— Ух ти.
— Та й взагалі я цього не пам’ятаю. Так, максимум із детальних описів вцілілих очевидців…
— То ти з кимось зустрічався з королівства за цей час?!
Дордже лиш пришвидшив ходу.
Оминувши старезний бювет із колись хитромудрою ліпниною чи карбунком — тепер уже й не визначити — головне, слушно зауважила Редька, що вода звідусіль ще й досі цебенить, вони трапили в вузенький прохід під арку, аж довелось пригинатися, і тут же, за рогом, перед ними постала химерна багаторівнева будівля.
Високі стіни вже торкнула руйнація. На дахах поскладано дрова, маленькі вікна, як у середньовічних європейських міських мурах, заставлено ґратами й завішано ганчір’ям. Над дверима казна-скільки років уже висіли химерні обереги з козячими чи яковими черепами. Всередині мукала худоба — видно, на перших поверхах місцевих помешкань поробили стайні.
— Колись оце також було королівським палацом, — байдуже сказав Дордже.
— Та ну. Правда?
— Хіба не видно? Нащо селянам будувати собі такі вежі? Це вже зараз вони тут все зайняли, коли нікому за цим дивитися.
— Нда. Усе відносно. Колись принцеси, тепер корови.
Вони вже вийшли з грубих кам’яних стін внутрішнього укріплення, як в одному з кутів — очевидно, колись це й було головним входом до замку — Редька помітила теракотового колоса, виліпленого наївно й дещо неоковирно, приставленого до стіни. З геніталій у нього стирчав новесенький, витесаний із дерева, член.
— А. Це страж до замку колись був. Тепер, бач, місцевий секс-символ. Певно, вірять, що приносить удачу в любовних справах. Підмазують його свіжою глиною регулярно. З іншого боку, ще жінка така була. Баба-сторожиха. Тільки її щось не видно. Геть посипалася теракота.
Редька дала стражеві щовбан по носі й злодійкувато озирнулася на Дордже: шматочок глини відколовся. Вандалка.
Попереду все виглядало доволі пустельно. Сонце тим часом хилилося до заходу. Редька вже встигла вивчити цей його трюк у горах — весь день собі лізе-пливе повільно, а варто небові хоч трохи натякнути на рожевість, як сонце — р-раз — і підступно закотиться. Діставай потім ліхтарик і бійся кожного шерехтіння.
— Може, даремно ми з міста пішли? Вернемося, переночуємо?
Дордже не сповільнював кроку.
— Не варто. Чекай. Тут за цим містом є… передмістя, чи що. Таке ж мертве, не бійся. Просто там точно до нас ніхто не завалиться серед ночі.
— А… чого ти не хочеш просто поговорити з тими людьми? — Редька мало що розуміла. Це ж його земляки, майже піддані, чи, може, в них тут жевріє пам’ять про міжкласову боротьбу вікової давності?
— Чого не хочу? Гм. Ну, придумай сама, чого я не хочу. Приміром, у мене критичний день.
До Редьки раптом дійшло, що йому би взагалі найбільше зараз хотілось побути на самоті. Мабуть, треба їй піти на ночівлю в інше місце. Ну, хоч у трохи інше.
Правда, в міру того, як вони наближалися до нових піврозвалених споруд, цього разу сірих і майже непомітних на тлі вітряної пустелі, її самозречені думки розтеклися і безслідно розчинилися в піску: страшно, йолка-палка.
Знайденої біля стін пожухлої соломи стало й на те, щоб підмостити собі м’якого під спальник, і на те, щоб підігріти небагатий монастирський харч, люб’язно даний їм із собою в дорогу.
Дордже розмовляти явно був не налаштований. Редька, будучи втомленою, особливо й не наполягала. Багато чого треба було тепер обдумати, тільки то, напевно, завтра, коли хоч трохи з’явиться енергії й воскресне мозок.
