— Отакі момо ліплять наші вороги. Правда ж, ідіоти?
А потім сумно уявила собі, як прийде сюди коли-небудь москаль, уздрить таке, і закричить на все село: «Гдє толька наш пєльмєнь нє пабивал! Ми пакарілі мір!» І буде це нікого іншого, як її, Редьчина, провина.
Тієї ночі Редьці наснився кумедний, аж до химерного сон. Вони з Дордже були в якомусь геть вікторіанському палаці, при чому були мало знайомими. Але — так чи інакше — стара королева-мати, вона ж бабця Принца, дала обіцянку одружити його з Редькою. Або в покер цю обіцянку програла. Скоріш за все останнє, бо королева страшенно погрузла в картярських боргах. І от, сидячи в колі зі своєю донькою, онукою, онуком і Редькою, зібралась вона помирати. Здійнявся страшний переполох — вмирає королева, що винна всім придворним гроші! Навколо забігали й заметушилися. І тільки Редька, розуміючи всю непевність свого становища при дворі, хутко підскочила до Дордже й підставила правильний палець на руці: «Кажи швидко, ти зі мною одружуєшся?!» Хапати його треба було, поки не збагнув, що тут і до чого. Принц розсіяно промовив: «Ага, так-так» і вдягнув їй на палець тонку обручку з камінцями. Редька не встигла нею гордо намилуватися, бо прокинулася від гаратання в двері.
— Хело! Хело! — кричав хтось із родини господаря.
Редька збагнула, що то вже шоста ранку (шоста ранку! вона вдома в такій порі ще додивлялась друге скачане кіно перед сном!) і їм пора рушати, як вони й збиралися звечора.
57
Вода у пляшці, що її Редька, всупереч порадам Дордже, несла в руках, несподівано швидко скінчилася. У цій безкровній вітряній пустелі все наче волало про бодай би крапельку вологи, щоб ожити. Принаймні явно волання вчувалося Редьці в тому, що вигравав тепер вітер у її відкритій спорожнілій пластиковій пляшці.
— Невже серед цього каміння не буде води? — нила Редька.
— А хто тебе просив всю нашу воду видукати, як верблюд у запаси? Хоча дивно, що ти саме про воду з каміння питаєш.
— Це чого?
— Та знову ж про ніж у скелю встромлений історія зринає. Тільки цього разу не монаха Ніїнгпо, а самого Падми з його Єше. Жіночки в селі між собою про якусь тут скелю по дорозі говорили, що з неї вода тече. Просто собі нізвідки наче. То колись у цих краях ночувало, за їх легендою, подружжя наших будд, і в жінки стались місячні. То вона так само йому й нила, як ти мені, що нема й води протічної довкола, щоб особисту гігієну на рівні тримати.
— Ага. Гігієна — враг туріста… — бовкнула Редька.
— …видно, таке її не переконало. То Падма зітхнув, встав звідти, де майстрячив щось, щоб руки зайняти, і всадив тесак у скелю. І пішла вода.
— Угу. Повезло. То ми найдем її?
— Найдем, якщо буде у кого спитати…
Ті, в кого можна було би спитати, полишили цю місцевість геть недавно — на вигляд десь зо пару сотень років тому. Ті ж, хто чудом залишилися, видно, так само як і жінки-пілігрими, що їх зустріли Редька з Дордже в попередньому селі на кухні з момо, спустилися вже в тепліші місця на зимівлю, лишивши замки на своїх воротах. Навіть скотарів-героїв не видно було. Поодинока худоба наче жила тут сама по собі.
Будинки, як і палаци, в цих місцях будували з піску і каміння. Складали одна на одну необпечені сірі цеглини. Дивним чином монастирі й гомпи виглядали стійкішими — по п’ятсот-сімсот років вистоювали, з деякими майже повністю вцілілими фресками і барельєфами. Тут і там на вершинах пагорбів по руїнах жовтих замків гуляв вітер. Було дивно уявляти собі колишню велич, дивлячись на крихітні селянські хатки й волохатих низеньких корівок, що часто від безнадії знайти бодай травинку, їли власне гімно.
Пустельна земля порізана глибокими каньйонами, вертикальні колони, здавалося, висічені людьми — занадто хитромудрою була робота ерозії й вітру. Багатоповерхові печери і багатовікові фрески з описом життя Будди — до перших треба долізти, про інші треба знати.
