— Залежно що називати вершиною.
Не можна було точно сказати, дивиться Дордже через вузьке віконце на гори й небо, чи просто спить із відкритими очима. Він часто виглядав саме так. Спершу Редька щоразу висаджувалася, а потім звикла.
— Ну таку, справжню…
— А що ти називаєш справжньою?
— Ну таку, з хворобою висоти і льодовиком.
— Ну, на такій справжній, де відчуватиметься хвороба висоти (хоча вона в декого і на двох тисячах стається), тебе навідають: нестача кисню, нудота, швидкий погляд на альтиметр, думка «ой, ну все — зараз здохну, треба хоч сфоткатися на вершині й мамі послати» й небажання сходити вниз, бо це ще важче, ніж догори, а висока мета пропала. Думаю, десь так. — Дордже щільніше загорнувся у ковдру, кинуту поверх спальника.
— Або й узагалі тупо нічого не відчуваєш. Мозок виснажений. Ти відчуваєшся тупим, як валянок. Тільки потім уже тебе доганяють флеш-беки. — Редька навпаки вилізла наполовину зі спальника і сперлася на лікоть. У цілковитій темряві очі Дордже скидались на відблиски місяця в темній воді. — Я пам’ятаю одну історію, де чувак виліз на Анапурну й поцілував в екстазі металеві таблички зі священними письменами. Так і приклеївся до них. А наступні альпіністи дерлися туди аж через два дні. Осінило чувака — насцяв собі на руки і полив рот. Так і врятувався.
— Щось у ньому було від Уробороса.
— Ага, хвіст. Ха-ха. І все одно мені здається, що в горах ти вище, і значить ближче до Бога. Вірогідність просвітлення хоч трохи більша. І ці гори вже і так створені Богом, так що це не така наглість, як із Вавилонською вежею. Ой, у мене вже якийсь ф’южн християнський брєд, здається.
— Ну чому брєд. Дехто вважає Христа бодхісатвою. Ченразі його називають, здається. Може, й справді з Буддою зустрічалась його попередня інкарнація… — Дордже позіхнув і продовжив:
— Або ж він після того ще десь п’ятсот років тинявся, тренувався воскрешати мертвих.
— Гиги.
— Гиги. Я чув це мондо раніше, але особливо не зауважував змісту.
(Після «гиги» Редьці було совісно питати, що таке «мондо».)
— Христос мав справу з рибалками, — вів далі Дордже, — довелося навертати темний люд до світла фокус-покусами. Будді було складніше — спробуй зруйнувати ментальні конструкції самовпевнених філософів.
(Зі щілин між дошками заповзав у хатинку холод, тож Редька підлізла тісніше під Дордже, втягуючи носом його дихання. Він, здавалося, цього не помічав).
— Різниця у підходах: полірувати дзеркало від пилюки чи уявляти його джерелом світла.
Якийсь час вони лежали мовчки. В тиші чути було, як Редька зліплює й розліплює собі замерзлого носа, перш ніж заговорити:
— Про Вавилон у смарагдовій скрижалі було прикольно сказано про світло. Щось типу «Суєта невідкладних справ заслоняє від нас світло божественного откровення». І чим би ти не займався — будь ти офісним щуром із надуманим «важливим» графіком чи фрі-лансером із хронічною прокрастинацією чи чесним волоцюгою, в тебе все одно знайдуться цілі списки всякої невідкладної хуйні. Чогось, що ти мусиш зробити, перш ніж перейти до малювання, співу, медитації, молитов, читання чи просто катання на велосипеді.
— А хіба малювання чи катання на велосипеді не можуть стати «важливим графіком»? Якщо якесь заняття може бути лишень абсолютним добром або злом, хіба Ван Гог відрізав би собі вуха? Чи Модільяні вмер би від туберкульозу? Або ж хіба зміг би китайський ментері стати просвітленим, сидячи за стосом паперів у кабінеті?.. Людина — це зовсім не те саме, що її вчинки.
— Н-да. Ну ти і діскавері-ченал, чувак. Але то добре все ж таки, що ми тепер далеко від вавилонського зоопарку. Хоча би можна слухати твою радіопрограму про просвітлення.
Дордже не вчув у цьому іронії й сказав позіхаючи:
— Якби не Вавилон, просвітлення тривало б у вічності. Але не мало би сенсу. Ми ж знаємо лише про тих анахоретів, що повернулися.
І Дордже заснув, не розтлумачивши неспокійній Редьці, хто такі анахорети.
