Вона пила імбирний чай — вірила, що саме він рятує її від усякої скверни і низького тиску. В цьому домі закопчений алюмінієвий чайник був просто гігантським — наче його тут тримав якийсь велетень, що приходив до господи аж під ранок, завжди маючи наготові гаряче питво. Бо якби не мав його — поз’їдав би господарів разом із їх мулами. А туман — то був лишень його передвісник.
— Якби ці люди були з паперу, по них повсякчас би розпливалась акварельна фарба. Були б такими розмитими, з надірваними і розм’яклими краями… — задумливо мовила Редька, щільніше бгаючи під себе ноги.
— Судячи з того, скільки тут ячого масла з масалою споживають, вони були би більше схожі на упаковочний папір для оселедця.
І Дордже поклав їй на коліна вологий-таки коц.
30
— Попратися б з усім цим десь-колись… — сердешно скривившись, гупнула Редька об підлогу важкими від багатоденного бруду й навігатора в кишені штанами.
— Та нашо? — Дордже оглянув її скинутий баласт. — Поперемося, коли вони самі стоятимуть. Або вже ліпше, коли підуть.
— А-ха-ха, — передразнила його Редька.
Тут же схилилась, щоб випорпати джіпіес — хоч він і спортивний-протиударний, а зайвий раз кидатись ним не слід. Навряд чи тут кожен другий знає, в якій купці зарито скарб і поспішає поділитися інфою з білим зайдою, що пензлює радісно без карти і без компаса, зате зі здоровим бой-скаутським ентузіазмом, міркувала Редька, ніжно розглядаючи супутниковий підкажчик на предмет ушкоджень.
— Машинерію треба берегти, як підростаюче покоління! — повчально підняла палець вона. — Бо питати тут дороги в місцевих, із їх робочими мулами, нам, із нашими туристо-рюкзаками, було б десь так само мудро, як у тому анекдоті, де чувак-лабух питався в солідного перехожого, як йому пройти в Карнеґі-хол.
— І що?
— «Трєніруйтєсь, уважаємий, трєніруйтесь», — сказав йому дядько.
Редька чекала реакції.
— Що, так в Нью-Йорку і сказав? «Трєніруйтєсь»? — Дордже, мабуть, ніколи не сміявся з самого анекдота.
— А, йди до сраки, зануда! — махнула на нього Редька й нарешті відчалила митися.
В ідеалі в горах це слід робити, поки сонце не зовсім зникло за горами, лишивши по собі холод і темряву — але ідеал не кожному під силу.
— Найбільше мене впирає навпомацки дусити прищі… — гарчала Редька в імпровізованій лазничці. — Ну чого от нема ніде в них дзеркал?
— Щоби не любувалися тілом своїм, — відповів десь ізнадвору Дордже. — Але це в монахів ніби. І не тільки в буддистських.
— Щоби мислішки грязні в голову не лізли?
— Ну чо «грязні». Вони ж помились ніби щойно. Це щоби нарцисизм не розвивався.
— В мене тут скоро синдром мойдодирова розвинеться… Ой! Ура! Нашла!
Й Редька заходилася з прискіпливістю мікробіолога розглядати своє лице в уламку колись блискучого металевого шпінгалета на хисткій віконниці.
…Нічне вилізання з нагрітого спальника для походу в зимний туалет часом ошелешувало несподіваною нагородою: небо було таке переповнене зірок, що чорноті між ними, здавалось, не так уже й легко було вишкрябати собі місце.
— Ти б бачив, як там! — спробувала було Редька поторсати Дордже. — Даремно ти зі мною не пішов.
— Ну слухай, — крізь сон мимрив він, — я, звісно, твоя краща подружка, але від таких дівчачих тем, як сумісні походи в туалет, поки що прошу мене звільнити.
А зранку було холодно і гори хтось покрав. Туман запав такий, що ніби на долині — бачиш тільки те, що в рівень із твоєю халупкою.
— Вічний солярис. — Дордже, сидячи на порозі, викурював свою першу цигарку, поки Редька продирала очі у своєму спальнику. Скільки днів шляху вже минуло, а швидко покидати нагріте кубло вона так і не навчилася.
Перед тим, щойно прокинувшись, вони напіввідкритими очима дивилися одне на одного, закутані, як гусінь, Редька посміхнулася й ні з того ні з сього, поцілувала сухими губами Дордже в око і в ніс, а тоді знову заснула. Так що, коли прокинулась, не могла достеменно сказати, було то насправді чи уява видавала бажане за дійсне.
