Піца «Гімалаї» – Ірена Карпа

Він трохи помовчав.

— Її звати… — (навмисне вжив теперішній час, подумала Редька, і їй стало трохи світліше) — Кар По Ча. Значить «Біла Птаха». А найкращі фотографії завжди тут. — Він показав пальцем собі на лоба. Там, подумала Редька, мало б вилізти у нього третє око в разі необхідності.

— Зрозуміло, — зітхнула вона.

— Що тобі зрозуміло, сильна дитино Кар По Ча? — знову посміхнувся батько. (Ще трохи, злякалася Редька, і їх розмова почне скидатися на розмову двох індійців з радянського вестерну). — В тебе є такий же кейс для фотографій?

— Та ладно. — Редька вирішила змінити тему. — Ніяка я не сильна. Досить пафосу. Чув би ти, як я нила на підйомах, і особливо на спусках із моїми колінами.

— О, коліна — це у нас сімейне, — він знову засміявся. Лід між ними потроху танув.

— А на Соню ти не злися. Якби не її підстава з тими піцовими грішми, я би в житті свою дупу не висунула кудись у невідомість. Кожна видима лажа може мати несподівано хороший наслідок. Ну, це не я придумала.

Тато посміхнувся.

— Ну, я радий, що якось прислужилася й наша цариця савська. Чужими руками жар загрібаючи…

Редька виразно глянула на батька, від чого його скептичний вираз трохи збляк.

— Давай не будемо, тату. Не хочу гриміти зараз всіма ланцюгами причин і наслідків, лазити в трудноє дєцтво і ворушити прах діда Фройда. Напишу тобі ввечері листа, як буде сила. Добре?

— Ну добре.

Він глянув на годинник.

— Вже біжиш? — із перебільшеною байдужістю спитала Редька.

— Ні, ще не зараз. Підемо ще мате, може, десь вип’ємо?

— Пішли.

Поки вони йшли задніми дворами, подалі від центральної вулиці з вічно роззявленими туристами зі спальних районів, Редьчин батько дивився навкруги якось дивно, наче поверх дахів. Редька перехоплювала цей його погляд, неясно щось відчуваючи. Ніби між іншим він запитав:

— А ти не хочеш пожити деінде трохи?

— Та я вже і так вивожу манатки з твоєї хати… — трохи образилася Редька.

— Та ні, в хаті живи, скільки хочеш. Я маю на увазі, взагалі не в Україні?

— А де? — аж стрепенулася Редька, боячись запустити надію туди, куди їй не слід заходити.

— В Німеччині, наприклад, — позбавив її проблем із надією тато. — Мансарда по сусідству якраз звільнилася.

Мансарда.

Редьці чогось не хотілося бачити, як він зараз, мабуть, лукаво підморгує. Та все ж про себе вона посміхнулася: «Нормальний собі фріц». Зараз вона ледь не вперше в житті раділа, що не схожа на світлоокого, пшеничноволосого і пшеничнобородого тата. Принаймні не так сильно, як Соня. Так що фріц із Редьки такий самий заправський, як і з Дордже.

— Дякую, тату. Матиму на увазі.

Ну, не любить вона котів, яких точно прийдеться годувати, — тато просто так ніколи нічого не пропонує. До того ж буде дуже дивно заявлятися жити в келію Дордже, віддаючи себе на розтерзання фантомам. Не подобається їй ця роль фронтової жони й кураторки музею спогадів. Хіба що зайде разок принагідно, глянути, як дебела жінка репетує на п’яного пророка з фрески. А там — тікати подалі від пустої бамбетлі, запах котрої перебиватиметься запахом семи котів. Нізащо не впускати, як би не стукав і не дряпався до неї в двері, один із найстрашніших демонів — демон Надії.

70

— Слава ін’язу, — зітхнула Редька, поклавши слухавку після телефонного інтерв’ю французькому Le Poste.

Після публікації батькових записників і оприлюднення фільмів спілкування з іноземними журналістами стало для неї ледь не рутиною. Бо тато — він як з’явився був тоді, так і зник, залишивши Редьку єдиним контактом.

— Добре, хоч тепер точно знаємо, що він живий-здоровий, галушки з медом їсть… — посміхалася бабця, підкладаючи Редьці на тарілку пухкого яблучного пирога.

Галушками, вочевидь, бабця називала якісь не до кінця ідентифіковані Редькою кокосові пундики зі слайду на татовій листівці звідкілясь із Еквадору чи з Колумбії. Здається, цього разу він таки полетів банально відпочивати.

