В принципі, поїхати в Ляйпціг — це ще куди не йшло, а от іти по карті, з компасом і з пекельним джіпіесом, коли Редька толком не могла розібратися навіть у своєму телефоні, а в гори ходила хіба що в Карпати чи в Крим — протоптаними стежками і з друзями — та й то вмудрялася десь завтикати, заблукати й дертися з переляку через чагарі, поки ніч не зовсім впала — це явно завдання стрьомнувате. Це ж Соня, а не вона, була в школі чемпіоном зі спортивного орієнтування.
— Нє. Дулю з маком і родзинками. Ґоа значить Ґоа. І ні на які бібліотечні Ляйпціги я не розмінююся. Тим більше, взагалі не ясно, чи все це не підстава.
8
Великий білий, схожий чогось на шкільний чи лікарняний, годинник із лого «MOMO bar» показував 19.30.
— Так що таке… — Редьці, котра цілком туманно уявляла, що від неї вимагалося зробити, вистачило рівно десять хвилин на розповідь всієї страхітливої історії — Соня не перебивала і навіть не вставляла фрагментів своєї світської хроніки. Вона спокійно вмочала свої вегетаріанські момо в якийсь хитромудрий соус (з усіх інгредієнтів цієї загадки Редьці відома була лише кінза), неспішно жувала їх, ковтала і слухала. Кілька разів навіть кивнула. А потім витерла серветкою губи і без інтересу глянула на Редьку. Зітхнула сито, відкинулася на стільці:
— Cлухай, сістер, якщо чесно, то мені цей авантюризм глибоко сама знаєш де. В мене тут на день таких екшнів випадає, — так само з приводу чужого попадалова — що можна десять книжок написати. При чому за те, що я ці пригоди розгрібаю, мені платять. Який мені сенс витрачати свій безцінний час на якісь розводки моєї ж сестри?
— Ну… Познущатися? — справедливо припустила Редька.
— Я тебе прошу. Це можна було б зробити й у простіший спосіб. — Соня дещо нарочито позіхнула.
— Ага. Ти все дитинство практикувалася, — «по-сестринськи» глянула на неї Редька.
— Точно. Спеціальні тренінг-програми проходила. А тобі казала, що ходжу на стрільбу й верхову їзду.
Вони трохи помовчали. Офіціант приніс зеленого чаю. Соня заглянула під кришечку чайника — ще не заварився.
— Якщо вже хочеш мою думку — не професійну, чисто таку, інтуїтивну — все це, якщо ти його не придумала, звісно, якось смутно віддає татовими мутками. Ти точно впевнена, що листи тобі, а не йому?
— Ну, мені так здається…
— То хрестися. Більше навряд чи допоможу, чесно кажучи. Від тата вже новин нема сама знаєш скільки. Засів десь у льодовиках чи малярійних болотах, хто його зна.
— Дивно. Ми ж, окрім діда з бабою, його єдині родичі. Не схоже, що можна просто так забити…
— Ну і шо, шо родичі? Думаєш, родичі спілкувалися би, не будучи родичами?
Редька сумно посміхнулася.
— Та нє, — провадила Соня, — я не про нас із тобою, як не дивно. До речі, в нього ще ж похресник є, студєнт вічний. Наче з ним він був у тісніших зв’язках — бо ж той сіротка, і тато ж завжди синочка хотів. Але де той пацан, я не в курсі. Тільки від тата про нього і чула. І, може, тільки від нього і є шанс почути щось про нашого родителя.
Редька зітхнула. Щось у всій цій ситуації наганяло на неї каламутну тривогу. Не вперше вона задумувалася про занадто довге татове мовчання.
— Надіюся, з ним все добре… — подумала вголос Редька.
Соня не відреагувала.
— Все, мені пора вже скоро. — Соня махнула офіціанту. — До речі. Якщо захочеш перестати займатися фігньою, в мене є для тебе роботка.
Кожен раз, коли Редька чула слово «роботка», навряд чи малась на увазі цікава, креативна, добре оплачувана посада з перспективою закордонних поїздок і подальшого розвитку. Цей раз не був винятком:
— Мій партнер один відкрив піцерію…
— Паздравляю, — криво всміхнулася Редька.
— Ну і там не проста піца…
— А золота?
— Можна і так сказати, — посміхнулася Соня. — Там всілякі інгредієнти типу чорних трюфелів… — на секунду Редьці здалося, що Соня зараз ловить ці трюфелі на стелі. — …Та інших люксових речей. Багатікам, знаєш, не важливо, що піца — то їжа простолюду. Варто набухати в неї чорної ікри чи м’яса лобстера — розбирають за страшні гроші. Це як та мода на суші з салом була.
