— Яке життя? — Редька з недовірою оглянула від руки мальовані лінії, цифри й позначки. — Ми шо, вже такі жовті, як цей папірус? І чо це містичний монах нам якийсь зошит подертий дає, як у моєї бабці, а не звиток хитрий і прекрасний?
— В тому то і справа, що як у твоєї бабці… — посміхнувся Дордже, аби Редька не бачила його щодня, подумала б, що «посміхнувся загадково».
Настоятель запитав щось у Дордже, кивнувши на Редьку. Після хлопцевої відповіді він розреготався.
— Ти шо? — зніяковіла Редька.
— Нічо. Переклав йому про звиток, — невинно кліпнув очима Дордже.
Малий монашок, слідуючи невидимому для Редьки знакові, витяг зі своїх складок пандори невеличку червону торбинку. Дістав звідти якогось сушеного листя, тютюну та іншого дріб’язку. Не встигла Редька й оком змигнути, як він хутко скрутив із того всього серйозну цигарку, підкурив і простягнув її настоятелю. Той, затягнувшись, ще трохи поговорив із Дордже тибетською, відтак, піднявши вказівного пальця догори, кумедно глянув на Редьку й майже по складах розспівав англійською:
— Єдина надія на порятунок королівства.
І, поки Редька переварювала це, він додав, підсміюючись:
— Принаймні я думав, так би сказали у ваших фільмах. В мене вийшло?
Нестандартний якийсь мудрець, міркувала Редька. Патиками не б’є, не змушує сидіти без води і їжі під стіною монастиря, розгадувати ребуси які-небудь, терпіти приниження і щовбани від шестирічних послушників. Рже собі тільки і курить. Про королівства якісь патякає. Туман, туман… А я шо — маю складати твір згідно заданих розсипчастих параметрів?
Старий знову заговорив, і цього разу його акцент видався ще іншим. Навіщо він блазнює так?
— Люди чекають на здійснення пророцтва. Повернеться з вигнання їхній принц-напівбог, приведе його в слушний час чужинець. Чи, — старий по-пташиному скосив хитре око на Редьку, — чужинка, як у вашому випадку. В пророцтвах до таких дрібниць не вдавалися. Приведе, та й по всьому.
Редька багато чого хотіла спитати — наприклад, із якого це дива Дордже раптом принц-напівбог — але вирішила за доцільніше промовчати. Поки що. Старий, здавалось, частково вгадав її неозвучені питання, проте, звернувся до П:
— Зрештою, нікого не цікавить там, що конкретно, і як ти це зробиш. Ти сам все мусиш знати. На те ти і принц, і лама. Так само, як вони самі знають, як варити пиво, ткати одяг чи висипати мандалу з піску на підлозі.
Видно, зметикувала Редька, того Дордже був і зблід тоді — не вірячи своїм вухам і питаючи, що ж саме йому слід робити. Хоча… — Редька злостиво покосилася на Дордже. — Не такий він чогось і здивований назагал. Падлюка дика. Редька прикладала неабияких зусиль, щоби, по-перше, хоч почати це все переварювати, і, по-друге, не кинутися тормошити за шкірки його королівську скритність у присутності духовного отця. Хоча, якщо Редька правильно почула, цей цілий Дордже ще й лама. Як мед уже, так і ложкою з-під дьогтю, ну-ну. Тобто він теж, виходить, отець духовний? Редька ледь не пирснула. Зупинило тільки те, що вона раптом задумалася, чи пристало вішати на буддистів церковно-парафіяльні ярлики.
Настоятель знову затягнувся своєю велетенською самокруткою. Редька згадала, що у неї в наплічнику мусять бути кілька пачок кубинських сиґарильїв. «Romeo y Julietta» ідеально пасуватимуть до любовних пісень молодих послушників за стіною. Ті вчора ввечері до кінця обнагліли і співали вже не стримуючись. Явно щоби їх почули іноземні зайди. У кожному аскеті є вакантне місце для поп-зірки.
Дордже на ходу передивився всі листки саморобної мапи й, згортаючи її, зітхнув.
— Шкода, що старе королівство не по дорозі. Хоча, напевно, тільки так і можна.
— Так. — Редьці, не дивлячись на вмиротворюючу присутність настоятеля, починав уриватись терпець. — Ану давай уже кажи. Яке таке королівство?!
— Таке королівство. Маленьке. Можна сказати, й князівство. — Дордже посміхнувся й посмутнів. — Яка різниця. Його давно вже зруйнували. Сенс навідувати мертві камені?
— Хто зруйнував? За що?
