибу на дверях. І козулю верхи на стіні.
Все ж їй було сумно. Не ясно, що тривожило. Люди байдуже минали зачинені дверцята, ніхто не спинявся на них навіть поглядом. І тут звідкілясь прибіг малюк, що от-от, здавалося, тільки й ходити навчився, й завзято почав шкребтися саме туди. Випинався на поріжок, аж загубив кумедну плетену шапку, з усіх сил намагався продертися крізь зачинені половинки, чи бодай вилізти вгору по різьбі й крихітними пальчиками відчинити іржавий замок.
«Будьте як діти, — згадалися Редьці слова далекого Бодхісатви з юдейських земель, — і ввійдете у Царство Небесне».
Редька певний час сиділа як прибита. Потім сіпнулася від різкого оплеску над самим вухом.
— Коан розгадала? — Дордже, виявляється, підійшов збоку й певний час уже стояв поруч, розглядаючи паломників і собі.
— Шо?
— Ну, це я пожартував так. Оплеском відміряється хід філософських суперечок у місцевих монастирях. Ти б чула, який там ґвалт стоїть у відведені години. Ще й скачуть при цьому — тобі би сподобалося.
Редька все ще думала про дітей і Царство. І коан.
— А взагалі-то, — продовжував, позіхаючи, Дордже, — я би не проти сходити на деякий час у монастир. Але тоді, по ходу, в чаньський. Він чогось дивно приваблює. Плюс, якщо щось не так, тебе луплять бамбуковою палкою по сраці.
— Та ну? — на слові «срака» Редька нарешті прокинулась.
— Ага. Це взагалі прекрасний спосіб відповідати на складні покручені філософські питання, що їх так люблять задавати послушники.
— Ну та так. Лупнули тебе палкою — ти і прозрів.
— Одне цікаво тільки — чи в їх монастирях така ж ситуація з гомосексуалізмом, як у католицьких.
Тут Редька промовчала. Їй самій було цікаво. А ще цікавіше, чи Дордже, бува, сам не такий овоч. Надто він уже був відсторонений, естетський і мудрий. Навіть не в тому справа, що він цілком байдуже ділив із нею спорадичні вечірні купання голяком — це ще можна було би списати на температурні умови чи кволе освітлення. Як би там не було, за іншими бабами він сохнув теж не двадцять п’ять годин на добу (добре, якщо взагалі бодай підсихав). І торбу сракощипальних історій їй не розказав іще, як розказав би вже кожен представник чоловічої статі за такий довгий час тісного спілкування. Така вже була Редьчина доленька: всі лізли їй сповідатися у важкому житті й любовних халепах. Видно, очі в неї були великі й пика співпереживальна. Хоча, якщо чесно, всі ці історії Редька відразу ж забувала. Як хороший платний психолог.
36
— Цікаво, чи відчуває той, хто покорив важку вершину, подобу просвітлення? — Редька, витягши з носа козу, дискретно від неї позбавилася, не розглядаючи, як за звичкою, її форму й колір проти сонця і, власне, вершин.