Перетинаючи хистку межу між явою і сном, Редька солодко потягалася, передчуваючи красивий, мережаний глибокими змістами, а то й пророчий сон. Після відкриття страшної таємниці ж вона засинає в решті-решт під містом-привидом, а не після піваса з жовтим полосатіком під під’їздом троюрідних сестер у Франківську на Пасічній…
Наперекір очікуванням, як то завжди буває з дівчатками, що клянчать побачити судженого-рядженого на новому місці, запхавши під подушку гребінець чи презерватив, чи ще з неофітами практики снобачень Кастанеди, наснилася Редьці повнезна фігня. Тобто не фігня аж така, а Соня. Наче знову вони сидять у київському момо-барі (Редька уві сні лигнула слинку), роздивляються щойно куплені Редькою обладунки. Соня щедро відраховує їй купу грошей, відтак, не слухаючи Редьчиних заперечень, знімає з себе ще й діамантові сережки і браслет, все це ладує в клапан Редьчиного рюкзака. Так, наче їй кров-з-носа треба, щоби Редька якнайшвидше звідси вшилася. Редьку, як град незріле жито, побивають страх і сумніви.
— А що, як я не зможу? — ниє вона. — Я все завалю. Ну ти ж знаєш… Я все завжди псую. Це в тебе все круто виходить. — Редьці було так страшно, що навіть не було противно підлизуватися.
— Нічого в мене круто не виходить… — Соню, втім, потішили такі відчайдуші лестощі, — само собою нічого не виходить. Спершу всім треба проходити через лохівську стадію навчання. Просто комусь воно дається легше, комусь важче.
Редька чудово розуміла, кому і як із них дається.
— А втім, — для справедливості додала Соня, — ті, хто здобувають знання і навички важче, стають значно сильнішими професіоналами. Знають, що по чім, і не злізають із коня, якого осідлали.
Від її звичного пафосу Редька скисла.
— Не криви пику. Все буде чотко. Просто їдь і роби це. Якщо вернешся, куплю тобі новий лаптоп.
— Дякую.
— Чи велосипед?
Прокинувшись, Редька все ще зважувала, як ефектніше послати Сонечку під три чорти — верхи на велосипеді, чи накритою лаптопом, як зозулька в годиннику.
— Дурне спить, дурному сниться… — потрусила головою вона.
Дордже біля неї не було. Навіть лежанку свою вже встиг скрутити і майже спакував наплічника.
— Принц-піонєр, блін, — позіхнула Редька.
49
Втомившись довго думати про блиск і крах королівських династій, Редька переключилася на щось більш для себе зрозуміле й прозаїчне.
— І все-таки вона крутиться.
— Хто?
— Та твоя культурна спадщина. Крутиться у мене в голові.
— Ну, хай собі крутиться, аби лиш не знудило. Як у машині — тримай погляд спереду, — засміявся Дордже.
— Чи може бути, що вона якось пов’язана з тими скарбами-терма?.. — і, не дочекавшись відповіді Дордже, Редька сама себе продовжила:
— Бо щось мало віриться, що всі ті мародьори лопатили довколамонастирські землі просто в пошуках глиняних статуйок…
— Ну чого зразу глиняних? — Дордже здивовано підняв одну брову. Редька й не знала, що він так може, і спробувала було й собі: не вийшло. Так само як не виходило клацати пальцями. Генетично, напевно…
— …плюс іще, — провадив Дордже фразу, що її половину Редька буквально проклацала, — тексти з астрології й коштовні камені. Тантри, агами й упадеші, тисячі котрих було в наступні століття…
(Редька випустила й кінцівку його фрази, застопорившись на коштовному камені й не ставши лізти в П-ну Вікіпедію на предмет незнайомих слів).
Проте для неупередженого розуму будь-що з довколишнього являло б собою коштовність. Гранатовий, сірий, рожевий, ліловий колір — просто собі колір тутешнього каміння. Червоні кущі дикого барбарису і чорні кущі сплячого рододендрону, котрому, через кліматично-кармічні причини, не судилося тут вирости деревом. Химерні скелі то антропоморфних форм, то наче стіни замків-велетів, із їх недоступними воротами і вікнами-бійницями, відкритими до вітру, але не до людини.
— Навесні тут, либонь, цвітуть азалії й оці рододендрони… Цікаво, які вони — жовті, рожеві чи багряні. — Роззувши очі, спробувала відволіктися від своїх рівнянь із багатьма невідомими і болю в спині Редька.
— І лежить наш друг туман. — Дордже забрав у неї наплічника. — Давай, азалія, моя тепер черга.
«Ой принц, та ви же ж джентльмен!» — хотіла шпигонути Редька, але промовчала — сама ж щоразу наполягала на їх чесному чергуванні. До того ж Дордже вже казав їй, що йому простіше весь час нести рюкзак, ніж щоразу перелаштовувати на свій зріст численні кріплення.