Редьку пересмикнуло.
— Ну і шо мені з того? Колоти лобстерів горіхоколом за п’ятнадцять гривень на годину?
— Лобстерів горіхоколом не колять. — Соня дістала гаманця й витягла з нього гроші за обід.
— Ну?
— Тобі дадуть мопед. Будеш швидко піцу розвозити по місту. Пробки, сама знаєш, ліпше оминати тротуарами. Ти в нас — хамка ще та, тобі не звикати.
— Я на велосипеді…
— Та яка різниця. Платять тобі двісті баксів на тиждень — жирні гроші як на кризу — плюс чайові такі, що ці мальчики, — Соня кивнула на офіціантів, що гиготіли коло шинквасу, — хором подусилися б. То шо — візьмешся?
— Не знаю… — в Редьки вкотре майнула думка про її даремну вищу освіту.
— Подумай. Варіант хороший. У мене телевізійники знайомі за чотири тисячі гривень фігачать за трьох зараз. Так що вісімсот чистими плюс чайових мінімум стільки ж — жирнюча сума. Стане тобі на твої Ґоа і без спекуляцій джіпіесами коло метро.
Редька кивнула, підвелася, дістала з кишені гордих 50 гривень, поклала їх на стіл — цього мало вистачити за порцію момо з сиром і розсекреченою кінзою — і вийшла з «Момо Bar».
«Цікаво, — подумалось на виході Редьці, — чого то всі пишуть “І вийшов у ніч”, і ніхто не каже, що “вийшов у день”?..»
Не припиняючи ще злитися на поблажливий тон великої Соні, вона вже подумки витрачала ще не зароблені гроші. Її наздоганяв запах смаженого часнику з барної кухні. Дивно, як такого запаху не цуралася її ідеальна сестра.
Хороше місце цей момо-бар. Хоча б жуєш гімалайське їдло, якщо вже не бачиш Гімалаїв. Як там у когось із філософів? Існують тільки ті об’єкти, котрі ми осягаємо в цю мить?.. Втім, Редька десь краєчком мозку підозрювала, що насправді гори ці завжди є. Чого б то їх інакше кликали Вічними Горами? Якщо довго іти на південний схід і дивитися достатньо високо вгору, Гімалаї точно мусять показатися. Тільки спершу ти не відрізниш їх від хмар над деревами й будинками.
9
Редька тішилася новенькому мопеду, як дурень торбі. Не зважаючи ні на холод, ні на матюки водіїв, особливо люб’язних до дівчат на двоколісному транспорті. В Редьки вже був до цього велосипедний імунітет.
Всю цю катавасо-містику з вухами і картами вона навмисно не пускала собі в голову. Навіть якщо Соня і була права — а вона тата знала явно краще — і навіть якщо все це віддавало татовими мутками, то й що з цього? Якого це дідька їй раптом у все це встрявати? Бо випадково опинилася в його квартирі?
— Так там хто завгодно міг би жити, папугай який-небудь гаварящий… — Редька намагалась не думати про те, що хтось чатився саме з нею, писав саме її ім’я на конверті й слав повідомлення на її мобільний.
Бо ж хіба тато коли до неї серйозно ставився, щоби вона тепер серйозно ставилась до цих невияснених обставин? Та й якби було тут щось насправді варте, тато обов’язково написав би Соні.
— Так що не паритись і швидко заробляти свій нехитрий кеш, — постановила Редька.
Нова Редьчина робота і справді була нескладною. Заїхати в крихітний дворик на Подолі, зайти в зелені двері (Редька припускала, що то кухня, а як піцерія виглядала спереду, її не дуже то й цікавило), взяти в товстуна у дурнуватій шапці коробку з логотипом «2 Pizza», адресу для доставки й листочок, на якому про доставку клієнт мав розписатися, і мчати щодуху, поки піца із трюфельними лобстерами та іншим збоченням не перетворилася на коржик із привокзального кіоску.
Сто доларів їй заплатили авансом, у перший же день. Чайові давалися і справді щедрі: мінімум — двадцять гривень (жлобський мужчинка в дешевому лискучому костюмі), фантастичний максимум — двісті (красива тьотя з чолкою, що ховала сліди підтяжок лиця). Якісь клієнти були щасливими, якісь нервовими — тік у них, чи чого так по сторонах оглядатися? Одне було незмінним: її привітання «Піца пош?», і зворотня репліка «Пріпейд замовлення». Чи, у випадку поглибленого знання багатіками рідної мови, «Пріпейд заказ». Відтак коробка з їдлом у неї забиралася, на листку швидко ставився підпис, листок вона ховала в целофановий файл і клала в наплічник, не забуваючи широко посміхнутися для потенційного підняття суми чайових.