Тонкий писк, як фон від електроприбора в голові, затих так само несподівано, як і почався. Редька в повній тиші поволі приходила до тями. Погляд її безцільно блукав дверцятами інших комірок, жодного руху за дверима не чулося, і навіть пацюка вона цікавити перестала — його сімейство тепер діловито попискувало десь під підлогою.
Аж тут в око впав номер 96 на стіні трохи вище. Підійшовши впритул, Редька збагнула, що скринька для неї трохи зависоко. І все ж, слідуючи незбагненному поклику інтуїції, ледь трохи помучившись, Редька роз’єднала половинки «6» і «9». Придивилась. Симетричні! Симетричні, як пласкі черви!
— Риби, черви — яка ще наволоч на черзі в мою голову?!
Втім, не грайся вона в дитинстві відібраним у сусідського Ромчика конструктором, пласкі черви так і лишилися би натяком із глибин підсвідомого й підручника зоології за 7-ий клас. А так то спритно поміняла половинки місцями і склала ключ навпаки. «96». Серце забилося хутчіш, наперед переживаючи чергову трилітрову банку розбитої надії. — Ну але карочє…
Редька навшпиньки піднялася до комірки з номером «96», і ледве дотягнувшись і замалим не перетворившись на живу капронову колготу, таки запхала свій леґо-ключ у дірку мало не наосліп.
Ключ, на щастя, підійшов одразу. В шухляді, що ледь не впала Редьці на голову, лежала якась стара і зотліла, скручена у трубочку ганчірка. Пахла вона не вельми приємно і, здавалось, розсиплеться від найлегшого необережного доторку. З ганчіркою за роки лежання майже зрісся потертий паперовий сувій, жовтий, аж коричневий, і нічого на ньому не написано. Редька добре все витрусила і навіть понюхала: хоч би тобі брильянт який вивалився, чи капшук із золотим піском як економ-варіант — а дулі зо дві. Скарби тільки в кінах водяться.
Раховита Редька секунду вагалася, брати з собою «напровсяк» цю безглузду знахідку чи ні. Воно їй треба — доказувати прикордонникам, що штука ця не має антикварної цінності? Папір цей міг хіба би пригодитися Дордже з його філігранями. Але де тепер Дордже і де його університети?..
Редька з досадою, жестом баскетболіста закрила дверцята номер «96», натисла кнопку виклику клерка і вже подумки всілася в літаку на місце біля вікна.
«А все-таки дивно, — міркувала Редька, сунучи за клерком із темряви на світло, — як то може бути, щоб один ключ до різних замків підходив. Хоча хто їх знає, цих індусів. Може, щоб не напрягатися, вони всі тут ключі під один стандарт нарізали?..»
Недосип беріг її мозок від надмірного перенапруження з цього та інших когнітивних приводів. Все слабшала луна від останніх слів божевільної пророчиці — «Поверни пана в обитель його…»
— Вже повернула, — відмахнулась Редька від згадки про Дордже і його тридесяте царство. Все, геть, геть усі відлуння, тривоги і пост-передчуття. Гейм має бути овер. Вже зовсім скоро вона прочитає все, що є в червоношкірому записнику, і каша в голові й подіях скінчиться.
«Амбасадора» для неї вже запопадливо викликали. Дякую вам, пахучі ґарабара клерки, заходьте ще.
Рушивши, Редька хутко витягла з сумки записник.
— Точно шо як зошит у бабці для рецептів… — посміхнулася Редька на групову згадку про саморобні мапи і домашні пиріжки з яйцем і цибулею.
«Моїй доньці» — прочитала вона зверху на першій же сторінці, і почерк видався смутно знайомим. Наступної секунди неясність хутко випарувалася. «Пемі» — писало нижче.
Редька рвучко затраснула записник. Серце калаталося. В роті стало кисло. І це все? Після довгих переходів, напрягів, смертельних небезпек і, як їй хотілося вірити, перемоги, вся її винагорода — оцей ось збірник чортзна-чого, віршів чи високопарних рефлексій її таточка, та ще й адресованого вічно коханій старшій сестриці? Нда, Редька. Ти ж не у фільмі. Мішка з сапфірами ніхто не покладе тобі під ліжко.
І скільки б Редька не вкривала себе зараз думкою, що пригода — це вже і є найбільша цінність, з образою, від якої на очі наверталися нікчемні сльози, впоратися поки не могла.
