— Дуже. Пішли, зайдемо. — І Редька рішуче рушила до дверей.
Блаженний скочив перед нею, як чорт на ладанному батуті, й відчайдушно закривлявся й замахав руками. Відтак із одного з мішечків, що висіли в нього на поясі, він дістав переконливих розмірів голку, підняв її до Редьчиних очей і впустив на землю. Голка дзенькнула об камінь і відскочила.
— А тепер шо є? — знову обернулася в бік Дордже Редька.
— А, ну так. Турист має бути чоловічої статі. Жінок після восьми років до Махакали не пускають… — засміявся він.
— Дуже демократично! — Редька взлостилася і гупнула наплічником об землю. — І при цьому в сусідньому селі у тети аж два чоловіка!
— Чоловік і Махакала — це тобі не Чук і Гек. — Дордже вже розшнуровував черевики. — Нічо, гірка Редька, я за тебе свічку поставлю. А ти мені пиво потім, ага?
— А я тобі фінгал. Іди давай! Поки дяпчик кинджал не відв’язав від пояса.
— А в іншому мішечку знаєш, що у нього?
— Не знаю і знати не хочу.
— Ну і даремно. Штука помічна.
— Вали вже, етнограф.
Редька стриміла, чекаючи на нього, як виявилося, на даху якоїсь будівлі. Дивне тут селище, наче з кубиків чи сходинок — одні будиночки стоять на інших, ще вище на них приліпилися ґомпи, котрі незрозумілим чином ще й виявляються старішими за все інше.
Небо над селищем тепер вже загорталося сіро-червоними спіралями, а хмари рвались, як шматки паперу, зачіпаючись за колючі кущі на схилах і пазурі ворон на дахах.
— А все-таки я не до кінця в цю штуку з жінками і релігією врубаюсь, — сказала вона, коли Дордже вийшов на Світ Божий із темних коридорів Махакалиного святилища.
— Я теж, — посміхнувся Дордже.
46
Шкіра тутешніх гір була кам’яною шкірою великої втомленої тварини — сіра й холодна, з довгими пасмами напівсухої трави по ній. Сильній тварині явно було трохи не по собі. Й трохи зимно. По гребенях хребтів стриміли сосни. Тварина настовбурчувалася, але нічого не могла вдіяти, аби не пустити чужинців у свої володіння. Покривалася парами-туманами, загороджувала білі далекі вершини від зору перехожого, й обіцяла, що сонця їм тут найближчим часом не нюхати. Зате от мряки — від щирого серця. Вони підійшли до кам’яної, накритої тесаним же каменем хатинки. Дордже постукав у двері. Ні звуку.
— Шось тут ні пса, ні корови. Закинутий сарай із ракетним паливом, — спробувала пожартувати Редька.
— Та нє. Не сарай. Це хата чиясь точно. Просто нема хазяїв.
— Будемо чекати?
Редька з забобонним острахом озирнулася на рептилоподібні гори: темніло тут швидко.
— Ага. Почекаємо до лютого. Коли почнеться сезон посіву. — Дордже крізь шпаринку світив ліхтариком углиб хати.
— В сенсі?
— Та в сенсі, що пішли вони вниз, де тепліше, в місто, працювати в магазин, а то і в Індію, светрами з козячої шерсті торгувати. Так що, думаю, вони не образяться, якщо в них двоє ввічливих подорожніх заночують. Це їм добра карма.
— По-моєму, це злом із проникненням. Але зогляду на холодригу, місцевий кримінальний кодекс хай вибачає.
Дордже без особливих зусиль відкрив хитке віконце й, засвітивши ліхтарика на лобі, вліз у хатку. За мить він відчинив двері зсередини.
— Заходьте, гості дорогі. Ми зачекалися. Чи все в вас добре?
Редька затягла через поріг наплічника і втомлено гупнула ним об земляну долівку.
— Нда, красти тут точно нічого. — Вона оглянула лавки, розставлені традиційним півпериметром довкола грубки з давно потухлими у ній вугликами, дерев’яні, фарбовані на синє з червоним полички з кількома алюмінієвими каструльками, кілька пластмасових пуделок із рисом, гречкою і просом на дні. В кутках висіло хазяйське шмаття.
— Шось тут ше холодніше, ніж надворі.
— А ти не стій, засватана. Ги-ги. Так тобі десь бабця каже, правда? — Дордже щиро потішався над нею. — Давай, поки не пізно, притягнемо якихось дрів чи гімна.