37
Вавилон — доволі сраненька його версія, якщо придивитися — корумповане й завалене скло-пластиковими «вежами» місто Київ, засинав дещо пізніше. Відповідно до різниці в часі. А все ж анахорети й там лишили відбитки своїх босих ніг. Навіть у купи гівна раз на сто тисяч років бувають інтроспективні пошуки золота.
Красива й успішна Соня закінчила свій не вельми красивий, зате успішний день.
Не вельми красивими були перемовини з директором швейної фабрики. Зараз Соня працювала на завзятих хлопців-молодців з однієї інвестиційної компанії. Ці комсомольці скупили борги підприємства, і тепер вимагали крові — багато і негайно. А успішною була вечеря з одним знайомим вельмишановним паном суддею. Накритий ніби ненароком салфеткою тлустий конвертик швидко переповз на інший кінець столу, і завтрашнє рішення суду про арешт майна боржника фактично було вже в кишені елегантного тренча Соні.
Проблеми душевного життя якщо й виникали у неї, то вкрай рідко. І вирішувалися вони просто — терапевтичний шопінг, коктейль у трендовому місці, нюхання кокаїну з двома подружками-близнючками, лижі в Андорі чи яхтинг в Монако. Зовсім рідко траплялися відвідини психоаналітика, але й то більше так, для статусу. І лише раз у сто тисяч років голова Соні важчала від чогось відмінного від вправ із легалізації крупних грошових сум чи планів витрат своїх менш крупних гонорарів за ці успішні вправи.
«От що примушує бізнесменів відвалювати по дві тисячі євро на місяць чувакам, що сидять по французьких монастирях у позі дза-дзен, «відробляючи» за бізнесменів їх не-робіння? Є в цьому всьому якась страшна дика сила. Якась потреба балансу, без якого все перекособочиться, і баланс вилізе через дупу: війною, мором, фінансовою кризою…»
Власне, на останній і зависла думка Соні — ми схильні мусолити в голові те, що нам і так уже намусолило очі, замість того, щоби розвивати зосередження на чомусь важливому і поки малозрозумілому. Роберт Антон Вільсон називав це звичним тунелем реальності. Прориватися за нього люблять хіба що люди творчі, або люди під час духовних практик, а святі й узагалі собі скачуть по них, як розписані дерев’яні кульки під час однієї індонезійської гри.
Соня брела своїм тунелем пішки, залишивши машину біля IQ-бару на вулиці Толстого. Вона, як вірний апологет офісу, просто мусила пити ввечері в п’ятницю. Хай навіть традиційно повні бари стали значно менш людними, ніж зазвичай. Огидні економічні трансформації в країні перетворювали бари на площадки психо-тренингу до бейс-джампингу (лише найвідчайдушніші, бо інші на таку дурню не витрачаються і сумно бухають вдома), а самі офіси, як сказав один Сонин знайомий, стали схожими на нетрища Камбоджі: «Ван долар, містер» і «Хелоу, ням-ням». Роботи стало менше, їзди і суєти в місті теж поменшало, відповідно дорожня поліція стала зупиняти машини частіше — хелоу, ням-ням. Так що ліпше після парочки дайкірі ходити пішки. Тим паче їй недалеко.
В одному з провулків, кажуть, недавно відкрився тайський ресторан, Соня ще там не була. Ех, не вчасно ви, тайчики-братчики, а так вас довго чекала мідл-клас тусовка, смачних і демократичних. Соня несвідомо звернула туди, смутно ловлячи високі частоти традиційного азійського караоке. Терасу ресторанчику відгороджено від вулиці розписаною сюжетами тайського епосу ширмою. На ній велетенські птахи кидали з неба каміння в океан, на кораблі, й на землю, на палаци, на людей. А риби, дракони і демони, де б вони не були, те каміння ловили й поїдали. Та ще й несказанно раділи при цьому. Дивна ілюстрація для общєпіту, подумала Соня. І тут музика стала голоснішою, та ще й хтось із сонних кухарів, геть знудившись, заспівав собі сумної пісні пронизливим голосом. На стіну дому навпроти при цьому вивелося проектне зображення тайського тексту пісні. А на тлі, в самому кадрі, були гори — тільки явно не тайські, бо зависокі. Альпи чи Гімалаї, подумалося Соні. При чому тут вони? Знизала плечима, позіхнула. Чогось хотілося думати, що якраз Альпи, з їх засніженими вершинами і соковитими лугами внизу. В Альпи за потреби можна на лижі майнути під Новий рік. Думка ж про Гімалаї сповнювала її якоюсь смутною тугою, ба навіть відчуттям провини і чогось незрозумілого, втраченого, від чого все стискалося у животі.