— Та ну. Це все одно, що в нас би за цукрові буряки людей коцали.
Минав підвечірній час. Глиняні стіни з жовтуватих робились коричневими — сонце сідало. Скільки ще сидіти їм — невідомо.
— От блін, хоч щось би розуміти з того, що вони там кажуть! — йорзала Редька.
— Може, краще й не розуміти, — задумано відповів Дордже.
Тут щось стукнуло по ґратах високо під стелею.
— Шо за стукачі там? — крикнула Редька і попала в точку: там був їх ображений провідничок Амі.
— Тумолоу, біг бос кам хі ток ту ю! — прошипів із-під стелі він, і, перш ніж зрозуміли, що він сказав, Редька і Дордже хором, як у дитсадку, крикнули:
— Пішов ти на хуй!
Секунду мовчали, потім зареготали так, що тюремники точно вирішили, що не весь «віз» конфісковано.
— На біса нам ше бос їхній тут? Питати про сексуальну орієнтацію? Чи вчитися крутити косяки у заграничних спеціалістів?
Але як би Редька не намагалася себе збадьорити дурнуватими жартами, їй таки було страшно.
Ішов, не кваплячись, час, надворі стемніло, а нічого не мінялося, навіть тюремного рису з водою ніхто їм не заніс. Дореготалися.
Редька позіхнула.
— От ми тут із тобою застрягли в цій каталажці самопальній, і єдина розвага — втикати в павутину. Бо нема вже ні анекдотів, ні тем для розмов.
— Добре хоч павутина є… — Дордже подув у куток, завішаний павучими фіранками. Густе плетиво майже не колихнулося.
— А ще є вікно. — Редьчині спроби розважити їх нагадували безплатний виступ циркової трупи обласного скликання у дитячій лікарні.
— Та, таке вікно…
— Яке? Нармальне. Голова пролізе — значить весь пролізеш. Мене так сестра в дитинстві вчила. Правда, казала, що коли я виросту, міряти прийдеться вже по дупі.
— Дупа. Яке класне слово, — посміхнувся Дордже. — Мене твій тато навчив.
— Ага. А ще є срака, попа і жопа. Жопа і Маша — так звати двох собак моєї подруги одної, з Торуня, в Польщі. Знаєш?
— Угу. Старе німецьке місто.
— При чому вони спочатку назвали так свою таксу — слово їм, бач, сподобалося — а потім уже взнали, що це російською значить.
— Кхх…
— Ну ти і смієшся.
— Нє, це я кашляю так.
— А, ну будь здоровий. А ще в моїх двоюрідних сестер кішку звали Муші. Теж взнали, що воно таке, вже аж коли виросли і фільми для дорослих дивитися почали.
— Ех, я би зараз втикнув у фільмець якийсь, — Дордже і собі розпозіхався, — чи й поспав би. На м’якенькому. Хоча б на циновочці чи каріматі, так сни цікавіші, ніж на голому бетоні.
— І нирочки ціліші.
— Ага.
І тут зненацька Редьку понесло.
— От я сиджу і думаю, скільки одночасно цікавих всяких штук відбувається на землі, поки ми тут у темряві. Хтось стоїть на порозі велетенського відкриття в собі самому. Хтось на щось сподівається, когось чекає, і не може через це спати. Хтось сидить собі на березі океану в Ґоа і дивиться на місяць, і йому хрустить пісок на зубах, того він харкається і не встигає сказати дівчині, щоби вийшла за нього, а потім момент уже не той.
— А хтось у тій же Індії помирає з голоду, бо земля не родить від солі.
— …хтось купив собі купу нового одягу і тепер мучиться, що би то вдягти на найближчу вечірку, щоби добре виглядати в світських хроніках. Це, мабуть, моя сестра.
— …а хтось відчуває, що його зоря закотилася, що він старіє, і що єдиним другом лишився віскі, й що щастя можна купити. Спершу по 36 євро за пляшку, а потім усе за менше й менше, і щастя стає не таким якісним, зато гарантовано вставляє…
— …хтось нещасливо закоханий мчить світ за очі на машині, випиваючи каву на заправці й думаючи, ну коли це все скінчиться.
— …хтось купує смажений мигдаль у карамелі.
— …а хтось просто лежить у парку на траві й читає Еко. Хоча про мигдаль у карамелі — це ти раптом в тєму. Є в мене одна штука…
— В тебе забрали всі твої штуки.
— От, власне. Тепер лишається тільки чекати, чи не поласиться хто на неї.
— Ну то будемо чекати. Прекрасне заняття, як на мене.
— Та найтупіше заняття в житті.
— Ех, відразу видно, що ти — не буддистка.
Вони певний час помовчали.
— Слухай, а що буддисти роблять у ситуації, як наша? Чекають із моря погоди, втручання фатуму й дивного порятунку ззовні, чи щось пробують халамандрити? Це в нас доля така — сидіти тут, чи давай якось сраки піднімати?
— Та порядні буддисти в такі жопи не попадають. А якщо попадають, значить карма хуйова. Краще зараз перекантуватись, а там, глип — і вже сидиш у раю будди Амітабхи, слухаєш Квіткову проповідь під баобабом. — Дордже позіхнув і почав мостити соломку під стіною.
— Будда під баньяном сидів… — невпевнено вставила Редька.
— Ти там знаєш. Може, поки він сидів під баньяном, там баобаб виріс, засох і на попіл розвіявся, а потім знову баньян виріс.
Вони трохи помовчали. Редька думала про баобаби і хлібне дерево — зголодніти встигла вже серйозно. І ще колись тато, відсвяткувавши з ними котрийсь Новий рік, на другий день зробив був «сендвіч сінгл мена» — розрізавши цілий здоровенний батон, накладав у нього все, що лишалося на столі, — від ковбаси до червоної риби, засипав усе сиром і запік у духовці. Бабця бідкалася, що «сухомятка», Соня гордовито поїдала низькокалорійний салат із селерою, а Редька щасливо наминала татів витвір: тоді їй здавалося, що смачнішого на світі й бути не могло. І зараз би здалося теж…
Чергова згадка про «рідкісного» тата боляче защемила душу. Редька аж струсонула головою.
— Так от, слухай, що я сказати хотіла… — чогось зашепотіла вона. — Там зараз щось дуже тихо, так? Хоч і світиться світло в кабінеті справа. Думаю, чувак чи чуваки, що нас сторожать, відрубалися.
— Вони не бухали ніби.
— Якщо би ще й бухали, то відрубалися б назавжди, земля їм пухом про всяк випадок.
— В сенсі? — Дордже нічого не торопав.
— Карочє. У мене в снікерсі дофіга таблєток снодійного було.
— Нашо?!
— Ну… случаї бивают разниє, знаєш. По-перше, я трохи боюся літати, і таблєточка снодійного — це ліпший засіб.
— А чо не нормально, в банці? Щоби більше на нелегальну наркоту схоже було? Знаєш, скільки би тебе на експертизі протримали, якби знайшли? Ти би все зі старту завалила…
— Заткнись, бо зараз завалю тобі в морду. Я таблєтки туда пхала, щоби від ведмедів врятуватися. Чи ще якихось уродів, які б нападали, але повелися би на шоколадку.
— Да-а. Святая простота. Нешнал джеографік за тобою плаче.
— Може і плаче. Та ще й конвульсіях забився би, якби я не забула дома суджучок, вимочений в отрутці, яку мені на здачу дали на базарі.
— Отрутка? Су… су — шо? — Дордже аж звівся на підлозі.
— Не сушо, а суджук. Сушена конина така. А отрута поширена — від щурєй, мишей, тараканов і блох. Так на базарі кричать, коли продають. Ну і ще від порчі й зглазу заодно.
— І ти, кажеш, в університеті вчилася? — Дордже не міг повірити в почуте.
— Ану тихо, давай послухаємо, — закрила дискусію Редька.
В коридорі було тихо, аж дзвеніло. Зненацька вся будівля струсилася від потужного ревіння. Редька з Дордже аж підскочили на місці.
— Це що?! — притислася до Дордже Редька.
Він секунду слухав, а потім пирснув:
— Хропотять!
Охоронці хропіли на два голоси так, як навіть пастухи не хроплять на полонині після трьох кварт самогонки баби Дусі.
— Ану тепер полижи мені руку! — скомандувала Редька.
— Шо?.. — Дордже важко вірилося, що Редька саме зараз з’їхала з глузду.
— Полижи мені руку, кажу. Якщо є слина. В мене в роті пересохло.
І вона, скрутившись у нелюдський бублик (ні серйозною йогою, ні художньою гімнастикою Редька в житті не займалася, тому це було справжнім подвигом), сама заходилася облизувати шкіру свого зап’ястя коло наручника.