У спальнику пахло теплим розмореним тілом, вилізати на світ Божий дуже й дуже не хотілося.
31
— Добрий вечір тобі, пане господарю… — Редька крутила в долонях джіпіес, котрий саме сьогодні захотілось їй взяти до рук. — Нє, я розумію, що мене би не брали експертом у журнальчик «Наука і тєхніка» — в тебе теж у дитинстві в туалеті стопочка така стояла? — але якого хрєна ця штука зразу вирубалася, як тільки я її включила?!
— Ти шо — іграшки шукала там? — Дордже позіхнув, потягуючись всім своїм зростом на схилі, вкритому сухою травою. Вгорі над ним м’яко шепотіли пухнастою глицею кедри.
— Та не встигла я… на он. Глянь.
— Тю. В нас сіла батарея.
— Як?!
— Отак. Просто. Ну, в тебе ж є запасний акумулятор.
— Ніби є…
Редька обшарила наплічник вздовж і впоперек, виклала на поверхню всі свої брудні шкарпетки («От із чого бульйончик зваримо в голодну днину!»), провела подвійну ревізію і нічого не знайшла.
— Блядь піздєц. Де вони могли дітися? Ану в себе шукай.
Результат був ідентичним. Дордже сів на камінчик, пожовуючи травинку.
— Гм. Електрики навколо не знайти. І села десь вже пес-зна-де лишилися. Вертатися дні півтора. А що попереду — не дуже ясно. Діставай карту.
— Олд-скул рулить… — Редька зітхнула з полегкістю й випорпала з вакуумного пакетика атлас і компас. — І взагалі, ходили ж люди колись в гори з рюкзаками-колобками, в штанах костюмних, із кірками по сорок кілограм і палатками брезентовими. Я в старого фотки бачила. Він, правда, козирний був — із «Єрмаком» вишивав. А ми шо? Размазня! Учитись у олд-скула треба.
Правда, олд-скул рулив недовго. Години через півтори, коли вони в чергове спинились виміряти азимут, стрілка компаса здуріла. Закрутилась панічно туди-сюди, забилась в істериці.
Редька вжахнулася:
— Це… це шо таке?
Мороз по шкірі пішов, наче щось посипалось на неї з дерев. Рука з компасом тремтіла.
«Нічо не вийде… все… все, — чулося звідусіль. — Нікуди ти не дійдеш. Ти наша… ш-ш-ш… ха-ха…ха-ах!» Редька здригнулась. Закричала противно десь пташка.
— Ти… чув щось?
— Що? — Дордже зосереджено роздивлявся карту й горизонти. Сліди доріжки давно вже зникли, навіть горизонтальної поверхні катма було шукати: довкола самі круті схили, стопа на таких швидко втомлювалася, ночувати можна було би хіба що сидячи, вкрившись спальником, та й то суто теоретично, бо з заходом сонця температура падала нижче нуля за цельсієм.
— Щось дивне відбувається, — ледь чутно мовила Редька. — Що з цим йобаним компасом?! Що це взагалі за містика-хуїстика?
— Та розслабся ти. Просто під нами руди поклади, мабуть. Все банально. А що ти там чуєш — то вже не до мене питання.
Дивні голоси невидимих істот тим часом затихли. Однак їх присутність Редька все ще відчувала. Від цього її кидало в холодний піт.
— Нічо. Викрутимося з того, що маємо. Мали б акумулятори, не були би в ілюзії дупи.
Редька прийняла це все на власний рахунок і закричала на повний голос:
— Ну, блядь, вибач, що не змогла тобі забезпечити ідеальної подорожі! Я, знаєш, тільки піци раніше по місту розвозила на велосипеді. Отака я лошиця.
— Заспокойся. Тебе ніхто ні в чому не звинувачує. Але якщо тобі подобається жаліти себе і саму себе дратувати — бі май гест.
Вони трохи посиділи мовчки.
— Давай може рухатись? — тихо запитала вона.
— Давай. Ти куди хочеш — вверх по річці чи вниз?
— Га? Досить знущатися.
— Я не знущаюся. Це просто єдиний шлях, яким ми хоч кудись дійдемо. Вниз — це гарантовано до села. Але до темряви нікуди не встигаємо. Вверх — пес його знає. Зате може компас почне працювати коли-небудь.
— Ну, можна ще, як у школі — по моху на деревах?