— Цікаво, доця, чого то тебе по тєлєвізору в нас не показують?.. — бабця, певна, що Редьку щодня показують по телевізору «у них», перемикнула канал із новин назад собі на серіал.

Редька знизала плечима. А й справді, чого? Може, того, що вітчизняним медіа значно цікавіше було, хто з ким заводить дітей і як вийти-замуж-за-рубєж, ніж кардинальні перетворення в якійсь далекій країні, котру на мапі знайдуть відсотків п’ять людей із вищою освітою… А може, просто уряд надто інтимно дружив із урядом Китаю, продаючи Піднебесній танки й купуючи в неї гречку.

Вперше в житті Редька мала «трохи своїх грошей». Гонорару за видану на Заході й перекладену на 26 мов татову книжку (тато від нього галантно відмовився на користь Редьки) вистачило би й на золоту машину з платиновими дисками, і на довгі безпроблемні гашишові роки у Ґоа. Тільки щось Редьці вже туди не хотілося. Та й після кризи ціни на столичне житло хоч трохи здулися й набули тіні адекватних. Тож, не без хитрої допомоги Соні, Редька відшукала й після кривавих торгів купила у старого комуніста-хіроманта невеличку квартирку на горішньому поверсі дореволюційного будинку, та ще й з круглою, із гострим дахом, червоною вежею на додачу. (Соня, звісно, виступала проти вежі: «Це що за будні в’язня замку Іф? Чи ти у Рапунцель надумала погратися на старості?! Несмак!», й авторитетно рекомендувала брати нову квартиру в т. зв. «депутатському котеджі» на Оболоні, з видом із одного вікна на сірий Дніпро, а з іншого на пластикові пальми сусідньої ресторації. «Бо, по-перше, престижно, по-друге, інвестиція, а не рухлядь тут всяку скуповувати в задрипаних твоїх «пам’ятках архітектури»! Завтра ж його знесуть, а тебе в спальний район перекинуть». Тривали дебати недовго — годину сорок максимум — і з рахунком все-таки на користь Редьки).

Гроші, що залишилися, змінявши гіпотетичну золоту машину на легкий велосипед з алюмінієвою рамою, Редька вклала у власну справу: ні, вона не купила собі кіоск із фасованим фаст-фудом під середньою школою, не відкрила бутіка з продажу екзотичних товарів із Бутану, не стала імпортувати меблі з Балі й навіть не відкрила туристичної агенції путівок, котрі тут вперто, забувши кволі уроки української в школі, називали «горящими». Видно, права була Соня, гноблячи сестру за «відсутність ділової жилки».

Редьчиною «своєю справою» став альпінізм. Скуштувавши лише раз саму його шкірку під час тієї, як вона посміхалась, «екскурсії в казкові землі Дордже», Редька, перетерпівши інкубаційний період у місті, збагнула, що без гір тепер просто не може. І скільки б її не називали «поведеною» навіть колишні ліпші приятелі й недовговічні бойфренди, скільки б не звинувачували в тому, що, почувши слово «гори», вона, як наркоман чи зашорений кінь, ні про що інше вже не може думати, і весь їх спільний відпочинок у якому-небудь розслабленому Лаосі враз летить коту під хвіст, Редька стояла на своєму. Чи то просто своє брало її за барки і ставило туди, де було її місце.

Дивним чином все пішло так, наче вона все життя тільки цим і займалася. Спливав час, розроблялися карколомні маршрути, відкривалися дороги і вершини — геть нові, досі не пройдені ні європейцями, ні жінками, хіба би скаженими білими козами, але ті не лишали записаних свідчень. Сама не розуміючи як, Редька стала доста відомою в колах професіоналів, її поважали, її запрошували в експедиції.

— Одне тут сумно, — казала собі Редька, перевіряючи цифри своїх активів, — що з часом спливають і гроші.

Ризикувати ж життям, аби поставити на вершині прапор якої-небудь компанії-спонсора, що виготовляла холодильники, видавалося їй, як мінімум, кармічним збоченням.

— Якось воно буде, — зітхала Редька. — Джізас правильно сказав про пташок: «Не сіють, не жнуть, не збирають у клуні», а Боженька годує їх. І чи ми за них не вартісніші? То, може, і мені за цим принципом перепаде кавалок рису з соєвим соусом…

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: