— Я колись таке вже пробувала. В мене долоні не набагато ширші за зап’ястя. І зламані у двох місцях. Саночки, знаєш. Але ж тепер, курва, спухло всьо — від висоти чи від спеки, я там знаю?! Тільки якщо не щільно закрили — а таки не щільно, хоч і на останню штуку, бо зап’ястя у мене дитячого розміру — не всі ж придумали тортури для дітей? — я зможу повторити свій коронний трюк і висунути руку. Давай, лижи. Тобі зручніше.
Але незручно було обом. Дордже терпляче вислухав гарячковий Редьчин спіч і чесно спробував робити, як вона казала. Тільки легше вже було зламати, як у запеченої курки, руку в суглобі ще раз. Врешті, сяк-так вийшло наслинити. Редька зайорзала, акуратно почала тягти долоню, прокручуючи її вправо-вліво. Рука боліла й червоніла. Редька не вгавала.
— О… о! Пішло, пішло! — пошепки закричала вона. — Є рука!
Другу звільнити було вже легше. І ось уже Редька на свободі (якщо не зважати на закриті двері), а Дордже у двох парах наручників — одні активні, інші як імпотент із претензією.
Редька навшпиньки підійшла до дверей.
— Ха! Та тут же понтовий замок! Це ж явно не справжня тюрма у них. Кімната, блін, для конфіскованого збіжжя. Є тут куркулі? А контрабандисти? Чи для макової соломки. Чекай. Двері просто захлопуються — з іншого боку їх можна відкрити, крутнувши ту золоту ручку. Люблю Китай, він добрий і знайомий! Естети, бляха. Англійських замків наробили собі. Ой, у мене зараз очі поламаються.
Весь час свого словесного проносу Редька стриміла навшпиньках. І цієї висоти ставало хіба на те, щоби побачити замок, але явно до нього не дотягнутися.
— Холєра, треба щось придумати. Іди сюда. Підсади мене. Або дай на спину стану.
— На голову собі стань!
— Стану. Дурак ти і тормоз. Іди сюда бігом. Підсади-но маму!
Дивна риса була в неорганізованої й втикальної назагал Редьки: як тільки доходило до чогось справді нагального, серйозного, небезпечного й екстремального, в ній наче просиналася інша особистість. Дієва, рішуча, відважна. Правда, й відходила вона в тінь із відходом форс-мажору.
Дордже підійшов, став на коліна.
— О, ти просиш моєї руки? — істеричний сміх не завжди вчасна штука.
— Я прошу тебе сісти мені на шию, — спокійно сказав Дордже. — Це майже те ж саме. Я встану, ти будеш достатньо високо, потягнешся вниз через решітку. Тільки акуратно, не зламай, будь ласка, мені шию.
Редька послухалася. Дордже, висадивши її собі на шию, насилу вставав — а ви попробуйте зі скутими за спиною руками і з майже 50-ма кілограмами на шиї. Дордже не був штангістом чи еквілібристом, тому на півдорозі втратив рівновагу й завалив бідолашну Редьку на землю, упавши на неї й сам. Грюкоту було достатньо, щоби охоронці попрокидалися. Але, видно, українські фармацевти досягли неабияких висот у барбітуратній промисловості — охоронці спали, як убиті, підтрушуючи весь свій поліцейсько-військовий відділок тонічним хропінням.
— Йоб твою блядь мать! — пошепки матюкалася Редька, що, погодьтеся, не легко. — Ти, слоню ти ґумовий! Нормально давай ставай, акуратно. Давай я за ґрати зразу триматися сильно буду.
— Добра думка завжди пізнувата, ге? Ти думала я тебе понесу на першотравневу демонстрацію і лишила руки вільними для шаріків і транспарантів?!
— Заткнись і потакай. Покатай себто…
Дордже зітхнув.
Цього разу все було значно ліпше — Редька сама підтягувалася, як могла, на руках, запихала в дірки між ґратами лице і праву руку, тяглася, як могла.
— Я не можу, блін, не достаю!
— Шо?!
— Не достаю я, курча мать! Рука коротка!
Здавалося минуло години дві. Редька почала вростати у тюремні будні.
— А па бєламу снєгу… Па та-та-ра та-та-рра! Вишел волк-адіночька! Полуп’яний зекан… — завела вона, обіпершись об холодну стіну.
— Н-да. Тепер уже можеш співати хоч на всю свою роззявлену культурну спадщину, — позіхнув Дордже, — буди їх, хай хоч помучаються.
— Та я не серйозно так співаю! — образилася Редька. — Це ноблєс обліж просто.
Тут у замковій щілині щось зашаруділо й затихло. Почулися кроки коридором геть, відтак, через деякий час, знову до дверей. Зашаруділо з новою силою.
— Ну всьо. Піздєц. Нас прийшло щось на ничку замочити. І супу наварити за простибіг…
Двері обережно прочинилися. Серед повної темряви важко було роздивитись, хто за ними.
— Ацур? — покликало тихенько жіночим голосом.
Дордже відгукнувся на місцевому діалекті. То, виявляється, він таки знав його, а не слав місцевим мозкові хвилі?.. За яким же тоді принципом він обирає, з ким говорити, а з ким ні? Редька здригнулася. На секунду здалося, що її знайшла принаймні сестра тої баби-яги з вухами, якщо не сама баба-яга.
Дордже звівся на рівні ноги, підійшов до дверей і ще трохи поговорив із темрявою. Редька і собі підвелася, але він зробив їй знак почекати. Відтак темрява замовкла й прошурхотіла геть обережними кроками.
— Пішли тепер, — пошепки скомандував Дордже.
Редька вже рвонула світ за очі, як він штовхнув її плечем у спину (за нормальних обставин це мало би значити хапання правицею за комір):
— Якщо побіжимо — вірняк втечемо, але не ясно, як довго протримаємося вночі у футболочках.
— Ага. То пробираємося за ключами від твоїх рук і серця і нашими манатками?
— І джіпіесом. Там є ще щось, чого нема на карті.
— А ти все звідки знаєш?! — Редька якось аж заревнувала. — І з ким ти тільки що говорив?
— Давай потім розкажу, га? Пішли за ключами? Тільки в наручниках я швидко не побіжу.
— Давай. З Богом.
І вони покралися до світла в кінці тунелю: туди, де слідчий кабінет, манатки і хропулії.
Двоє солдафонів розвалилися на дермантиновому коричневому диванчику (і де всі гидкі держструктури світу такі дістають?) й частково на столі, де закипав і грівся великий рожевий пластмасовий термос-чайник із геть психоделічними картинками. Жовті гриби з зеленими лицями танцювали з такими ж зеленолицими жоржинами, що притримували свою червону жоржинність як капелюхи-помпадур.
— Чайком ми балувалися. Ге? З конфіскованим снікерсом. — Редька принюхалася до панівного перегару: — Ну і ясно, що місцевий ром дешевший за пиво. — Вона згребла зв’язку ключів зі зворушливим брелочком «Hello Kitty». Маленький ключик, один із п’яти-шести найменших, мав точно підійти. Редька тикала ними в наручники Дордже, підійшов по порядку третій.
— Алілуя. Де наші лахи?
Лахів видно не було. Зате тут же, на столі, лежав джіпіес, із яким, очевидно, не знали, що робити. Нікуди не дзвонив цей телефон.
Редька схопила його й запхала в кишеню штанів.
— Сука блядь піздєц, — повторила вона чарівні слова. — Де наші рюкзаки?!
Вони вийшли з кабінету й тихо відкрили наступні двері. Нічого. Якийсь мотлох, архів, чи що. З третіх дверей жахливо тхнуло.
— Конфіскована тушонка! — засміялася Редька. — Часів в’єтнамської війни.
І все-таки не слід було пропускати жодні двері. Там, покритий мухами і засмоктаний, лежав труп коня.
— Фу! — вискочила звідти Редька. — Там дохлий кінь.
— То не кінь, то кабан дикий. Ну ти даєш.
— Кабан? Свиня? А вуха в нього були?
— Не знаю. Тільки зад бачив. А ось вони!
Їх наплічники, ров’язані й розмотлошені, лежали на стелажі вздовж стіни. Що з них поцупили, а що лишили — справа лотереї. Шукати улюблені шкарпеточки з мішутками зараз часу не було.
— Зйобуємо!
Натягнувши сяк-так рюкзаки, вони побігли до виходу. Благо двері розхлябано роззявлялися в ніч — їх і не думав ніхто закривати.
— А вас завтра — на допінг контроль! — вже майже голосно, на прощання сказала Редька в освітлені двері. І тут же дременула з буцигарні світ за очі.
Ніч на волі, якою б темною вона не була, завжди гостинна. Свобода, як і кохання, здатна перетворити темряву на золото.
— Круто я придумала зі снікерсом, нє?! — Редька всілася на пагорбі й, віддихуючись, уявляла себе срібним вовком навпроти повного місяця.