Вдихни, Радеша, і розслабся. Не читати ж тобі чужих листів? А прикол брутальний вийшов. І на плівках цих що — зйомка перших Пеминих кроків? Чи то пак, пробачте, Сониних…
За вікнами таксі мерехтіли кадри з моторікшами, продавцями фруктів, жебраками, вантажівками, життєрадісними й убивчими божествами на дахах індуїстських храмів, жіночими сарі усіх кольорів і чоловічими оранжевими тюрбанами.
А відтак, коли Редьку, що бездумно жувала свій масала-сендвіч на посадці, таки перемогла в результаті цікавість (ну їй же заповіли випорпати це все з сейфа) і вона прочитала за кілька годин польоту все від палітурки до палітурки (віддерти дермантин від картону теж пробувала, ану якщо щось раптом там?) всі попередні кадри і слова сплелися в один велетенський синопсис, так, наче ти довго хворів і невідривно дивився у ліжку скачаний багатосерійний повнометражний фільм. А потім важко заснув і прокидався час від часу у своїй гарячці, з муками силкуючись усе розсортувати: що ти видивився, що сталося з самим тобою і що взгагалі приснилося.
Редька знову відкрила записник на початку.
«(08.04.1985) …
Не терплю щоденників. Борт № СССР-85389 через півгодини збирається сісти в аеропорту Палам, Нью Делі, далі пересадка на Колькату і далі — в Аруначал-Прадеш. Офіційна мета нашої місії — геологічні пошуки під будівництво ГЕС. Неофіційна — розвідка уранових руд для індійського уряду. Стільки конспірації, бо нас збираються заперти десь на чортові кулічки аж під китайський кордон. Полковник Кардаш (так він себе називає) пообіцяв «навколо тільки гори і сосни». Полковник Кардаш — вербувальник і старший групи. Група — це ми, 18 чоловік вчених й інженерів. Підозрюю тільки, що більшість — колеги товариша полковника: більше слухають, ніж патякають. Взагалі-то, все підозріло виглядає: купа підписок, жодної кореспонденції, жодних контактів поза групою, за легендою я зараз б’ю комарів десь на півдні Якутії, всі індуси навколо нас — військові, а ще, про все треба доповідати прямо полковнику.
Про все, крім цього щоденника…
…Калькута. Бхарат-готель. Ніч. Зранку вилітаємо. Забув додати про зустріч із товаришем Пин Лі (так він себе назвав) у московському Інтуристі. Власне, це він дав пораду все фіксувати. І фотоапарат подарував, маленький такий, «Аякс-12». Пин Лі дуже цікавився геологорозвідкою і був страшно розчарований, коли почув історію про плани на будівництво ГЕС. Здається, його цікавило щось інше. Розмова у нас не склеїлася. Я було вже почав думати, що цей тип теж з органів, але він залишив кілька контактів в Ітанагарі. Я легенько натякнув про них полковникові за склянкою місцевого рому і, судячи по тому, що він про них нічого не знає (чи добре робить вигляд), то китаєць якщо і з органів, то з якихось інших. І ще, схоже, що іншим перевірок китайцями не влаштовували.
…Надія щось розвідати в Ітанагарі зникла безслідно, коли з вертольотів нас у повній темряві перевантажили в здоровенні роздовбані махіндри, підозріло схожі на американські вілліси. З усього міста за вікном мигнуло дві-три лампочки і за всю ніч обабіч дороги не трапилось жодного вогника. На ранок нас дотовкли до якогось перевалу і висадили з усім мотлохом біля чогось середнього між стійлами і обдертими казармами. На дупу сідаєш, як на галяретку. З усього ескорту залишились тільки троє бородатих офіцерів із білими чалмами і прізвищами на «сінгх», і ніби з повітря виросло з дюжину худющих мулів і напівсолдат-напівселян, всі з однаковими засмаженими до скоринки обличчями і щілинами замість очей. Їхня англійська схожа на дзюркіт потічка. Якщо я правильно розібрав, ми на перевалі Бун Ла чи Бум Па і за 30 кілометрів довкола — жодної цивілізації, жодних держав, жодних кордонів. Ніхто не впевнений, ні де тут закінчується Індія, ні де починається Китай. Нічийна земля. No Man’s Land. Тут володарі — хіба що духи скель. Соснами навіть і не пахне. Солдати спритно нав’ючують найважчі клунки. Попереду три дні походу на північний схід. Пішки…