Гімном можна було розпалювати вогонь. Редька це знала зі шкільного гуртка з туризму, куди вона прийшла аж один раз. Відтак десь у Карпатах пробувала здійснити це на практиці, й нічого, крім сирого смороду, не добилася.
— Видно, не сухе гімно було.
Дордже виліз на дах будиночку. По краях під камінням лежали складені кривенькі дровенячки. Дордже насмикав їх достатньо, і почав скидати на землю.
— Оце вже називається валити хатку! — ремствувала Редька, збираючи дрова з землі й заносячи до хати.
— То підемо нарубаємо, може? Чи спиляємо пилкою для нігтів?
— Звідки в мене пилка для нігтів? Ти взагалі мої нігті бачив? Чорні, як моя душа…
Редька пошарила кишенями.
— От блядь.
— Шо, і крему від кутикули нема? — Дордже підсміювався, ладуючи дрова в піч.
— Не знаю, які метросексуали розказали тобі про крем від кутикули, але я проїбала нашу останню запальничку…
— Ну от. Тепер через тебе ми помремо, — якби Редька не звикла до його серйозності при найдурніших жартах, то, може, й злякалася б. Все це на секунду нагадало їй анекдот про пекло, в якому були нескінченні запаси коноплі, гашишу й готових джоїнтів, але не було жодного сірника.
— Та-да! Чи як там у фільмах кричать? — Дордже витяг із кишені анорака звідкілясь знайомий Редьці мішечок.
— Це шо за «та-да»? — Редька схопила полотняну торбинку, намацала всередині щось подібне на камінь. — Сіль? Чи шоколад шматковий?
Останнього, твердого «фабричного» шоколаду раптом захотілося до болю. Бабці такий приносила сусідка з «Карла Маркса» у дитинстві. Зашморг Редьці не піддавався.
— Це кремінь.
— Що?
— Кремінець. Кремняк. Старі українські назви. Помогло?
— А. Нє. Найшов десь? — Редька збайдужіла. Цікаво, скільки годин у них піде на здобуття вогню первісним способом.
— Подарунок. Від твого знайомого. З-під храму Махакали. Ти знати не хотіла, шо в мішечку, а він от і пригодився. Кресало у комплекті.
— Гм.
Редька задумалася. Все-таки дивні передбачення і збіжності. Блаженний із голкою в потороченому одязі, чорний храм і чорний же камінь для здобуття вогню як порятунок від темряви й холоду. До чого би це все?
— Ну, відповідно, він твою запальничку і свиснув, — завершив пафос її роздумів Дордже.
Вогонь на сухих дровах розгорівся швидко. Вони запарили собі швидких макаронів із муляжними овочами й м’ясом, фасованими в пакетик 3 на 2 сантиметри, разом відмовившись від ідеї поцупити в будинку ще й рису. Напилися зеленого чаю з імбиром (корінець знайшли напівзатоптаним у кутку, й вирішили, що це не крадіжка вже, а утилізація), нагріли у великому алюмінієвому чайнику води для купелі.
Лазничка була тут же, являючи собою бетонний куб із діркою для стоку води в Невідомість.
— Осьо тут ще й відро у них, і ковш! — з перебільшеним ентузіазмом виявила Редька.
У відрі Дордже приніс холодної води знадвору.
— Ну шо — хто перший?
— М-м… Ну давай я. — Редька почувалася героєм.
І якщо середньостатистична дівчина її віку знає, як слід повільно й красиво роздягатися і яких незалежних й спокусливих водночас поз слід набувати, коли на неї ллється вода, то Редьці було на це начхати. Точніше не до спокусливих, а швидше до скоцюблених поз вдається переважна більшість людства, коли стоїть гола-боса (шльопанці не рахуються) в холодному бетонному приміщенні, а на неї з не вельми гігієнічного дірявого пластмасового ковшика ллють невеликими дозами воду. Менш за все в ці миті Редьку турбувало, як виглядає її тіло і як на нього дивиться Дордже. До того ж очі її майже весь час були в милі, а мозок волав про одне: «Одяг, одяг, одяг!»
Помившись зі швидкістю звуку й витершись брудною футболкою, Редька зі швидкістю світла повдягала на себе все, що тільки змогла, прихопивши навіть вітрівку Дордже. Закатала всі пари штанів вище кісточок і діловито стала посеред великої калюжі в лазничці:
— Роздягайся.
Дордже спокійно повішав свій одяг на хиткі дерев’яні гачки, абияк причеплені до дверей. Вода у відрі парувала, так само парували їхні подихи на фоні загальної температури і протягу, що задував із незаскленого вікна, що відділяло їх від глупої ночі.