— Ну що, ти в ванну? — вирвав її зі спогадів Дордже. — Чай уже заварився. Хай охолоне.
— Ага, — відповіла Редька, — здається мені, тут у них, крім яблук, ще родить обліпиха.
В темряві знову пронеслися дітлахи, калатаючи тепер ще й у порожні відра й репетуючи так сильно, що в жодного порядного духа не стало би сили їх слухати.
— Н-да. Обліпиха, яблука і чорти. А ти кажеш — земля не родюча.
41
Редьці вкотре хотілося понити і сала.
— Диви, — показувала вона Дордже округлий білий камінець із пурпуровими прожилками, — правда, подібне на корейку? На бекон. На підчеревину. На копчене сало з м’ясом і шкіркою, яку треба довго жувати.
— От тут філолога і видно.
— А чо філолога? — не дуже второпала Редька. — Просто бідну голодну Харитю…
— Ех, чулен по тобі плаче. — Дордже іронічно, втім, не без ніжності, глянув на Редьку.
— Чулен? — перепитала вона. — Чулан, ти хотів сказати? Темний чулан такий, куди в радянських віршиках запроторювали нещасних ляльок?
— Чулен, моя лялю — то практика, під час якої харчуються виключно екстрактами цілющих рослин і, власне, енергією мінералів — чогось же ти на них облизуєшся?
— Ну… — Редька мимоволі потерла зубами об зуби, уявляючи собі, як воно — жувати мінерали.
— Просто так значно простіше досягти зосередженості, не відволікатися на пошуки звичайної матеріальної їжі і, якщо хочеш, банально очистити організм.
— Це точно що очистити, — похитала головою Редька. — До табула раси. Кручє всякого гербалайфа… Ой, а як тут далі?
Те, що дотепер вона вважала дорогою між лисих кам’янистих пагорбів, зараз стало річкою. І, навіть якщо й не дуже глибокою, мочити ноги не хотілося. Напрямок, бажаний джіпіесом, був ясний, як весняна днина: тільки вперед і тільки з піснею нібелунгів.
— Джіпіес, май ес… — пробурчала Редька.
— О, тут є стежка догори. Бачиш? — Дордже вже показував кудись пальцем. — Видно, вода й сильніше підіймається. А мулів якось від села до села тягти треба.
Редька, уявляючи себе покірним завантаженим мулом, посунула вслід за Дордже догори. Важко було уявити, що там, десь далеко попереду, як закінчиться цей каньйонисько, ще стоятимуть якісь села й житимуть люди. Хоча їй, певно, через раз було важко повірити, що вони в цих місцях не одні.
— Пора вже звикнути й до дежавю, й до рюкзака, щоб він пропав…
Редька скривила болісну міну, але Дордже її не побачив — він впевнено просувався вперед по стежці, що вела їх на вузький, продовбаний ерозією і людьми, карниз.
— Нда. Зашибісь. — Редька збиралась плюнути вниз, туди де зміїлась підла річка, але, зваживши на висоту і забобонність, передумала, зітхнула й почвалала далі.
В деяких місцях цього карниза доводилося лізти ледь не навпочіпки — так низько нависала «стеля». Та ще й осипалася під пальцями глина з камінням, крихка порода. В добру погоду кам’яна пустеля мала виглядати надзвичайно красиво — від теракотового до сиво-фіолетового кольору скель, червоні прожилки по білому камінні, блискучі смужки кварців. Льодові вершини замість рамки, зелена ріка й чорне каміння внизу. Печери, видуті вітром у жовтих вертикальних стінах, як сотні очей допотопної тварини.
Все це заворожувало. Але явно не зараз. Зараз був тільки клятий пісок і трикляте каміння з-під ніг. Щоразу, коли нога ковзала вниз, не змігши переступити через чергову тріщину, Редьку кидало в піт. Спині ставало раптово жарко, а животу холодно. Одне втішало Редьку — у сезон дощів, коли тут усе розмито і чвакає, їм би точно настала глина.
«Як це романтично — закохані зриваються зі скель. І назавжди лишаються разом. Ага. Про нас би складали пісні. Якби знайшли, звичайно».
Раптовий порив вітру з піском зірвав із Редьки захисні окуляри. Вона на мить осліпла й втратила рівновагу. Заточилася, крикнула. Дордже, що йшов перший і страхував її, саме вчасно обернувся і схопив Редьку за руку, щоби та не погуркотіла слідом за окулярами й камінням, котре ще геть недавно нагадувало їй сало.
— Дякую! — прокричала вона, — в тебе не знайдеться запасних окулярів?
— Тільки для зварки!
— Для сварки?
— Для зварки!
