Заспокоєння стало ненадовго.
— Ой сукабля!!! — таки заволала Редька.
— Шо вже є?
— Ти це чув?
— Що чув?
Редька вхопила Дордже за рукав і змусила спинитися.
Звук із-під землі, котрий щойно до півсмерті налякав Редьку, не поспішав повторюватися.
— Ти шо — темряви забоялася раптом? — щиро здивувався Дордже. — Вже ж он майже прийшли. Півгодини якихось.
І тут знову з дірки з-під землі щось заплямкало, зачвакало і засмоктало. Дордже аж зупинився.
— Що… це? — Редьчині ноги затремтіли. Вона вже приготувалася до страшної смерті у підземній м’ясорубці.
— Та я знаю? — Знизав плечима Дордже. — Трубу з водою прорвало, певно.
— Хух, — видихнула Редька. — Хоча, — тут же бравурно випросталася вона, — міг би й придумати щось про злих підземних духів-людожерів. Для гостроти картинки.
— Гав! — сказав Дордже, штрикнувши її попід ребра.
Редька заверещала.
— Тобі мало духів? — засміявся Дордже. — Тоді чекай, далі буде.
— Щось вже мені не особливо страшно, — спробувала набрехати Редька, втім, почавши самій собі вірити: — З нами ж два літри Падминої води. Зо двадцять людожерів можна нейтралізувати, думаю. По сто грам на ракшасика.
— Ну, Падма ж сам у юні цвинтарні деньки був той іще ракшаса.
— Та ну?! Не тільки трупами перебивався?
— Ага. Вирішив було, що прогнило щось у датському князівстві — краю Ґаушо — бо їхній дурнуватий цар таку політику партії веде, що людям одна там дорога — в нижні світи.
(Редька мимоволі глянула в провалля під ногами).
— Того варто поїсти нечестивих чоловіків і запліднити усіх жінок, аби наперед там вже люди якісні велися.
— Нда. Несло пацанів по молодості. Гуляла душа. І в Августина подібні історії, і в Міларепи, якщо тобі вірити, з його дорогою родиною. А виросли — і нічо, остепенилися… Важливо що — те, що в результаті усвідомлюєш?
— Десь так. А Падма в образі Демона з’їдав тих неправедників для їхнього ж добра — щоб їхнє тіло в його тілі пожило істинним усвідомленням світу.
— Ну або просто його всі задрали, гиги. І у святих бувають свої моменти. Деколи з’їсти здається найпростішим виходом.
— Особливо, Редько, тобі. — Дордже вщипнув її за бік.
— А що я? Я худа, як дрин! І не заводжусь більше про їду. Он, бач, про вічне…
— Ну, як мінімум, про довгограючі проекти: слушний час, на який Ґуру Рінпоче сховав свої терма — поняття розтяжне.
— А все ж таки цікаво, коли він буде. Той самий слушний час, яким ти вже мене дістати встиг.
— Та він бував уже. Й не раз іще повториться.
— Як так?
— Отак. За стовідсоткову точність не відповідаю, але, поміж іншого, Падма казав відкривати терми широкому загалу, коли люди почнуть лихословити, носити потворний чорний одяг, руйнувати храми й центри вченості, палити житла відлюдників, вбивці зможуть відкуплятися за гроші, вчителі Дхарми стануть воєначальниками…
— Ой, всьо-всьо! — замахала руками Редька. — Досить. Я зрозуміла. Таке підійшло б і під комуністичну революцію 18-го в нас, і під події в Тибеті 59-го, і сьогодні купа цього всього добра в Україні, та й навіть готи твої в Ляйпцігу зі своїм чорним одягом вміщаються.
— Ну чо’, — всміхнуся Дордже, — деякі дівчатка чорний одяг носять дуже навіть правильного крою.
— Ага. Особливо, коли глибина декольте обернено пропорційна довжині спідничок? — Редька спитала це так, наче Дордже був підстаркуватим педофілом.
— Я взагалі-то інше мав на увазі, але тепер точно задумаюсь про згаданий тобою секс-шопний фешн.
— Давно ти в Україні був, — зітхнула Редька.