— Хм. І справді. За що. — Дордже крокував, невесело задумавшись. — Хіба багато людям треба причин, щоби ненавидіти іншого? Релігія, его диктатора, що не може не сцяти кип’ятком на вигляд благополуччя й мудрості сусіда, багаті надра. А тут — це все в боєкомплекті.
— Типу, нафта? Як в Росії і Чечні?
— Типу, і нафта, і золото, і уран. І далеко не тільки це. Це все — для пересічного солдафона, готового вбивати жінок і дітей, бо, як сказав йому командуючий, він так захищає родіну. І тільки сам головнокомандуючий у рідкісному, при чому, випадку, може знати, за що він насправді вбиває, проганяє, палить і розорює.
— За що?
— Ох, Редька, Редька. — Дордже потріпав її й без того скуйовджене волосся. — Тобі обов’язково бачити в слайдах історію знищення чергової шамбали?.. Та не за нафту чи золото, а зі страху, аби люди не дізнались, як можна щасливо обійтись і без них.
Редька знітилася, проте інтерес в очах не згасав.
— Згадай про терми, — зітхнув Дордже. — Решту взнаєш, коли прийде слушний час.
— Час, час, — невдоволено бурчала вона. — Так, ніби в нас із тобою вічність. — Вічність? — посміхнувся Дордже. — Десь так воно і є.
Редька й сама не зчулася, як вони, пройшовши чимале коло кам’яною стежкою, повернулись до монастиря. Не знаючи ні сьогоднішньої відстані, ні напрямку, Редька все ж мала відчуття, що вирушати треба якнайшвидше, вдруге на ніч тут лишатися було не слід.
Відтак Дордже ще доста довго говорив зі старим монахом вже не англійською. Вони то зітхали, то посміювалися. Служка приніс їм на дорогу харчів, загорнутих у прооливлений сірий папір. Слава людському співчуттю! — ледь не скрикнула Редька, щаслива, що сьогодні вдасться уникнути розчинних макаронів. Бо вчора все закінчилося голим чаєм, коли хазяїн дому заснув, де сидів. Може, то бідній Редьці з голоду всі ті жахіття й наснилися.
— Добре, що згадав! — підвівся настоятель, коли вони вже закінчили. — Зачекай.
Він вийшов ненадовго в сусідню кімнатку, піднявся кудись сходами нагору (Редька собі не уявляла, що тут ще й так можна), щось там попересував і спустився до них.
— Ось, — простягнув він Дордже щось невеличке, Редьці поки не вдавалося розгледіти, що саме. — Це належало колись іще твоєму прадіду. Я ще зовсім юним послушником був, коли він наче випадково забув це в нас. Мене послали тоді його наздогнати й передати коштовність, я так і зробив. Але коли нарешті добіг цими стежками туди, де вони конями йшли дорогою, король сказав, що то він зробив навмисне. І що — хто зна — може, якраз мені доведеться передати це котромусь із королів тоді, коли йому це знадобиться значно більше.
Дордже тримав таємничу річ у піврозкритій долоні, Редька силкувалася якомога ввічливіше зазирнути йому через плече. Настоятель знов заговорив на їхній мові. Навіть, як здалося Редьці, лукаво підморгнувши, кивнув на неї Дордже. Відтак сказав англійською:
— Нехай там, куди ви хочете попасти, вас не чекає те, чого ви не зможете подолати.
Дордже, не випускаючи з долоней дідової передачі, став перед ним навколішки, те ж відразу зробила і Редька. Старий поблагословив обох, прочитавши коротку мантру кожному й помазавши їм лоба пахучою водою з латунної мисочки.
Дордже вже запакував у наплічник їжу, коли Редька, похопившись, вирила з наплічникових надр ледь прим’яту коробку сиґарильїв і поклала її настоятелю на столик. Ґречно за все подякувавши, вони перевдяглися у свій ще доста вологий одяг (Редька здригнулася від передчуття того, яка приємність чекатиме її на вітрі), попрощалися й вийшли. Малята в пурпурових ризах ще довго махали їм руками вслід.
— Покажи! — аж підскочила Редька, щойно вони повернули за найближчу гору.
— Та шо тут дивитися? — знизав плечима Дордже. — Ось.
Він вийняв із кишені замотаний у стару ганчірку твердий гострий предмет сантиметрів зо шість завдовжки. Редька розповила його — невеличкий важкенький кинджал-амулет, на ручці дві голови, чи то ведмежі, чи людські, чи демонічні. В руці тримати його було приємно, хоч Редька й не вгледіла на амулеті жодного натяку на коштовність. Може, в антикваріату свої канони?