Їм доводилося кричати через цей вітер. Редька все одно нічого не розуміла. Видимість ставала ще гіршою. Але тепер Редька вже боялася питати своє нудне «Ще довго?» Хто, як не вона, забезпечив цей розслаблений темп із повною сракою в пакеті?
— Ще трохи! — прокричав, ніби читаючи її думки, Дордже, і мало сам не зірвався.
Редька пам’ятала одне — якщо запанікувати, кіна не буде точно. Тому ліпше думати не далі за наступний крок і втикання палки для ходьби в непевну стежку на цій глино-скелі.
Внизу, під ними, раптом дуже чітко пролунав стукіт копит. Просто по річці через пориви вітру проскакало четверо вершників. Одним із них була жінка в пурпуровому одязі. Та ще й собака за ними то бігла, то пливла. Редька непевна вже була, чи то їй усе не привиділося. Промовчала і подерлася далі.
— Сядемо перепочити? — спитав Дордже. — Вже ніби рівніше буде.
Вони сіли. Важко було захиститися від вітру самими лиш наплічниками й капюшонами.
— Ну шо, ще сала хоч’?
— Хочу, канєшно. Хто ж його не хоче. Сиділа би собі вдома на диванчику під тєліком, наминала сальце з хлібом, часничком і бабциним борщем. Навіть би густе повиїдала від щастя. І серіал би з бабцьою дивилася, й не пікала б. І печиво «Марія», хоч який садист його придумав, теж би їла. З варенням, правда. — Редька майже солодко позіхнула.
І тут же у відкритий рот отримала пригоршню піску.
— Ого! — через посвисти вітру Дордже знову мусив кричати. — Давай таки ходімо! Тут серйозна буря намічається.
Редька з дикою неохотою підвелася. Аби її воля, вони би тут і заночували, накрившись спальниками. І точно стали би двома соляними стовпами на ранок…
Обіцяне «рівніше» насправді означало доволі небезпечний спуск із карниза в долину. Небезпечний головно тим, що часто не ясно було, куди ставити ногу — колючий вітер або здіймав на стежці куряву, або просто періщив тою ж курявою в очі.
«Отак от люди й губляться… — сама не знати чого, подумала Редька. — Той, хто попереду, думає, що ззаду все в порядку, а той, хто позаду, не може його наздогнати чи бодай викричати…»
— Ми вже внизу?! — крикнула в піщані сутінки Редька, сяк-так здолавши спуск. Ноги їй тремтіли, запізніла паніка готова була стиснути горло спітнілими брудними пальцями.
Редьці зараз дико хотілося почути його голос, взяти за руку, отримати доказ того, що все добре, що вона молодець і що вони скоро прийдуть. Але ніякого голосу не було. І в який бік пішов Дордже, не визначив би зараз жоден джіпіес. Редька обернулася довкола себе, враз переплутавши всі напрямки. Куди йти і звідки вона прийшла? Стіни піску довкола то вщільнювалися, то на секунду прозорішали, але того не вистачало, щоби навести хоча б якусь різкість. І тоді Редька зробила те, чого робити було не варто: побігла. Навмання, куди навіть очі не дивилися, в сліпій надії ступити на хвіст своїй удачі й догнати зниклого Дордже.
Редька не знала, скільки вона пробігла, поки остаточно вибилася з сил: бігти проти шквалу з важким наплічником, при цьому намагаючись докричатися до невидимого компаньйона — справа завідомо програшна.
Вона спинилась, щоб віддихатись. Зараз, ще секундочку і, може, зніме рюкзак, і взагалі собі сяде перепочити, а там, гляди, і вітер вщухне, і всі всіх знайдуть — що тут шукати на такій площині, коли нормальна видимість? Було б тепліше, і поспати б можна було, прилягти… все буде добре. Головне — не панікувати. Страх — це найтупіше.
Поки Редька проводила собі свій сеанс НЛП, ліва нога її плавно занурювалася в м’який пісок. Так непомітно і ніжно, що спершу все скидалося на якусь новітню спа-процедуру. Дивні думки навідали Редьку, перш ніж вона збагнула, чим ця процедура може для неї закінчитися. Редька щодуху заверещала, але вітер знову задув пригоршню піску їй просто в рота, довелось заткатися. Ліва нога спершу ще намацувала щось тверде під дуже крутим кутом, але й вона повільно стала потопати в підступному піску. Це не скидалося на зав’язання у болоті — нічого не чвакає, не засмоктує. Навпаки наче присипляє, хочеться перестати противитися і закрити очі. Стає добре, тепло й затишно. Поки не розумієш, що це ж насправді пизда прийшла.