Підступність цих гір полягала в тому, що, наприклад, стоїш на горі й бачиш, що до села тобі явно не більше трьохсот метрів. І село на тій же висоті, що й ти. Але варто пройти ще пару кроків і піднятися на горбик, як тут же стає видно (а вночі більше чути, ніж видно), як у ці триста метрів вмудрилися запхатися аж два глибочезних, метрів по 400, каньони з холодною рікою внизу. Так що спершу круто вниз, а потім пекельно вверх. І бажано не послизатися на кам’яному містку, якщо він раптом мокрий. Редька, сама височіючи, як чортен на горі, вже кривила пику від передчуття дикого болю в колінах на спуску.
— Півгодини, півгодини… — скривилась вона. — А сам ти на карту дивився? Чи розломи в земній корі там не зазначені?
Дордже мовчки намацав у кишені й простягнув їй шматочок каменю, подібного у світлі зір на кварц.
— На ось. Тримай у роті. Помагає. Правда, більше на підйомах, від висоти, але в нас іще є напровсяк.
— Я шо — дурна? Жувати каменюку! — витріщилася на нього Редька.
— Це не каменюка. Це чурпі, — засміявся Дордже.
— А. Значить, висушена пилюка? — Редька намагалась покусати камінець. — Чи це та галька, що ти казав, місцеві від висоти смокчуть?
— Типу того. Тільки той, хто написав про це, а я в нього прочитав, до кінця не розібрався, що таке чурпі. Або йому дійсно підсунули гальку. І сміялися усім селом.
Редька повільно стала спускатися вниз. І чурпі-каменюка зі смаком місцевого пилу й засохлого столовського сирника справді дивним чином помагала спершу йти вниз, а потім — особливо — догори. В роті було повно слини, і не таким важким здавався кожен наступний крок, коли язику й зубам у роті було чим зайнятися.
Хтось в обітованому селі, помітивши їх кволий ліхтарик, помахав туди-сюди факелом.
— Скажи дякую, що хтось застряг на хуторі останніх із могікан…
— Скажу, — погодилася Редька.
…Коли крихітна кімнатка з велетенською дірою в стелі, де їм запропонували переночувати, вкінець вихолола, Редьці набридло лежати на тапчані й півсонно думати, покажуться в тій дірці зорі чи ні. Встала, одягла на себе все, що було, й почалапала на кухню, традиційно єдиного обігрітого місця у цих краях.
В закіптюженій, проте акуратній кухні аж семеро жінок ліпили момо. Троє місцевих і четверо подорожніх — з’ясував Дордже. Спускаються тети в долину, бо стає надто холодно, й по господарці робити вже нічого. Понесуть продавати плетені шерстяні светри, чи працювати десь на кухні, а то й узагалі до Індії подадуться, там із роботою буває легше.
Тут якраз недавно були закололи яка, і лишалося ще трохи свіжого м’яса. Його господар зараз і рубав на скривавленому ковбані — на фарш для дивних гостей (Редька заявила, що вмре від гемоглобінового дефіциту, якщо ще день не їстиме тваринних білків), решту м’яса повісили сушитися під стелею — піде на продаж чи на геть холодну зиму.
Маленька бабуся трохи блаженного вигляду, вочевидь, сестра господаря чи господині, не зводила з Редьки очей. Все в ній видавалося бабусі геть кумедним. А сама бабуся назавжди наче застигла маленькою дівчинкою з двома косами і в яскравішому, ніж в інших, вбранні. Де могла, поначіпляла на себе стрічок, саморобних квіточок та інших прикрас. Бабуся хутко поралась по господарству, повсякчас щось наспівуючи й примовляючи.
Зауваживши, якими голодними очима Редька дивиться на сирі будматеріали для момо, бабуся, видно, вирішила, що то у Редьки проривається солідарність трудящих. А що Дордже вже давно підключився до ліпки тістових виробів, бабуся вказала на дошку з розкачаними кружечками й Редьці.
Редька взяла кружечок тіста, півложечки м’яса, зліпила з цього один момо, що виглядав поки що, як нормальний український вареник. Так їх і ці жінки ліпили, не заморочуючись із красивою кругло-плетеною формою, як частіше буває з традиційними тибетськими момо в кафе. Відтак Редька заліпила кінці свого вареника докупи, на манір російського пельменя.
Бабуся-дівчинка секунду дивилась на це заніміло, а потім аж підскочила з пронизливим пташиним криком. За нею все жіноцтво вибухнуло неймовірним реготом. Такої смішної й безглуздої форми вони ще не бачили. Редька не знала, тішитися їй чи встидатися, і напровсяк сказала: