Найбагатші й найлінивіші з групи акцентувалися головно на початку, в Бутані (бо був найдорожчим чи найбільш екзотичним?), поступово відколюючись (без повернення платежу, як чесно попереджала Редька) в кожному наступному міжнародному аеропорту.
В принципі, Бутан і для Редьки б залишився шикарною транзитною зоною, естетським заповідником автентичної архітектури й народного строю — в тутешні Гімалаї навіть з арендою баских коней, а не мулів, ніхто з групи не збирався підійматися: вирішили роздивлятися те, що доступно колісним транспортом, а в гори йти в наступних, «дешевших» місцях, коли за день перебування в країні не доведеться платити по 250 доларів із людини; Редька знизала плечима: хтось їй казав, що багаті на те й багаті, що бережуть кожну копійку — якби не один випадок.
Зайшовши до одного з пишних храмів в околицях Тхімпху, Редька, дочекавись, коли вийдуть всі ценітієлі екзотікі, трапила на невелику, і з вигляду навіть не на дуже стару статую Падмасамбхави. Вирішила запалити палички й повісити білий шовковий шарф, привезений її татом ще колись давно звідкілясь із країв Теравади — Тайланду чи Цейлону, вже й не згадати, але офірувати його схотілося чомусь саме тут і тепер.
Ненароком рука, що вішала шарф, торкнулася голів однієї з гнучких дакіні — вічних супутниць Падми на канонічному зображенні цієї іпостасі. І наче все. Тільки от на вечір ця рука розпухла, почала свербіти і нити, наче від осиного укусу.
— Може, то в тебе від паніру з чілі? — питала співчутливо одна з дам. — Бо то швидше можна назвати чілі з паніром… Я сама ледве не задихнулась від цієї їх національної страви.
— Не знаю… — Редька роздивлялася свою видозмінену кінцівку. — І місцевих рєбят напрягати не хочеться, вони тут такі всі гіпервідповідальні… Почекаю, може, само пройде.
Але тітонька, в котрої на Редьку явно полювали якісь материнські проекції, пішла і сама всіх сполошила.
Перечекавши загальну паніку — йой, дорожезний гість от-от загнеться! — Редька зітхнула й пообіцяла зробити те, що вони радили: запхати руку в гарячу воду з сіллю.
В кімнаті, втім, не будучи особливим апологетом гомеопатії, вирішила таки звіритися зі всевідаючим Інтернетом.
Але чогось спершу їй стукнуло в голову, що вона так ніколи й не розібралася, хто ж такі ті дві дакіні, що часто сидять біля Падми.
Більш-менш вдовольнившись знайденим і з’ясувавши, що та, котра з чашею, вона точно Єши, і з чаші-капали, видовбаної з людської черепушки, попивається чи то кров, чи нектар мудрості, Редька полізла перевірити свою пошту. Чи не змінилися раптом які-небудь деталі грядущих перельотів абощо. Відтак глянула, що там за політична ситуація наразі в М’янмі, і, повагавшись, забила в пошук повне ім’я Дордже. Якийсь таки сидів у ній забобонний страх щодо благополуччя його королівства. Прогорнувши все більш-менш виразне, зітхнула з полегкістю:
— В Багдаді все спокійно, як під Жашковом…
Тут розпухла правиця нагадала, що не все: заболіла, як струмом вдарена. Редька повернулась до сторінки пошуковика і забила те, за чим, власне, в Мережу й полізла:
— Замочення в соленій воді.
Потягнулась усіма хребцями, скривилася, подула на руку, збігала, підставила її під зимну воду в душі. Тут у двері обережно постукали.
Редька, тримаючи руку, як підбитого голуба, відчинила.
— Ваша солена вода, мем, — чемно поклонився прислужник у картатому брунатному ґо і високих підколінках.
— Ага. — Редька, зітхнувши, показала йому, куди поставити блискучу металеву чашу з ропою. — З вами й хотів би, а не забудеш…
Служка, обережно тримаючи тацю з великою срібною мискою, чайником і малим пуделком, вочевидь, із тою самою сіллю, зайшов до кімнати.
Не поспішаючи, налив води в миску, насипав солі, почекавши трохи, перемішав її довгою ложкою, видобутою звідкілясь із-за пазухи свого ґо.
Редька, якось сомнамбулічно спостерігаючи за його рухами, вже майже забула про свій біль і солодко позіхнула. Як раптом вигляд солі, що розчиняється безслідно у воді, виштовхнув із надрів її голови тьмяну думку. Редька, сама того не помітивши, вголос запитала скоріше саму себе, ніж служку, хоч і проговорила це автоматично англійською:
— Ну і який сенс морочитися минулим, вирощувати ці кристали — сталактити, якщо все зникає у розчинниках часу?
Вона кисло глянула за темне вікно. Протяг ледь помітно ворушив на ньому важкі розшиті фіранки.
— Подібно, як кинута у воду сіль стає єдиною з нею, в Просвітленні власна свідомість розчиняється у вищій свідомості.
Редьці спершу здалося, що все це їй причулося: настільки незворушно служка продовжував поратися біля тарелів і горнят. Попідтиравши груботканим вишитим рушником те, що ненароком пролилося, він, втім, випростався, і зі смиренною, дещо ніяковою посмішкою сказав Редьці, наче казав це комусь за вікно:
— Коли висохнуть усі солені води, побачиш те, що здавалось невидимим ані оку, ні уму.
Служка скромно поклонився й вийшов.
Редьку наче заморозило на тому місці, де вона стояла. Що це все знову значить? Навмисним зусиллям, як позив нудоти, відтіснивши від себе хвилю близького усвідомлення, вона буркнула шось типу:
— Подумаю про це я завтра… так же в кінах герої з напрягу з’їзджають?
І важко, як підкошений колос, гепнула на бамбетлю коло свого лаптопу.
— Га?
Відповідаючи на її свіжий запит, Google першим ділом видав отаке:
«Символічні письмена дакіні проявляються при світлі повного місяця, попередньо пройшовши ритуал Замочення в соленій воді…»
Спершу Редька просто хотіла очистити випадково нерозчищене до того віконце пошуку й дати конкретний запит про свою конкретно спухлу руку, як раптом недодушена хвиля розуміння вибухнула цілим нафтовим фонтаном:
— Асліна я казлічєська! — простогнала Редька, дзвінко луснувши себе по лобі хворою рукою, й не відчувши ані найменшого болю. — Звиток! То ж був звиток Падми…
Якби Редька вміла кусати лікті, згризла би собі їх тут же по ключиці. А так, беззвучно поматюкавшись і звучно вдарившись разок головою об дверцята деренчливого холодильника, врешті таки заспокоїлася і згадала слова старого настоятеля: «Істина відкривається тоді, коли тертон до неї готовий». Що ж, часу на підготовку в неї залишається відтепер до смерті.
— На многая благая літа. Чи як уже вийде…
73
За кілька днів вже в іншому готелі, через два кордони і один переліт, Редька знесилено впала на ліжко: голова їй гуділа від невпинного фону тіток і дядьок із її, як вона вже тепер подратовано її називала, «тургрупи Спутнік». «А гдє же спа?», «Нікакой масаж у ніх!», «Нє, ну развє ета стандарти?» чи «Вот в прошлам гаду в Куршавєлє…» Як би Редька не силкувалася зберегти буддійську рівновагу духа, час від часу їх страшно кортіло вдягти котрійсь із претензійних дам-екстремалок (новенького захотілося вам, ге?) на голову блискучий чан із хризантемами, що їх так любили декоратори цього недешевого готелю.
Аби відволіктися, вона вирішила пописати-покарлюкати щось у старому блокноті Дордже, тому самому молескіні, поцупленому колись у горах. Знайшла вона його, до речі, відносно недавно — блокнот був завалився в довжелезну кишеню під спинкою наплічника, і був локалізований прикордонником чілійського аеропорту в процесі пошуку наркотиків чи іншої сувенірної контрабанди. Редька тоді була так радісно скрикнула, що прикордонник, ретельно перевіривши паперову кишеньку під палітуркою, напровсяк ще й понюхав блокнот між сторінок…
— Мучас грасіас, сеньйор! — Редька раділа, як дурень торбі. Це ж не вона сколупує цю ранку ностальгії, само собою якось вийшло, нє?
Чекаючи на посадку, наважилася відкрити блокнот. Ніжно, ледь не трепетно погладила його.
— Ну, полишалися же в нас у блокноті хоч якісь записи? — думала собі Редька.
І, хоч і розуміла, яка це назагал беззмістовна сентиментальність, соромно їй не було. Хтось же наклеює собі в щоденники подорожей навіть бордінг-паси і рахунки з ресторанів, а тут що — максимум координати якісь, обривки назв і напрямків.