Вітер тим часом шаленів. Він то силкувався скинути необережних у провалля, то просто наступав холодною стіною, щоби не могли підійматися вгору. Редька, звісно, розуміла, що вітру нема жодного діла конкретно до її персони, а все ж забобонний страх її не покидав.
— Дивні якісь відчуття в цій землі. І людей наче нема, а назагал — ніби хтось услід тобі дивиться.
Дордже посміхнувся.
— Та нічого дивного насправді. Ти просто добре все відчуваєш. Тибет — земля язичницька. Коли Шак’ямуні навертав народи, в цих землях вітру і снігів тоді на волі дикі звірі бігали. Втім, відходячи в свою паранірвану, пророцтво про Тибет лишив. І лиш пізніше, коли Авалокитешвара, чиї мультилиця ти так любиш розглядати на статуях, зглянувся над цією земелькою, діло пішло. Послав сюди мавпу-бодхісатву, еманацію свого розуму.
— Мавпу-бодхісатву… — похитала головою Редька, згадавши, як браво крадуть мавпи в туристів їжу і як влучно кидаються сміттям у тих, хто цю їжу посмів їм не дати.
— А прекрасна Тара в той же час послала в Тибет свою еманацію як гірської демониці. От вони тут зустрілися і стали жити-поживати, цілий народ помалу зачинати…
— Тут справді дико-дико…
— Тибетці доста спокійно, ба навіть благоговійно ставляться до своєї дикості. Так що те, що їх падма дикунами називав, порівняно з освіченими індусами, нікого тут, в краю снігів, не ображало.
— Ну бач, скарби дикунам полишав, розумники і так би викрутилися. Оно яка машина «Тата» у них є!
— Не думаю, що в потенційного тертона хтось питав би особливо про його етнічну приналежність. Зато про рокову — так.
— В сенсі?
— Ґуру Рінпоче дуже чітко дав вказівку по календарю: якщо заховане знайдуть люди, народжені або в чотири «сильні роки»: бика, вівці, собаки й дракона, — або в «роки повелителів»: птаха чи мавпи, — вони здобудуть кармічну здібність і уникнуть смерті.
— Кльовий бонус… А інші?
— А ті, хто родився в інші шість років, просто не зможуть ці скарби відкрити. Чи, якщо з якогось дива це їм вдасться, бідолахи зовсім скоро повмирають.
Різкий холодний вітер змусив Редьку затруситися, як серійну вбивцю на електричному стільці.
— Сука, йобаний рюкзак, — цокотіла зубами вона, намагаючись не завити сіроманцем, — там же всі мої термошмотки були. Я би ліпше вагон на собі тягла, ніж отак мерзнути. От ляжу тут і здохну. Сам іди.
Дордже і так уже віддав їй свої рукавиці й шапку, щосили затягнувши свій благенький капюшон. Холодний вітер пробирав його не гірше, ніж Редьку, з носа в обох безперестанку текло, а варто було витерти соплі, як під носом набрякало від тертя й обвітрення. Редька спробувала помастити там гігієнічною помадою. Наче трохи помогло. Але вітер однаково до болю подразнював ніс усередині. Холодне повітря було як кислота, що її насильно вливають, аби труїла аж до легенів.
Дордже зупинився біля невисокого, складеного подорожніми з окремих камінців чортену з подертим вітрами шарф’яним прапором по центрі. Скинув наплічника й діставши з нього доста важку каменюку-сальцісон, підібрану поблизу соляної шахти, закинув її поближче до вершечка купи.
— Со-со-со… — прошепотів він.
— А це шо вже? — втомлено поцікавилась Редька, намагаючись сховатись за чортеном від дикого вітру.
— Ну, це так, щоби гора ставала вищою. І щоб духів відігнати у безлюдних містах. Неправильних відігнати, а правильних пригнати.
Й, зауваживши Редьчин апатичний вираз обличчя, Дордже поплескав її по плечі:
— Чи просто для краси.
Редьці уже давно було не до краси і навіть не до гір. Все, що вона бачила, — це каміння й пісок на стежці в себе під ногами. Яке там небо, які там хмари, які там льодовики на вершинах з усіма їх духами вкупі. Піднімеш голову — задує в шию і за пазуху. Іди собі, як носоріг, рогом уперед, носом униз, дивлячись не далі наступного кроку. Найдивніше те, що справді дуже хочеться лягти й заснути. Не зважаючи на атональні завивання вітру під вухатою шапкою, забувши про те, що кожен крок — це втикання гострого кінця палиці в землю, ніби зібралася прошити кам’яну пустелю своїм проходом.