Зітхнула, відкрила навмання й завмерла:
«Зорі й ніч теплі. Я сиджу перед відкритим вікном. Пахне павутинням…»
Не видер! Дордже залишив ці сторінки! Редьчине серце казна-чого забилося тоді як дощ об жерстяне підвіконня. Вона посміхнулася, взяла ручку і почала сторінку навпроти…
Тут, у дворику, кам’яний Будда з руками, незвично оберненими до стегон (Редька такі раніше бачила хіба в посушливому Чан Раї), кликав прийти дощ. Однак, тепер уже чистих сторінок у блокноті лишалося не так багато. Тоді, покидаючи Чіле, вона започаткувала традицію писати Дордже такі собі листи. З надією чи без колись передати цей молескін його власнику. Хоча яка різниця? Більшість листів у житті ми однаково пишемо собі самим.
Редька запалила палички аґару, дістала з мінібару крихітну пляшечку не вельми певного білого, зате вина, і, постоявши трохи біля вікна над тьмяним ставком, що віддзеркалював у внутрішньому дворі готелю всі його чотири червоні будівлі з чорними драконами, взялася писати.
Неоковирним, крупним почерком і таким самим стилем, та ще й олівець тут, у номері, гостю давався навмисне карявий (переслідувалася тенденція еко-шику чи чесна ціна від виробника?)
— І життя моє таке ж каряве, — Редька сьорбнула кислого совіньону. — А я і рада.
Після енного дня цієї нерадісної комерційної подорожі парадоксально пробивало на домоткану поетичність:
«Думаю про тебе, коли бачу квіти лотоса, що ще не розкрилися. Чи вже закрилися, бо вечоріє. Коли сиджу в чужому бамбуковому (штучно вирощеному?) гаю і п’ю імбирний чай із крихітних чашечок. Думаю тоді, коли маю ні про що не думати, завмерши лицем до нескінченно білої стіни.
І в час, коли по чорному дзеркалі цього ставка, оминаючи сонні прикриті лотоси, ковзне тонкий білий листок бамбука назустріч гострому листку верби, й вони закрутяться в новому, протилежному напрямку…»
Тут у двері нахабно постукали, і Редьчиному молескіну так і не довелося взнати, що ж станеться в той час, коли закрутяться в іншому напрямку два місячні листочки-рибки.
— Рум сервіс, мем! Енісін ю вонт?
Не відзиваючись, Редька посміхнулася: о, так, від певного часу вона добре знала, чого їй хочеться.
74
Ґан-Рі, Біла Гора, вона ж гора-вбивця, про котру вічність тому серед ночі домовлялися Редька й Дордже, теж була на маршруті. При чому зовсім не з Редьчиної волі, а з волі найкращого друга головного замовника: екзальтованого, чи, як назвала його Редька, дещо вздроченого фінансиста, що мав на меті видертися туди з фотографією вірної жони у кишені, показати цю фотографію в камеру на самісінькій вершині, й таким чином замолити перед жоною свої гріхи, що дасть йому можливість продовжити на пару років ротацію коханок старшого шкільного віку. Цей зманіжений фатальними пристрастями дядько брав на себе геть усі витрати можливих супутників («А я кампанію люблю!»), плюс, звісно ж, немалий гонорар Редьки за його супровід у явний не-сезон. Але компанія не підтягнулася — не було дурних. Двоє носіїв плюс повар — от і вся «група ризику». Інші, трохи більш помірковані клієнти, вирішили перечекати у теплій низькій зоні джунглів, займаючись хто параґлайдингом, хто медитацією, хто закупами фальшивого антикваріату й самоцвітів «на падаркі».
Добре, що значну частину шляху можна було пролетіти вертольотом — «Скока? Трі штукі? Ну… Ну, раз живьом!» — годину польоту в компанії цього життєлюба було прожити легше, ніж тиждень різких підйомів і спусків. Та й не витримав би клієнт, не зважаючи на всю свою готовність до самозречення й кмітливість кухаря, на рисово-макаронній дієті.
Серце стискалося. Вже від усвідомлення того, що гори, її Гори, дім її душі от-от постануть перед нею, Редьці на очі навертались небажані в чужій присутності сльози.
Вертоліт здійнявся вверх. Клієнт тут же випорпав із кишені камеру й, направивши її собі в лице, заходився писати черговий привіт котрійсь зі своїх жінок. Кухар і носії забобонно заплющили очі. На Редьку ніхто не звертав уваги. Як чудово. І як страшно сюди повертатися.
Картинки кількарічної давності ковзали під пузом вертольота швидше, ніж Редьці того би хотілося.
«Нічого, — міркувала вона, — звикну. Ніщо ж не буває вдруге таким самим, навіть гори. Так що це не страшно, що я так, по-зрадницьки перельотом, а не по-чесному пішки. А раптом все ж видеруся під вершечок десь…»
— Рада Батькавна, віскаріка дьорнєм?! — бізнесмен сіяв рожевими щічками й очима-ґудзиками.
«…і скину тебе на хуй». — Редька лагідно всміхнулася.
— Не варто. Перепади висоти. Кілька днів, поки до табору дійдемо, буде трохи важко. Навіть кави не можна. Тільки чайок. А от на спуску з вершини — будь ласка.
— Тагда за вєршину!
Бізнесмен заіржав і дьорнув свого віскаріка.
Коли він кілька годин по тому блював, стоячи на карачках, ніхто й ніщо не заважало Редьці милуватися передзахідним маревом скелястих гір.
75
Кілька наступних днів було не просто важко, як обіцяла Редька. Була, якщо зацитувати того, хто оплачував банкет, і кого звали Валєрчик, «імєнна жопа… халодная жопа в валдирях!» У збірне поняття жопи входила низька температура, поривчастий вітер, спання в наметах, одноманітна їжа й не дуже балакуча співрозмовниця в особі Редьки. Ні кухар, ні носії, ні тим більше київський бізнесмен англійською не володіли. Тому три дні переходу здалися останньому трьома роками. Аж мовою предків із розпачу заговорив.
— Ну й повезло нам із погодкою… — кряхтів, закидаючи нарешті свої бебехи на сумнівно обігріту кухню базового табору, голодний Валєрчик. Наче вперше цей прогноз погодки чув. Добре, хоч не питав, де тут бар на рецепції. І більше не нив, вигадуючи претензію за претензією, невтомним термітом проїдаючи дірки в головах оточуючих. Дивно, як він при цьому ще й голодним залишався. Редька була втомлена і зла, як дідьча мама.
— Та зараз просто взагалі-то не сезон… — більше зі щирим подивом, ніж із радістю від приходу нових клієнтів, знизував плечима закутаний у все можливе хазяїн, пораючись коло прибульців. — Крім вас, тут таких мудрих лиш один є. Вчора прийшов. Але йому не звикати — він із місцевих наче. Хоч і жив колись у ваших краях — і то, мабуть, довго.
76
Dwell alone, and you shall find the Friend.
Take the lowest place,
and you shall reach the highest.
Hasten slowly, and you shall soon arrive…
…Якщо достатньо довго йти своїм містом — не обов’язково навіть на південний схід, можна йти в будь-якому напрямку, треба просто довго й невідривно дивитися в небо поверх дахів, дерев і навіть хмар — рано чи пізно ваші Гори неодмінно вам покажуться.
THE END